Під пропагандистським прицілом

Причому в цій сфері Україні доводиться відбиватися й від зовнішньої, й від внутрішньої агресії. І остання прикривається горезвісною «об’єктивністю», коли дислоковані в Україні телеканали із задоволенням надають слово антиукраїнськи налаштованим людям з Південного Сходу, ставлячи на одну дошку ворогів України та її захисників. Усе дуже просто: дав слово жертві, дав слово катові, і ось ти вже «об’єктивний»... Але ця «об’єктивність» за межами моралі й справедливості. Не сумніваюся, що мені скажуть: у кожного своя правда. Якщо це так, то будь-яке людське суспільство має миттєво розпорошитися, якщо немає жодної об’єднуючої його загальної правди. Зрозуміло, у вбивці й злодія теж є «своя правда», але жодне здорове суспільство з нею не погодиться.

КРЕМЛЬ ЗА УЧАСТЮ КУЧМИ СТВОРЮЄ НАМ «ПІРАТСЬКУ РЕСПУБЛІКУ»

На ТВі нардеп Богословська обговорювала останні досить неприємні події в Харкові, знову почалися вуличні сутички, знову піднімає голову п’ята колона. Усе-таки дивно, Геннадій Кернес, нинішній харківський міський голова з колегою Добкіним, одним зі стовпів режиму Януковича, «тримав» Харків. Він на очах у нас усіх організовував антидержавно-сепаратистський рух «Український фронт», після втечі володаря золотого батона до Росії сам туди втік з Добкіним, потім повернувся й знову командує Харковом. Чому, цікаво, така непотоплюваність? Наша країна дійшла до такого життя тому, що всі роки незалежності антиукраїнська діяльність була тут безпечним і прибутковим заняттям. Ніхто з п’ятиколонників ніколи не боявся покарання. От і розрісся цей бур’ян до неймовірних розмірів. Цілі регіони стали його заручниками. Чимало українських патріотів у Харкові від повернення Кернеса чекали найгіршого й не помилилися. Цікаво, компетентні органи провели з ним задушевну бесіду на предмет того, які переговори вони з Добкіним вели в Росії? І чому повернулися звідти «втомлені, але задоволені»?

Розчулила ще одна звістка, що пройшла в телеефірі. Виявляється, колишній перший заступник блискучого Пшонки, колишній кандидат у президенти України Ренат Кузьмін оголошений прокуратурою в розшук. Дуже в нашому постмайданному стилі: дати підозрюваному зникнути, добре сховатися, а потім оголошувати його в міжпланетний розшук. Усе це до болю нагадує постмайдан-2005 з арештами Кірпи й Кравченка.

А реінкарнація Кучми-Медведчука змушує пригадати універсали нашого незабутнього бджоляра на предмет «взаєморозуміння» з Януковичем і його кланом, наслідки яких країна не може переварити досі. У суспільстві зростає роздратування дивними кроками новоспеченого глави держави, і воно загрожує перерости в сильніше відчуття. Абсолютно очевидно, що на Південному Сході Кремль за участю Кучми створює нам «піратську республіку», Придністров’я-2. Не можна влізати в цю пастку, в цей капкан.

Дивує й надмірне значення, якого у нас надавали скасуванню Радою федерації РФ дозволу президентові РФ використовувати російські війська на території України. Йдеться про сущу формальність. Сьогодні скасували, завтра настільки ж відважно ухвалять знову. А якщо й не ухвалять, то хто й коли в Росії стримував диктатора якимись законодавчими нормами? Смішно... Пан Путін узагалі відомий своєю демонстративною зневагою до всіх міжнародних норм і правил, як і інший політик у Європі в 30-40-ті роки минулого століття... Але чомусь цей малозначний крок у нас для деяких керівників став чимось на кшталт фетиша. Треба звертати увагу не на заяви російські керманичів, нічого не варті, а на їхні дії. І лише на них. А у нас усі розраховують на благородство, або вдячність, або порядність російських візаві. Не слід робити ставку на те, чого просто немає й не буде. Сьогодні при владі в Росії один з найцинічніших і найаморальніших режимів в історії цієї країни.

КРЕМЛЬ РОЗУМІЄ ЛИШЕ СИЛУ

Україна зазнала дуже великих втрат через так зване перемир’я, терористи вбивали наших солдатів, розбили в Донецьку батальйон Національної гвардії, який не діждався допомоги (перемир’я!), сформували свої бронетанкові підрозділи й роблять, що хочуть. Крим нічого не навчив керівництво України. А апарат Петра Порошенка розповідає нам заспокійливі історії, коли дедалі виразніше пахне катастрофою.

Ситуація, проте, проста далі нікуди. Без військового розгрому антиукраїнської армії (вже армії!) на Південному Сході говорити скоро взагалі стане ні про що. Президент України людей, які розуміють очевидну ситуацію, називає «яструбами», дякувати, що хоч у лапках.

Але ж і «голуби» з його оточення мають усі шанси здати Донбас, а там прийде черга «Новоросії», далі скрізь. Кожна поступка ворогові спричиняє цілу низку нових поступок. Кремль розуміє лише силу, будь-яка поступливість сприймається або як слабкість, як сигнал про те, що «їх можна добити і їх треба добити». Україні необхідна сильна й тверда влада воєнного часу, без вагань, без вібрації, без страху. Поки у нас такої влади немає. Зате вистачає диваків з повноваженнями. Ось, наприклад, ідея проведення місцевих виборів на Донбасі. Цікаво, як на Печерських пагорбах уявляють собі вибори в місті Слов’янську? Якщо вони й відбудуться, то там оберуть мером Стрєлкова-Гіркіна. Такий результат потрібен Україні? А якщо ні, навіщо постійно озвучувати ахінею? Американці, англійці й французи, окупувавши 1945 року Західну Німеччину, були явно не дурнями, довго не пускаючи місцеве населення на вибори, чудово розуміючи, кого воно знову обере.

