Плюралiзм — це непорушнiсть правил

Наша полеміка з Віталієм Портниковим, пов'язана з критичною оцінкою автором цих рядків «Ночі вибору», що відбулася вночі з 31 жовтня на 1 листопада на каналі «1+1» , викликала значний резонанс у читачів «Дня». Я дякую авторам усіх листів у редакцію (В. Шору, Харків; Д. Ткач, Львів; Е. Моренцову, Київ; Б. Михайловичу, Київ та багатьом іншим) за висловлені ними оцінки i підтримку позиції газети. Однак для мене самої ця полеміка цікава передусім як нагода поспілкуватися про майбутнє нашого політичного ТБ — і в творчому, і в ширшому контексті, у зв'язку з уже практично поствиборною нинішньою ситуацією і з легітимністю тієї влади, яку ми оберемо собі в неділю на п'ять років. Власне, до цього схиляє постановка питання Віталієм Портниковим. Співавтор і співведучий шоу «Ніч вибору», він підсумував свою статтю в «Дні» (5 листопада, «Юр'їв день» української телекритики» ) так: «Я радий, що в країні, котра вибирала між минулим і нинішнім, ми змогли показати телебачення майбутнього. Ця також дія, яка ще буде гідно оцінена і телеглядачами, і телекритиками, які не змогли бути на висоті професійного розуміння моменту у свій «Юр'їв день». «Момент» же, на висоту розуміння якого, мовляв, не піднялася Наталя Лігачова (в матеріалі «Телевізійний «юрьев день», 2 листопада ) і як його осмислює Віталій Портников, полягає в тому, що «хоч би якою була наша країна, хоч би якою була її репутація — нам у ній жити». І потрібно вишукувати, з одного боку, будь-яку можливість для співпраці різних сил, з іншого боку — знову цитую пана Портникова — «використовувати будь-яку можливість, щоб говорити, переконувати, доводити можливість плюралізму думок у суспільстві».

Що ж, навряд чи з таким визначенням «стратегічного моменту» можна сперечатися. Більш того, i про це також я зауважувала у своїй статті, коли стверджувала: 1) і що винна політична опозиція, оскільки не знайшла можливості об'єднатися (адже співпраця — це не обов'язково альянс саме з владою, хоч не відкидає і його) 2) і про те, що високою метою по-справжньому об'єктивних журналістів під час цього телешоу мало б бути «надання максимальної можливості висловитися саме тим, хто програв», вже хоч би після виборів, адже до цього влада свою точку зору доносила нам у ЗМІ 24 години на добу, а опозиція була практично повністю витіснена із загальнонаціонального ефіру. Таким чином, навряд чи наші з Віталієм розуміння «того, що відбувається — і в країні, і в телевізійному ефірі» — надто різняться. Інша справа — бачення того, що є першопричиною поки що відсутності у країні і такого діалогу, і плюралізму, і того, наскільки об'єктивно Миколi Вересню та Віталієві Портникову — основним ведучим телешоу «1+1» — вдалося продемонструвати глядачеві необхідність розбіжностей і зіткнення різних точок зору в суспільстві. Якраз тут ми з Віталієм дійсно полемізуємо — як мені здається, бо трохи по-різному розуміємо ті шляхи, які насправді можуть привести до ТБ майбутнього.

Звичайно, я не буду відволікатися на безліч явних надмірностей у статті В. Портникова, коли, наприклад, він дивується: «Хто сказав, що тоді, коли говорять представники опозиції, не можна давати слово представникам президентської команди?» Справді, хто сказав? — у моїй статті про це не було і згадки. Але я смію (!) вважати, що «доводити можливість плюралізму думок у суспільстві» можна тільки на основі надання рівних можливостей для вираження різних точок зору. Чи знімає це необхідність, зокрема, і жорстких запитань до тих, кого несправедливо відтісняли від ЗМІ? Звичайно ж, ні. Тим більше, що я, наприклад, теж переконана в тому, що наша опозиція давно потребувала холодного душу — для повернення її на землю реалій, для «зняття» самовпевненості, хибного переконання в самодостатньості й популярності у народу, який вона явно уявляла геть не таким, яким він є. Однак: не можна «доводити можливість плюралізму» і водночас заглядати в рот одним, і затуляти рот іншим, що, як на мене, продемонстрували В. Портников і М. Вересень стосовно, відповідно, президентської команди та її опонентів. Коли Віталій Портников пише у «Дні»: «У нашому ефірі Володимир Горбулін чи Дмитро Табачник виглядали людьми, відкритими для дискусій», — мені хочеться вигукнути: Боже мій, яка широчінь душі! Як не дивно, а «відкритість для дискусії» вищеназвані політики демонстрували саме у віртуальній, а не в тій реальності, у якій ми всі живемо. Адже це і вони також відповідальні за весь той свавільний тиск на ЗМІ і за цензурування, що з деяких пір стало нормою для України. І не були б по-справжньому жорсткими для цих політиків саме запитання — серед інших — про застосування тих «брудних технологій», які використовувала влада, і про монополію на інформацію, і про походження тих колосальних коштів, які викинула президентська команда лише, скажімо, на наочну рекламну або антирекламну продукцію?.. Авжеж, запитань можна було б задати багато, якби не грати у жорсткість (для надання телешоу гостроти і цікавості) тільки з опозицією, а у толерантність (до різних точок зору!) — тільки з представниками влади. Найцікавіше ж, що насправді все це чудово знають і розуміють і Віталій Портников, і Микола Вересень. Насправді вся підоснова нашої дискусії з Віталієм Портниковим — небажання багатьох саме публічно визнати очевидне: і вся команда «1+1», і багато їхніх колег з інших каналів поки що перебувають між «двох вогнів» до болю нетотожних цілей. З одного боку — намагатися робити ТБ хоч би теперішнього часу, в його прийнятному для цивілізованого світу розумінні, яке зумовлює плюралістичність, повнота інформації, розкутість та осяжність аналітики, особистісну (а не замовлену) публіцистику. А з іншого — зберігати канал (передачу), утримуватися в ефірі, а значить, виконувати ті умови, які до сьогодні нав'язувала влада, котра поки що не визнавала права своєї країни саме на таке ТБ, і що затискає його на корені. Чи можливо в таких умовах не тільки робити, але навіть мріяти про ТБ майбутнього?

