Про «державницький» темперамент

Нашвидку, фрагментарно, між рядків про цю епохальну подію подекуди згадували, але не більше того. Вочевидь, безрадісні з державницького погляду останні півтора року, невизначеність геополітичного вибору, пов’язана з можливим непідписанням В.Ф. Януковичем Угоди з Європейським Союзом про зону вільної торгівлі й асоціації саме й провокують подібні настрої: страх повернення до євразійської «стайні» з її безнадійністю й безперспективністю. Під впливом цієї задушливої атмосфери з’явилося чимало плакальників, зокрема й серед нашої високочолої україномовної інтелігенції, яка, сплескуючи руками, сумно прорікає: «Проект Україна» закінчився». Авжеж, думки про опір і боротьбу їхні голови не відвідують. Але ж ці люди встигли побувати у владі, вони тримали в своїх руках апаратні важелі, вони могли впливати й діяти... Бойовий офіцер армії загиблої УНР, геніальний поет Євген Маланюк усе життя картав себе за поразку в національно-визвольній війні 1918—1921 рр.: «Це ми, хорунжі й сотники, програли цю війну...» А підстав для самобичування в нього було значно менше, ніж у нинішніх діячів, що «умивають руки». Як багато в історії нашої Батьківщини «героїв до першого випробування». Та й чого чекати від тих, для кого Україна — це всього лише «проект», а не Батьківщина й доля?

Відвернуло увагу повідомлення з рідного Севастополя, де в місцевому Українському культурно-інформаційному центрі відзначили 20-річчя «Спілки українок Севастополя». Усі ці роки Спілкою керує Богдана Процак, уродженка Тернопільщини, з ім’ям якої пов’язані українські почини в місті: перші українські недільні школи, міська «Просвіта», культурно-масова робота на кораблях українського флоту, перші українські християнські общини... Пані Богдана та її подруги роблять українську справу, незважаючи на політичну погоду. Її добре знають у США, Канаді, Австрії, Західній Європі, скрізь, де живуть українці, й живо реагують на її прохання, бо не сумніваються, що в цих проханнях немає нічого особистого. Когось у місті її позиція дратує, а в когось викликає непідробну пошану той глибокий, безкорисливий і дієвий український патріотизм, якого так катастрофічно бракує нашим можновладцям, що приймають рішення. На таких простих людях тримається наша держава. Вони вселяють своїм життям віру й надію в інших.

На TBi Микола Княжицький запросив Леоніда Кравчука поговорити про історичний Референдум 1 грудня 1991 року. Кравчук був суворим і непохитним в оцінці української верхівки: наша еліта продалася, вона абсолютно нездатна стати державницькою елітою та стояти за національні інтереси. Ось чому колосальні можливості, які дав цей Референдум, були змарновані. Поспівчувавши Кравчуку, собі й нам усім, Княжицький запитав, а на що ж Леонід Макарович розраховує, в чому його символ віри? Той, як і багато хто, поклав усі надії на нове, молоде покоління.

За умовчання чомусь вважається, що це покоління народиться десь за межами наших актуальних підлоти й бруду. Але історія постійно з наших надій знущається: антиеліта відтворює себе, є вже олігархічні, депутатські, політичні й чиновницькі династії. Як гірко жартували в пізньому СРСР, який дедалі більше перетворювався на кастове суспільство: діти наших начальників стануть начальниками наших дітей. А молоді лідери часто демонструють такий вовчий корупційно-хапальний апетит, що й старі позаздрити можуть. Пригадаємо хоча б «молоду команду» Леоніда Черновецького.

У той же час, Леонід Кравчук висловив сумнів, що нинішня влада продасть «Газпрому» РФ газотранспортну систему України. А чому не продасть? Для України здача ГТС Кремлю — це те саме, що для Єгипту здача Суецького каналу (за геополітичними наслідками). Так, спочатку на короткий період, як і білорусам, підсолодять пілюлю здешевленням газу. А потім регулярно ставитимуть на коліна, відбираючи то одне, то інше. Легко розпинати країну, в якої не залишилося козирів. Не здивуюся, якщо Кремль схоче після придбання нашої ГТС ввести до України спецпідрозділи для охорони вже своєї власності, що поділить країну навпіл зі сходу на захід. А що? Адже завжди можна знайти зловмисників, які зазіхнуть на майно «старшого брата... Між іншим, Лукашенкові гарантували дешевий газ на перший квартал 2012 року, а там подивляться. Ми цей фокус уже проходили з Харківськими угодами й «подарунком» у вигляді зниження ціни на газ на $100. І де тепер це зниження?