Там, у Донбасі, потрібні будуть не вибори, а військові комендатури й військовий порядок на значний перехідний період. Донбас поважає силу й рішучість.

Ну а провал російської збірної на футбольному чемпіонаті світу в Бразилії нагадав інший, не лише футбольний, сюжет. 1999 року відбувся офіційний матч команд України та Росії в Москві. Нашим тоді була потрібна нічия, і вони її здобули. Уболівальники досі пам’ятають феноменальний гол Андрія Шевченка, забитий їм мало не з центру поля воротареві суперників Філімонову. З приводу гри на московському ТБ відбулося обговорення. Ведучий Олександр Любімов запросив до студії тодішнього прем’єр-міністра Росії Володимира Путіна. Любімов безцеремонно поставив йому запитання: «А чи правда, що ми хочемо відняти в України Севастополь і Крим?». Відповідь тоді ще адекватного Путіна: «Ні. Тому що тоді й у нас що-небудь віднімуть». І він повідав співгромадянам, що по периметру кордонів РФ є понад 400 (чотириста) спірних територій, на які можуть претендувати сусіди Росії. Дай Боже, щоб якнайскоріше пан Путін зміг переконатися, наскільки він був правий 1999 року...

А можуть виникнути цікаві ситуації на Далекому Сході, в Сибіру, на Північному Кавказі й так далі. У Криму Путін відкрив скриньку Пандори, з якого посиплються на імперію колосальні біди. Іронія історії буває безжалісною. І нехай тоді не рве на собі сорочку російська людина й не запитує: «За що?» Є, за що.

НА РАДІО — ПОРАЖЕНСЬКІ НАСТРОЇ

На радіо «Вести» обговорювали 100 днів перебування Криму під російською окупацією. Деякі надмірно емоційні представники специфічної аудиторії «Вестей» заявляли, що не поїдуть відпочивати до Криму, оскільки «кримчани їх зрадили». Яким же, цікаво, чином? Виявилося, що мається на увазі псевдореферендум. Але такий захід під дулом автоматів армії вторгнення, в атмосфері терору є юридично нікчемним з моменту проведення, чому й не визнається абсолютною більшістю світової спільноти. А як тоді бути з псевдореферендумом у Донецькій і Луганській областях? Там теж суцільні «зрадники»? Але й у кримській комедії, фарсі брало участь не більш як тридцять відсотків жителів Криму, решта його проігнорували, що не завадило Кремлю намалювати потрібні цифри. Але громадянин Російської Федерації Матвій Ганапольський, ведучий «Вестей», всіляко маскував очевидний факт, що Крим був анексований не в результаті волевиявлення кримчан, а внаслідок збройної агресії Росії проти України.

А щодо зради хочу запитати: чому в Криму українська влада, що мала там двадцятитисячне військове угруповання, не зробила жодного пострілу по ворогові? Чому давала якісь дивні накази, чому кинула громадян України на розправу агресорові? Чому Турчинов, Яценюк та інші (хто нині добре почувається) не докладали жодних зусиль для опору агресії в Криму? Чому Верховна Рада «відпочивала» в найвирішальніші в Криму дні?

Істина в тому, що зрадники у нас не в Криму, не в Донбасі, а в Києві на Печерських пагорбах, і саме звідти має початися боротьба за очищення України від зради. Буде порядок у центрі — буде він і в регіонах.

А меседж російської пропаганди зрозумілий: захопити українську територію, інших поки що не захоплених нею українців переконати, що там живуть суцільні «зрадники» й решті Україні ці території не потрібні. Невипадково з Москви обіцяють: «Забудьте Крим, і ми знову з вами дружитимемо». Потім порадять забути Донбас, потім Харків, потім Одесу і так далі. У слухачів Ганапольського неминуче має спрацювати установка: «Не тратьте, куме, сили — спускайтеся на дно». Усі прагнення українців повернути Крим Ганапольський назвав «демагогією», так само, як і твердження одного із слухачів, що справжнім господарем Криму є кримськотатарський народ. Заступник директора «Вестей» Валерій Калниш стверджував, що на «Вестях» працюють патріоти. Ну, з такими «патріотами» вороги можуть відпочивати. Радіо виховує в українців пораженські настрої.

Є питання й до інших елементів цього медіа-холдингу. Щоразу біля входу в метро, коли бачу, як безкоштовно роздають газету «Вести», замислююся, хто оплачує це свято небаченої щедрості. І хто зможе витримати конкуренцію з дорогим по поліграфії, але безкоштовним для читачів виданням, яке з цього погляду більше нагадує пропагандистський матеріал. Адже його теж роздають масам безкоштовно...

Згоден з відомим журналістом Юрієм Макаровим, який вважає, що в Україні немає грошей на подібну «медіа-добродійність». І зовсім уже не вірю в український патріотизм громадянина Росії Матвія Ганапольського, йому доведеться рано чи пізно повертатися додому, за місцем прописки, до Москви, де жорстко запитають, чим це він займався в Києві. Адже там не Україна з нашою вседозволеністю і всепрощенням.