По інший бік телеекрану
«Телевізійні аномалії» — так називається нова книга відомого експерта з питань телебачення та радіомовлення Івана Мащенка, яка, хоч і вийшла нещодавно, вже встигла принести автору нагороду Другого всеукраїнського журналістського конкурсу «Медіа про медіа» — «За оригінальність жанру при освітленні теми «Медіа в Україні». Цінність книги полягає, передусім, у тому, що автор був безпосереднім свідком або учасником багатьох неординарних історій, описаних у ній, і які так чи інакше стосуються мас-медіа. А він, нагадаємо, не один десяток років присвятив телебаченню і обіймав, зокрема, такі високі посади, як директор дирекції програм Українського республіканського ТБ, перший віце- президент Національної телекомпанії України тощо.
Події, про які йдеться у книзі, як відзначається в анотації, «не потрапили до теле- та радіоефіру, на шпальти газет, але в деталях таких історій у нових ракурсах розкриваються в одних випадках відомі персоналії, в інших — сцени журналістського буття другої половини минулого століття». Щодо персоналій, то цілий розділ книги присвячено враженням, пов’язаним з вождями радянської держави. Наприклад, з візитом Леоніда Брежнєва до Києва у 1981 році (для участі у відкритті меморіального комплексу Музею ВВВ) та підготовкою українських телевізійників до освітлення цього візиту. Мало хто сьогодні знає, що проблеми у них почалися вже на привокзальній площі, коли, як пише Іван Мащенко, перед Брежнєвим раптово з’явився фотограф Яків Давідзон з червоною стрічкою через папаху-кубанку. У повоєнні роки він був фотокореспондентом у партизанському об’єднанні Сидора Ковпака і тому любив красуватися в такому нестандартному вигляді, а на правах «придворного фотографа», якому дозволялося майже все, нерідко псував телевізійникам «картинку», з’являючись там, де вважав за потрібне, і перекриваючи зображення камерам. У випадку з візитом «дорогого Леоніда Ілліча» справа ускладнювалася тим, що на привокзальній площі знаходилася лише одна телекамера, і можливості перемкнутися на іншу картинку просто не було, а пряма трансляція здійснювалася на весь Радянський Союз та багато країн світу...
Чимало у книзі й цікавих історій про «вождів» радянського телебачення та радіо. Наприклад, один із них, Сергій Георгійович Лапін, так вірно служив системі, що удостоївся звання Героя Соціалістичної Праці. Однак у момент вручення Леонідом Брежнєвим нагороди зірка Героя випала з рук немічного Генсека і покотилася під стіл. Лапін поліз діставати її звідти... І хоч у телесюжеті для програми «Час» усе було показано так, як треба, без згаданих подробиць, телевізійні гострослови, як пише Іван Мащенко, тут же їдко прокоментували: «Зірка Лапіна закотилася...» Що, втім, на кар’єру високопоставленого чиновника ніяк не вплинуло.
Ще один із розділів книги присвячено «життю-буттю передач». Тут читач також знайде чимало цікавого — наприклад, про улюбленого всією українською дітворою «діда Панаса», Петра Юхимовича Весклярова (1911 — 1994). Прижиттєва слава послужила йому й після смерті. Поховано було Петра Юхимовича у 1994 році на Байковому кладовищі, однак у невдалому місці: щовесни могилу підтоплювало. Але директор кладовища виявився шанувальником «діда Панаса» і організував перепоховання праху, і навіть встановив за власні кошти надгробок.
Велика частина історій, описаних у книзі, присвячена телебаченню. Однак є й інші: наприклад, про те, як глушили в радянські часи голоси зарубіжних радіостанцій, про деякі фотофокуси та непередбачені «ідеологічні диверсії» у пресі того періоду. Багато з цих прикладів зараз сприймаються як анекдоти, хоч тоді, коли ці історії відбувалися, вони нерідко ставали причиною особистих трагедій або кінця кар’єри. Але в будь-якому випадку, ці, за визначенням автора, «мас-медійні історії в деталях» — не просто журналістський фольклор, вони — частина не такої вже й давньої, але все ще недостатньо вивченої радянської епохи.
