Плоский, дуже плоский телеекран
Незважаючи на всі «не можу» й «не хочу», народ протягом святкових новорічних і різдвяних днів у неймовірних кількостях їв, пив і дивився телевізор. Телевізор під час застілля — одна з основних страв: він і привід поговорити-пообурюватися, і можливість помовчати, якщо говорити нема про що або не хочеться. Традиційно в такі дні ми чекаємо від ТБ чогось особливого. Чекаємо щороку, щоб потім із друзями-товаришами поділитися своїм розчаруванням від побаченого. Навряд чи наші очікування справедливі в принципі — напевно, ми хочемо щороку неможливого, розраховуючи на задоволення всіх смаків. Наприклад, любителі гумору, чи того, що ним вважається, були цілковито задоволені — «бабусь-веселух», «кроликів» і Петросяна із Задорновим було більш ніж досить. Тим, кому для відчуття хоч якоїсь стабільності в надцятий раз треба подивитися в Новий рік кілька старих добрих фільмів, теж скаржитися гріх — усе було. Й «Іронія долі...», і «Карнавальна ніч», і «Чарівники» і щось там іще. Було й нетематичне «Собаче серце», що змусило ще раз згадати про те, як той самий режисер настільки один раз точно влучив у настрій і текст, наскільки не влучив, екранізуючи інший «культовий» твір Булгакова. Утім показували й нові чи відносно нові фільми. Щось там про дітей і Діда Мороза. В одному дівчинка знайшла тата, він же Дід Мороз, в іншому хлопчик вимагав від Діда Мороза знайти йому батька. І актори начебто б нічого, і дітки чарівні, а не гріє. Як і «пакет» мюзиклів минулих років типу «Летючої миші» чи «Сніжної королеви».
Щодо вчорашніх і позавчорашніх «блакитних» і «неблакитних» «вогників» іноземного виробництва, то найцікавіше в них те, що Меладзе, виявляється, грузинський співак, а Ротару — молдавська співачка. На тлі цієї концертної мішури непогано виглядало «Метро» на «1+1», у якому нам запропонували український варіант найкращих пісень про головне. Це було б навіть добре, якби не бездарний і плоский «перебивочний» «конферанс». Утім, це не тільки наша національна проблема. Весь російський подібний продукт вирізняється бездарними текстами ведучих, написаними за принципом «чим мерзенніше, тим смішніше».
А найбільш незвичайним у новорічну ніч було привітання Президента. Його стрімке наближення до телеглядачів нагадувало втечу з Маріїнського палацу, темний силует якого виглядав не стільки казковим, скільки похмуро-страхітливим. Зате його промова була недовгою, не встигла набриднути. Може, так і треба, з огляду на щоденні президентські телезаклики «думати по-українськи»?
До речі, політичної реклами вистачало на всі свята. Важко сказати, чого хотіли її творці. А взагалі, час уже придумати яку-небудь спеціальну премію для рекламістів політичного «бленд-а-меду». «Золоті граблі», наприклад. Номінантів на неї вже достатньо. Набагато цікавіше спостерігати за політиками «наживо». І під час газового конфлікту, і під час обговорення його підсумків. Що ж стосується радості на політичних обличчях після відставки уряду, то просто завидки беруть — більшості з нас такий емоційний запал недоступний апріорі. І як у нас виходить: то в нас два генпрокурори, а то «хоч чого забажаєш — нічого немає». Конституційного Суду немає, уряду немає... Хоча Президент нас уже заспокоїв: це, мовляв, парламенту здалося, що він уряд у відставку відправив. Ну і як, вас попустило? Взагалі, рік розпочався із запаморочливих подій, хоча й відповідати такому визначенню аж ніяк не хочеться. Але хіба може нормальна твереза людина, а ще гірше людина з похмілля, сприймати те, що вивалили на неї одразу після тривалого застілля? Як слід було ставитися до відмови Тимошенко зустрічатися в одній студії з Ляпіною на «5 каналі», бо «це не той рівень»? Як можна було нормально ставитися до коментарів Безпалого на тому ж каналі з приводу того, що спікер парламенту надто добре відпочив на свята, й тому зрежисирував відставку уряду? Плюралізм думок — це дуже добре, ще б політичної (хоча б) культури побільше...
До речі, про культуру. Тематичні сюжети про вертепи — це здорово й дуже доречно на Різдво. Розповідь про яскраві традиції — це правильно. Але Україна — дійсно різнокультурна країна, а от цієї культурної різниці на наших телеекранах як не було, так і немає. Чи у нас тепер затверджені культурні «канони», а все решта — уваги не варте? Вишивати хрестиком — це добре, а плести гачком — це вже не народна творчість? Це з приводу сюжетів про виставку вишивок, на якій були представлені й роботи з президентської колекції. Ніхто не проти етнічної історії, але давайте згадаємо: навіть якщо нам кажуть, що українські вишиванки — це тайнопис, шифр, мова символів, ніхто не бере на себе працю шифрувальника, ніхто не розповість коротко й чітко, чому нитяна «мова» Полісся така, а на Волині вона зовсім інша, що хотіли сказати літописці того чи іншого часу та регіону.
А взагалі, рік почався так, наче попередній і не закінчувався. Політики так і не зрозуміли, що вони найбільше цікаві один одному, а не тим, на чиї голоси вони розраховують. Телевізійники «як дзеркало революції» ретранслюють цей інтерес, не надто переймаючись тим, як усе це виглядає зі сторони. А «сторона» звично пережовує «телегумку», риторично запитуючи: «коли все це закінчиться?». І «невже це і є життя»?