Покритикував перший президент і престижне споживання наших верхів. Подивимося, чи подіють «пастирські настанови» Леоніда Макаровича на антиеліту. На декого діють. Кілька років тому мені довелося вести дискусію на севастопольському телебаченні з місцевим комуністичним лідером, який приїхав на телестудію в потужному японському джипі. Я вельми іронічно зауважив, що закінчиться бесіда, й «пролетарський революціонер» сяде в свій джип, а «буржуй» Лосєв поплентається на тролейбусну зупинку. На наступну дискусію цей «лідер лівого руху» приїхав «Нивою»...

Торкнувся М.Княжицький і чорнобильсько-афганських протестів, запросивши до студії двох протестувальників з Донбасу. Вони були вельми радикальними, заявивши, що якщо злодійство вважати реформами, то нинішня влада заслуговує за них Нобелівської премії. Просили допомоги в киян, стверджуючи, що без Києва вони у себе в Донбасі свою мафію не переможуть. Підтримка решти України не забариться. Уже й львів’яни підтримали донецькі протести. Але й Донбас мусить зробити свій крок назустріч усій Україні, проявляючи солідарність з нею, а не зі своїми рідними, місцевими мафіозі лише тому, що це земляки. Треба позбутися переконання, що будь-який донбасівський негідник кращий за чесну людину з Києва або Галичини лише тому, що донбасівський. Пора припинити ділити людей на донбасівських і недонбасівських. Ми всі українці, що несуть спільну відповідальність за долю нашої країни. А допомагати Донбасу треба саме тому, що ми добре пам’ятаємо, звідки до нас прийшов нинішній режим. І без підтримки всієї України донбасівці дійсно не впораються. Багато років тому, ще на початку 1990-х років, автор цих рядків писав: «Якщо Київ не займеться серйозно Донбасом і Кримом, Крим і Донбас серйозно займуться Києвом». Звісно, ніхто не почув, але так усе й сталося.

Савік Шустер почав свою програму з футболу. Привід для офутболювання України дійсно був. Відбувся розподіл національних збірних команд на Євро-2012 за групами. Україні дісталися Швеція, Франція й Англія. Це щоб життя медом не здавалося... Шустер запросив мерів міст, де відбуватимуться матчі: Донецька, Харкова, Львова й Києва. Першим слово надали харківському голові Геннадію Кернесу. До чого, все-таки, колоритна особа! Геннадій був в ударі. Як усі великі гумористи, Кернес виступав абсолютно серйозно, без тіні усмішки, але зал постійно вибухав реготом. Думаю, він не залишив шансів навіть Черновецькому. Комуніст нардеп Кілінкаров поцікавився у мера, буде якась реальна користь від Євро-2012 для Харкова чи це суто іміджевий захід? Кернес відповів у стилі крутого міськкомівського секретаря — енергійно, бадьоро, життєствердно й зовсім не по темі. Комуніст Кілінкаров після цього надовго замовк. Мабуть, усвідомив, що Геннадія так просто не візьмеш. У виступі львівського голови Андрія Садового запам’яталися слова про те, що наші регіони погано пов’язані між собою з транспортного погляду, й ми в цьому сенсі — розділена країна. Зі Львова немає жодного рейса до Донецька, Дніпропетровська, Харкова, хоча вистачає рейсів до Варшави, Відня, Мюнхена, Праги. До речі, за Ющенка новопризначений міністр транспорту теж дуже турбувався про те, щоб організувати швидкісний експрес Київ —Москва, замість того, щоб сполучити Україну з Україною. Це надзвичайно важлива проблема внутрішньої інтеграції нашої країни, яку своїми засобами намагається вирішити й газета «День».

