Познімаймо новорічне кіно...

Традиція радянського телеекрану створювати новорічні проекти успішно збереглася, а ось традиція знімати до зимових свят відповідні телефільми дала збій. Звичайно, «Іронія долі» та «Чародії» можуть ще років з двадцять працювати на новорічну атмосферу в домах телеглядачів, але — чи не час розширити асортимент? Три роки тому канал «1+1» вирішив для себе, що — час, і тепер кожні зимові свята в його ефірі з’являється нова телевізійна картина — спершу різдвяна казка «Подарунок долі», потім ексцентрична комедія «Новорічний кілер», а в останній день цього року, 31-го грудня, шанувальники каналу побачать прем’єру новорічної комедії «Давай пограємо».

Саме цей вираз «Давай пограємо!» — весь час говорить маленький Мишко Ізотов своєму татові, мамі, бабусі… Але батьки страшенно зайняті — мама тікає з дому, щоб залишити дитину на чоловіка, а чоловік зникає, щоб залишити дитину на бабусю. Бабуся, своєю чергою медитує… Ніхто не хоче гратися з непосидючим любителем хімічних експериментів і ніхто не помічає, що Мишко вміє бачити крізь стіни. Єдиною людиною, яка таки пограє з хлопчиком, виявиться нещасний бандит Кондер, що заплутався, роль якого виконав герой фільму «ДМБ» і серіалу «Каменська» Стас Дужников. Після викрадення хлопчика Кондер змушений був залишитися його охороняти, так він уперше погрався з дитиною, і вперше з дитиною взагалі хтось пограв. І з цього вийшли справжні пригоди, врятувалося не одне людське життя і виникла справжня дружба. На думку творців, це картина про малюка, який відчув відповідальність за таку велику, але зломлену людину, а цей великий чоловік відчув, що для нього ще не все втрачене. Ця істинна чоловіча дружба раптом підтягла всіх людей навколо, примусила і маму, і тата, і бабусю побачити, що в житті є справжні цінності, які можуть загубитися у божевільному ритмі існування. Зрештою, про такі речі потрібно нагадувати час від часу — це те, що не залишається в минулому році, а переходить у наступні.

Сценарій комедії написала молода київська письменниця, журналіст і автор телефільму «Обережно, блондинки!» Алла СНІЦАР.

— Алло, для режисера Олександра Ітигілова «Давай пограємо» — фільм про дружбу. Про що цей сценарій був для вас, коли ви його писали?

— Про дружбу, безперечно. Але про дружбу незвичайну, непередбачувану, яскраву та зворушливу, яка, почавшись із гри, дивовижним чином об’єднала грубого, не раз битого життям бандита і розумного хлопчика з інтелігентної родини. Але історія багатошарова. Вона ще й про любов, яку так легко втратити, про взаєморозуміння та довіру. Я із задоволенням писала сценарій, цей період став для мене свого роду грою. Це був час «новорічних канікул», я прямувала з ранку гуляти містом із диктофоном, на який «наговорювала» діалоги «в особах і барвах». «Давай пограємо» — фільм, насамперед, для дорослих. Адже дуже часто ми навіть не помічаємо, як, захоплюючись своїми «дорослими іграми», упускаємо найважливіше в житті. Втрачаємо те, заради чого, власне, варто жити.

— Як ви вважаєте, чому досі ніхто не перевершив фільм «Іронія долі», який уже стільки років є однією з головних новорічних телерадостей глядача?

— «Іронія долі» — фільм поза часом. Здавалося б, історія — простіше не вигадаєш. Викласти її можна в одній пропозиції. Але в цьому й парадокс. Усередині простого сюжету — море можливостей для знахідок, захоплюючих, по-справжньому «смачних» сцен. Окрім цього, в «Іронії долі» зійшлося багато чинників успіху, що буває дуже рідко: чудовий сценарій, чудові актори, геніальна режисура. Але, крім «успішних збігів» у подібних фільмах є ще щось нез’ясовне, привабливо невловиме, на рівні енергій, чого не підмінити технологіями. Чим грішить сучасний кінематограф? Претензіями на масштабність, таку глобальність екранної дії, болісною пристрастю до зовнішніх ефектів при мізерному внутрішньому наповненні. Але красива картинка ще не гарантує успіху. Складність і заплутаність дії — ще не інтрига. Мало по-справжньому вартісних, добрих історій. Людських, вічних. Яким би стрімким не був поступ, яких би замежних висот не досягла комп’ютерна графіка, люди залишаються людьми. Як і сто років тому їх хвилюють живі, а не надумані проблеми, любов… Усе це прописні істини, але чомусь ними так рідко користуються. А якщо й користуються, то часто опускаються до сопливо- сльозливого «мила», примітивно-неповноцінного кіно для розумово неповноцінних. Але глядач же не дурень! Багато які фільми, як неміцні будиночки з дитячих кубиків будуються на умовностях. Умовно щирі актори розмовляють про умовно трепетне кохання, здійснюють умовно шалені вчинки в умовах умовно цікавого сюжету, в якому на п’ятій хвилині перестаєш розуміти, що відбувається і чого ж домагаються всі ці люди? Умовні історії розвалюються на ходу, кубики розсипаються — і стає сумно.