На жаль, те суспільство, яке дозволяє державній владі втручатися у справи ЗМІ, і приватних також, і та влада, яка вважає ЗМІ саме своєю «п'ятою колоною» в електораті, не дозволять мас-медіа бути незалежними як у плані можливості плюралізму, так і в плані свободи вибору залежності (до речі, привіт Наталії Влащенко з газети «Сегодня», яка приписала мені й газеті «День» прагнення видавати «люте лобі хай навіть опозиційного політика» за незалежність — що в корені суперечить моїй позиції, висловленій уже не одноразово). Що, однак, не означає, що якщо навіть відбудуться радикальні зміни у системі влади — після нинішніх виборів, або після виборів 2002 року, або 2004 року, — то автоматично зміниться і наше ТБ. Не зміниться — поки ми, журналісти, як мені здається, не усвідомимо, для себе однієї простої речі: що при будь-якій «залежності» журналіст і видання зобов'язані бути точними у фактах і при оцінці цих фактів послуговуватися передусім етичними критеріями, не кажу вже про системність погляду то обов'язкове врахування наявного контексту... Звучить дуже пафосно? Але це, по- моєму, єдине, що нам залишилося, щоб і через 20,30, 50 років наш читач і глядач могли зрозуміти, що ми були чесними у своєму прагненні донести до нього хоч би крихту правди — нехай навіть у межах, для нас можливих. А ті межі, ті рамки, виставлені залежністю чи від влади, чи від держави, ачи від політичних або ринкових інтересів чи переконань свого хазяїна, існують у всьому світі, за самої розвиненої системи демократії. І якби саме такий етичний і контекстний підхід застосували ведучі ток-шоу «Ніч вибору», вони не могли б не відчути, що якщо вже не могли вони собі дозволити бути однаково жорсткими і до представників влади, то вимагати в ту ніч від її опонентів повної адекватності до жорстких запитань або повної толерантності до протилежних думок було б рівнозначним очікуванню добросердої усмішки від загнаного мисливськими собаками у зону червоних прапорців вовка. Що, знов дуже пафосно? А хіба не так почувалися політики, яких напередодні виборів влада повністю позбавила доступу до загальнонаціонального ТБ, а, з іншого боку, на цьому ж ТБ виливала на них безмір бруду? Точно так само було б зрозумілим, що той-таки датський журналіст Андерсен (який, до речі, в моєму захисті не має потреби) повинен був, зобов'язаний був, згідно зі своїм, якщо хочете, обов'язком по-справжньому чесного журналіста, сказати саме те, що він сказав — не зважаючи ні на які тактичні моменти шоу.

Було видно неозброєним оком, що він і прийшов на шоу, щоб подати ту найбільш ємну, на думку багатьох глядачів, оцінку ситуації у нашій країні. І навіщо ведучим було «підставлятися», входити в раж, закликаючи його грати за їхніми правилами? Точно так само цей етичний камертон повинен підказати, що головне наше завдання тепер, після виборів тієї влади, з якою нам, видно, доведеться ще довго жити, — це максимально жорстко вимагати саме від неї визнання згубності для демократії тих методів, які вона застосовувала впродовж передвиборної боротьби, і якнайбільш рішучої відмови від продовження безладу — задля виправлення тих її прорахунків, які принесли країні явно більшу шкоду, ніж усі прорахунки опозиції. І не з бажанням досперечатися з Віталієм Портниковим, власне кажучи, пишу цей матеріал.

А з вiдчуттям необхідності сказати, що наша колишня влада, яка, швидше від усього, переможе й на цих виборах (i переможе, на моє переконання, неправедними шляхами) навіть з метою свого самозбереження зобов'язана радикально реформувати свої відносини зі ЗМІ та опозицією. Якщо передусім влада не прийде до цивілізованих форм полеміки і діалогу у суспільстві, якщо не відмовиться від нав'язування суспільству однодумності, а окремому громадянинові — страху мати власну думку, — така влада буде приречена. Разом з ТБ нашого сьогодення і вже неможливого майбутнього.