Поствиборні теледебати
Один із останніх випусків програми «Телеформат» («К1») був присвячений передвиборним теледебатам. За допомогою ведучих проекту «Теледебати. Парламентські вибори-2006» Єгора Соболєва та Лідії Таран («5 канал») автори програми намагалися максимально всебічно розібратися з особливостями існування цього жанру на українському ТБ (див. також матеріал про якість української політики та політиків крізь призму теледебатів у № 55 «Дня»).
Пригадали про першу передвиборну теледуель у США — між Кеннеді і Ніксоном — у 1960 році, і в Україні — в 1991-му. Розпитали вітчизняних політиків про рецепти, які допомагають перемогти на дебатах. Як справедливо зазначив Адам Мартинюк, треба говорити про те, що ти знаєш, і на чому розумієшся, а не говорити «аби говорити» (от завжди б політики керувалися цим принципом, виступаючи «в телевізорі»!). Згадали і про те, що, навіть знаючи регламент теледебатів, знаючи запитання (які розіслали по штабах), до кожної програми кожна політична сила підходить «як із чистої сторінки»...
Здавалося б, «після бійки» (тобто після виборів) про теледебати якось уже й не дуже актуально (до наступної виборчої кампанії далеченько). Але ж ні! З’ясовується, і після виборів дебати не закінчуються, навіть набувають певного динамізму. До виборів же доводилося від теледебатів або утримуватися (в результаті недостатньо розвинених навичок публічної полеміки), або під час них стримуватися (це, щоправда, аж ніяк не всім вдавалося). І мотиви цього зрозумілі. Адже, як зазначила Лідія Таран, у неї є багато знайомих, які їй телефонували та говорили, що збиралися голосувати за ту чи іншу політичну силу, а після програми вирішували цього не робити, тоді як, уже за словами Єгора Соболєва, не було жодного знайомого, який би сказав, що не збирався голосувати, а після теледебатів передумав...
Зате після того, як народ «волевиявився», і такого обмежувача, як боязнь втратити певний відсоток голосів виборців, уже немає, можна сказати багато що з того, що насправді хотілося б... І навіть у прямому ефірі. Одним із прикладів цього став випуск спецпроекту «1+1» «Вибори-2006. Теледебати», в рамках якого обговорювали питання «Яка парламентська коаліція буде кориснішою для України?» (це питання в різних варіаціях, власне, дискутувалося протягом усього телетижня). Судячи з розташування гостей у студії, можна було припустити, що основні суперечки розгорнуться між членом Політради Партії регіонів Тарасом Чорноволом і нашоукраїнцем Петром Порошенком. Але ж ні! Кульмінацією програми (принаймні, в сенсі напруження пристрастей) виявилася словесна дуель між Порошенком і присутнім у студії членом БЮТ Володимиром Полохалом. Перший «пройшовся» по методах ведення БЮТ передвиборної кампанії та висловив здогад, що його опонент навіть не читав документа, який узявся коментувати. Другий обізвав свого ймовірного «колегу» по коаліції лідером антидовіри і після довгих сперечань висловив небажання з ним дискутувати. Одразу пригадалося — навіщо вороги, коли є такі «друзі»?
А буквально через декілька хвилин після цієї програми Петро Порошенко з’явився вже на «Ері» та дискутував (щоправда, не так гостро) вже з іншим політологом, який перекочував із тієї ж студії «1+1». Просто якесь «Життя в телевізорі». Так, до речі, називався останній випуск уже згаданого «Телеформату», присвячений реаліті-шоу. Один з учасників програми абсолютно справедливо зазначив, що насправді всі ці реаліті-шоу з реальним життям не мають нічого спільного: дуже погані актори грають ними самими ж вигадані ролі. Нерідко надивившись по телевізору політичних і навколополітичних дискусій, ловиш себе на подібних думках...