— Ваша думка — у чому проблеми українського новорічного щорічного телеефіру?

— Однотипність проектів. Це просто епідемія якась! Невигадливий сюжет, краще — казка, розтиражовані пізнавані особи, і щоб обов’язково всі співали. Як — не важливо. Проекти, як клоновані овечки Доллі, із захопленим беканням скачуть каналами. Можливо, минулого року я просто пропустила щось оригінальне? Тоді — каюся! Адже так довго нам пропонували погано «засюжечену» попсу, що, вже не сподіваючись на екранне диво, просто вимикаєш блакитний екран, включаєш улюблену музику й влаштовуєш своє власне свято.

— Чого бракує нинішнім письменникам і сценаристам, щоб їхні сюжети з радістю розхоплювали кінематографісти?

— Почнемо з того, що в нас мало кінематографістів. Коли в країні знімається півтора фільми на рік — це не індустрія. Школи немає. Коли працює десять сценаристів і, наприклад, лише трьох із них визнано талановитими, то здається, що це дуже мало. А ось якби кінематограф розвивався, а тих, хто пише було б не десять, а сто, то й успішних було б набагато більше. Проста арифметика. Попит народжує пропозицію. Але попит сьогодні також специфічний. За великим рахунком, сценаристи — заложники замовленого кіно. А в нашій ситуації дивовижна історія може виявитися просто незапитаною з однієї простої причини — не формат. Але, слава Богу, вже спливає час дешевих бойовиків, кривавих жахливчиків із сюжетами, висмоктаними з пальця, вульгарних «мильних опер». А смаки ж уже попсовані. Через інерцію глядачів усе ще намагаються годувати сурогатом. Але я знаю напевно, індустрія кінематографа в нашій країні обов’язково відродиться й прийде час доброго, справжнього кіно. Воно вже приходить.

— Яким ви бачите сучасного кіногероя-українця? Таке враження, що нинішні творці ніяк не можуть визначитися — чи то козак у шароварах, чи то європейський хлопець…

— Визначаться. Скоро визначаться. Усе, що відбувається зараз — вади часу «великих змін». А йому завжди притаманні крайнощі. Сучасний же герой-українець — не козак і не європеєць. Він такий же хлопець, як і всі інші. Може трішки хитріший і заповзятливіший. А ще — трохи розгублений від пропонованих з усіх боків альтернатив політики, віри, національних установок і свободи, яка раптом звалилася і якій потрібно терміново знайти застосування. Це якщо говорити про фільми, орієнтовані на події сучасності, соціальні чи політичні проблеми. Але мені неприємні всякого роду «хроніки». Їх варто віддати на відкуп документалістам. Так буде чесніше й правильніше. Героїчне минуле також дає крен — одні й ті ж, із завидною постійністю мусовані теми чи події. Звідси й «шароварщина». Адже існують теми вічні, а вони не розрізняють терміну давності, національностей чи партійної приналежності.

— Ви зустрічалися з режисером комедії «Давай пограємо» Олександром Ітигіловим, то чи не доводилося якось коректувати сценарій? Чи був узагалі якийсь диктат від продюсерів «1+1»?

— Саша Ітигілов — дуже тонкий, вдумливий режисер. Мені сподобався його підхід до сценарію. Я із задоволенням коректувала сцени й дописувала деякі діалоги відповідно до його режисерського бачення. Він із тих молодих майстрів, яким удалося пройти добротну, справжню кінематографічну школу, а вона потребує скрупульозної, вдумливої й неспішної роботи.

— А чи не було внутрішнього орієнтування на фільм «Один удома»? Там також хлопчик і два бандити.

— Та це зовсім інша історія. І хлопчик у нас — не просто винахідливий унікум, а обділена увагою нестандартна дитина, яка «граючи» змінює життя багатьох людей. І жарти тут також інші. Словом, паралель лише в деякій схожості запропонованих обставин, і то віддалена.

— У ролі «Кондера» ви одразу бачили саме Стаса Дужникова чи були інші кандидатури?

— Якщо чесно, спочатку мені хотілося, щоб Кондера грав Юрій Степанов. Я просто дуже люблю цього актора. Але Стас Дужников — актор приголомшуючий, із величезним, ще не до кінця розкритим потенціалом. Він щирий, органічний та ексцентричний одночасно. Узагалі, акторський ансамбль у фільмі підібрано здорово.

— Один із бандитів — Синій — розмовляє «по фєнє». Ви з кимось консультувалися з приводу правильності лексикону?

— У мене є добрий знайомий, який зібрав і записав цілий словник «бандитського сленгу». В силу своєї роботи він довгий час вивчав «феню» і кожного разу ділився зі мною новими відкриттями. Є, до речі, настільки влучні образні вирази, що вони вмить осідають в підкірці й мають властивість вилітати в найнесподіваніший момент, шокуючи навколишніх.