Прасуємо гори не по службі, а по душі
Вакханалія всенародного «одобрямсу» Леоніду Даниловичу Кучмі, що відбувається нині на наших телеекранах, буквально пищить про особливу актуальність питань до наших тележурналістів:
1. Якою мірою поширене на нашому ТБ таке явище, як самоцензура?
2. Якою мірою це стосується особисто вас і каналу, на якому ви працюєте?
Андрій ОМЕЛЬЧЕНКО, шеф-редактор програми «Вікна-новини», СТБ:
1. Самоцензура на телебаченні, та й у всіх засобах масової інформації — це норма, якщо стримуючим чинником є виключно журналістська етика. На мій погляд, самоцензура з інших причин ненормальна, хоча досить часто присутня в ефірі й особливо помітна тим, хто професійно займається інформацією. Спору немає, не все можна сказати в ефірі. Саме сказати, адже якщо в газетяра бажання натякнути на «опальну» інформацію обмежується вживанням евфемізмів, афоризмів тощо, то в тележурналістів арсенал натяків, внаслідок технічних можливостей, значно більший. Те, про що не скажеш напряму — можеш показати або підкреслити голосом. Поняття «побачити між рядків» на телебаченні стає буквальним: тут за бажанням можна подати будь-яку інформацію настільки об'єктивно, наскільки це взагалі можливо в Україні.
З іншого боку, мені здається, що небагато українських тележурналістів прагнуть до об'єктивності. Можливо, причиною є небажання світити свою, відмінну від офіційної, точку зору. Не виключено, що в деяких випадках своя точка зору взагалі відсутня. Можливий і такий мотив: журналісту небайдуже своє майбутнє на каналі, яким керують люди, в свою чергу, небайдужі до розширення власного впливу в політиці й бізнесі. Насправді, все вищесказане — це виправдання діям нашого брата, який працює в досить-таки важких умовах. Об'єктивність — обов'язок і робота журналіста.
2. «Вікна» завжди давали і, я впевнений, даватимуть повну новостійну картину дня, — підкреслюю, особливо політичну й економічну інформацію. Внаслідок об'єктивних обставин, на відміну від деяких інших телекомпаній, ми можемо це робити. Я працюю тут досить давно. Вірте — не вірте, а що таке ідеологічні виправлення в тексті, я досі не знаю.
Денис ЖАРКИХ, телеканал «Інтер»:
1. Справа в тому, що відсутність самоцензури, як і цензури — це наявність свободи. Свобода, як відомо, річ дорога, а в нас країна бідна, тому свобода по кишені не всім. Це на Заході можна спокійно «штовхати» вільні думки, в Україні вільна думка — як «мерседес» або «джакузі»: всім подобається, але ніхто не купує. Там основний споживач свободи — народ: у нього основні гроші зосереджені. А в нас — звідки в народу гроші? В нас основні гроші у влади, а тому сьогодні цензура — це просто маркетинг такий. У кого гроші, той і музику замовляє. На жаль, українцям зараз вигідніше всього робити бізнес — на розвалі економіки, а українським ЗМІ — на мовчанні. Впевнений, що справа тут не в особистості нинішнього Президента, а в системі. Можна, звісно, заборонити те чи інше видання, канал, але примусити трепетати й юродствувати перед начальством вільних людей неможливо. Ті, хто це робить, скуті всередині себе. Найсуворіша цензура знаходиться в їхніх головах, і вона мало залежить від зміни політичних лідерів. Страх, дурість, обмеженість — лікуються свободою, але це дуже дорогі ліки.
А поки цензура робить від імені влади життя нудним, а в нудній країні не хочуть жити не лише бідні, але й багаті.
Едуард ЛОЗОВИЙ, журналіст «ТСН», «1+1»:
1. Передбачати реакцію на свої слова — вельми корисна для журналіста властивість, доти, доки не переходить за межу. Патологічним є рефлекс «червоного світла», спровокований уявленням про «них»... Думаю, що для «виховання» такого рефлексу необхідні час і обставини. В нас самоцензура — явище, швидше, колективне. Частково вона живиться досвідом старшого покоління журналістів, які охоче діляться життєвою мудрістю з молодими побратимами, частково — процесом згасання демократизму в суспільних відносинах, формуванням «золотих правил» на векторі «преса — влада», прав, що дивно нагадують старі добрі часи «помірної свободи в рамках прогресу». Зрештою, не враховуючи нечисленні «вершки» мас-медіа, більшість журналістської братії пов'язані круговою порукою: виживати треба разом. Дуже залежні вони від роботодавця в умовах огидної кон'юнктури, що склалася сьогодні в мас-медіа. Але й це не біда, якби не був роботодавець такий залежний від можновладців (що в Україні рівнозначно «хто гроші заробляти дозволяє»). Ось і доводиться думати: що й як говорити, щоб і обличчя не втратити, й не підставити інших. Люди, які працюють у структурах з іноземним капіталом, з одного боку, в дещо кращому становищі (відсутній прямий натиск, буває можливість ігнорувати обов'язкові для держканалів події), але з іншого боку — ці компанії внаслідок своєї відносної незалежності — вічна «сіль у оці» в «друзів преси» з Печерських та інших пагорбів. А захищеність іноземних інвестицій у нашій країні — тема для анекдоту. Є, звісно, й інша самоцензура — етична, наприклад. Але межа між здоровою відразою до перекручування фактів і особистим автоматичним «табу» іноді ілюзорна. Підводячи межу: самоцензура — явище на українському телебаченні досить поширене, й усі розмови про «незалежність» і «етичні кодекси» нагадують, швидше, голосіння над труною покійного.
2. На жаль, не безгрішний. Хоча залежить від настрою. Іноді до зарізу хочеться «попустувати». «Пустую» в розрахунку, що навколо нормальні люди — зрозуміють. Але все частіше не хочеться говорити нічого — дуже буденними стають необмеженість і лицемірство, виникає відчуття «розмінного пішака». Від кланів, олігархів, підступів мафії й героїзму Генпрокуратури вже зводить вилиці... Звісно, роль борця більш імпозантна, ніж роль ескапіста. Але вчорашні борці на очах втрачають обличчя. Радий, що поки не доводиться дуже «прогибаться под изменчивый мир...»