Євгеній Кисельов, як і Савік Шустер, віддавши належне футбольній темі, перейшов до російських парламентських виборів. Тим паче що в студії з’явився Борис Нємцов. Говорили про міцність позицій «Единой России», визнали їх поки що міцними, але такими, що переживають перші ознаки серйозної кризи. Пригадали знакові виступи в Державній думі депутата Геннадія Гудкова, котрий практично обіцяв колегам північноафриканський варіант, якщо вони не прокинуться, не розплющать очі й не побачать сумні реалії сучасної Росії. До речі, Гудков зазначив, що рейтинг «Единой России» завищено вдвічі. Цей депутат не просто депутат, він — полковник російських спецслужб, член правлячої чекістської корпорації. А настільки сміливих промов Держдума не чула вже щонайменше сім років. Якщо навіть такі люди відчули підземні політичні поштовхи... Та що там казати. Путіна в атлетичному манежі обсвистали не які-небудь театрали-естети або «ботаніки» в окулярах, а круті «мачо», його кондовий електорат. У місті Ярославлі обсвистали першу в світі жінку-космонавта Валентину Терешкову, котра намагалася агітувати за «Единую Россию» . На каналі RTVI редактор російської «Новой газеты» Дмитро Муратов зробив сенсаційне повідомлення: за його даними, Північний флот РФ перед виходом в океан на навчання заздалегідь проголосував на виборах до Думи, але результати голосування виявилися для «Единой России» настільки неприємними, що кораблі негайно повернули на бази для переголосування. А це ж той офіцерський корпус, який Путін і Медведєв обіцяли озолотити.

До всіх інших «нештатних ситуацій» додався лондонський процес Березовського проти Абрамовича, де російські «грошові мішки» розкривають Заходу чимало «таємниць кремлівського двору» зі специфічним запашком. Англійські судді змушені ставати тонкими знавцями російської мови, зокрема таких особливих її понять, як «дах», «підстава», «кидок»... Абрамович нібито вже визнав, що особисто витратив на президентську кампанію В.В. Путіна $50 мільйонів, а деякі операції здійснював, використовуючи авторитет «національного лідера». І це лише початок того, що Борис Нємцов назвав у студії Є. Кисельова «олігархічним великомасштабним стриптизом» того, як ця публіка грабувала Росію. Продовження серіалу буде, оскільки ще один близький Кремлю олігарх Олег Дерипаска подав позов до Швейцарського федерального суду проти колеги по олігархату Володимира Потаніна. Борис Нємцов висловив упевненість, що це все розслідуватиметься, коли Путін піде у відставку. Є. Кисельов засумнівався, що це будь-коли станеться. Москвич у відповідь розповідав про обвал рейтингів Путіна та «Единой России». Але річ у тім, що обвал відбувається здебільшого у російських мегаполісах, а це 30—40 міст. Уся ж «одноповерхова» й «малоповерхова» Росія (село, райцентри, малі й середні міста, де проживає більшість населення РФ) поки що підтримує Путіна та його партію. І цієї підтримки «національному лідерові» на найближчі 5—6 років цілком вистачить. Якщо, звісно, не станеться щось непередбачуване...

Нардеп від ПР Леонід Кожара почав виховувати Бориса Нємцова, доводячи йому, що він даремно так погано ставиться до «Единой России», а Путін і Медведєв узагалі чудові. Кожара навіть сенсаційно заявив, що з Росією Путіна — Медведєва Україні краще мати справу, ніж з Росією Єльцина. Недарма Азаров ніяк по газу домовитися не може... Кожара обурився, що братську партію називають «партією шахраїв і злодіїв». Мовляв, це підступи російської опозиції. Чому ж? Вони, «єдинороси», це вже й самі визнають. Коли на каналі «РТР» відбулися передвиборчі дебати між вождем ЛДПР Жириновським і депутатом Держдуми від «ЕР» Хінштейном, то Олександр Хінштейн сказав: «Нашу партію часто називають партією шахраїв і злодіїв». Зробив довгу паузу й, тикаючи в Жириновського звинувачувальним перстом, випалив: «Але краще бути партією шахраїв і злодіїв, ніж партією насильників і вбивць!» Оце такий вибір у росіян: або злодії й шахраї, або насильники й убивці. Боюся, що й наша ситуація може виявитися на виборах 2012 року аналогічною, зважаючи на наявність цілих заповідників «тушок» у вигляді мажоритарних округів, де за фінансового й адміністративного ресурсу можуть з’явитися вельми своєрідні особистості... У ще більшій концентрації, ніж тепер.