Про діалоги з фашистами
Прес-секретар Путіна Дмитро Пєсков відреагував на бійку Шевченка і Сванідзе у студії «Комсомольської правди» цілком відповідно до правил кремлівської логіки. Кремлівська логіка — це спосіб міркування, що дає змогу мешканцям Кремля орієнтуватися в паралельній реальності, в якій вони живуть і яка робить їхні слова та вчинки дивними і страхітливими для решти мешканців планети Земля. Яскравий приклад кремлівської логіки — реакція Путіна на трагедію в Беслані 1.09.2004, коли у відповідь на загибель 333 громадян Путін скасував вибори губернаторів і депутатів Держдуми за мажоритарними округами, а також на страх терористам створив Громадську палату.
Повернімося до Пєскова. Ось що він сказав: «Якщо навіть такі мастодонти, як Сванідзе і Шевченко, обговорюючи Сталіна, не змогли вгамувати свої емоції, чи варто критикувати міністерство культури, яке відкликало прокатне посвідчення на фільм «Смерть Сталіна». Кінець цитати. Кремлівська логіка — це коли відповіддю на акт тероризму стає зачистка країни від залишків демократії, відповіддю на бійку в студії — виправдання заборони фільму, а найкращим засобом лікування мігрені є гільйотина.
Максим Шевченко в студії «Комсомольской правды» діяв строго в руслі кремлівської логіки. Коли Микола Сванідзе сказав, що «з вини Сталіна до кінця 1941 року в нас у полоні було 3,8 мільйона осіб», Шевченка відповів: «Микола Карлович плює сьогодні на могили загиблих під Москвою». На вигук ображеного Сванідзе, що у нього батько воював, Шевченко цілком спокійно відповів: «А ти плюєш на могили радянських солдатів». Сванідзе відповів на образу ляпасом, а набагато молодший, кремезніший і фізично сильніший Шевченко у відповідь завдав літньому опонентові кілька досить сильних ударів кулаками.
Усе це відбувалося в прямому ефірі радіо «КП», в програмі, яка називається «Радиорубка». Назва передачі повністю відповідає задумові її організаторів. Ведуча Олена Афоніна залюбки спостерігала за тим, як Шевченко в традиційному для нього стилі довго і цілеспрямовано провокує і ображає Сванідзе, а коли розпочалася бійка, зробила здивовану міну і закричала: «Що ви робите? Негайно припиніть!»
Реакція на цей інцидент в російському медіапросторі вражає уяву. Окрім рупора Кремля Дмитра Пєскова, для якого бійка стала виправданням акту цензури, варто відзначити дивовижний текст філософа і публіциста Максима Горюнова, постійного автора «Новой газеты», сайтів «Сноб», Republic.ru та інших медіа, що мають репутацію незалежних. Філософ Максим Горюнов вважає, що «насправді бійка Шевченка зі Сванідзе — це сумна історія про асиміляцію українців у Росії». Виявляється, все, що каже й робить Максим Шевченко, пов’язано виключно з його українським прізвищем. «Ось ти Шевченко. Ось ти живеш у Росії», — міркує філософ Горюнов. — Що тобі треба зробити, аби ці Іванови і Сидорови з їхньою параноїдальною підозрілістю перестали бачити в тобі чужинця?» І далі кмітливий філософ Горюнов відповідає на своє запитання так: «Найголовніше — ненавидіти українців і лібералів. Коли Шевченко б’є ліберала Сванідзе, він звертається до Іванових і Сидорових — я свій! Погляньте! Коли він публічно підтримує Крим — я свій! Досить на мене так дивитися!»
Але це ще не все. Максим Горюнов — він же філософ. Йому мало встановити зв’язок між поведінкою людини і її прізвищем. Він хоче узагальнень. І вдається до методу індукції. Стежте за руками філософа Максима Горюнова: «Шевченко далеко не самотній. Публічні російські постаті з прізвищами на О всі як один імперіалісти, державники і сталіністи: Матвієнко, Полтавченко, Оніщенко». Кінець цитати.
Філософська освіта — не гарантія від дурості. Філософа Горюнова не обходить, що прізвища в обох учасників бійки неросійські, але при цьому один з них імперець і сталініст, а другий — ліберал. Проте встановлює зв’язок між українським прізвищем і мракобісними поглядами. Філософ Горюнов перелічує російських політиків-імперців з українськими прізвищами, певно, не розуміючи чи вдаючи, що не нерозуміє, що російську політику майже двадцять років зачищали під імперців, що імперство — це пароль для входу в публічну політику Росії, і за бажання можна підібрати російських політиків-імперців з будь-якими прізвищами. І водночас в російському публічному просторі багато людей, яким українське прізвище не заважає бути носіями демократичних і ліберальних цінностей. Автор цієї колонки далеко не перший у цьому списку.
Тепер про головне, про причини і суть того, що сталося в студії «КП». Суть у тому, що Максим Шевченко — звичайнісінький фашист. Фашист, якого охоче запрошують на «Эхо Москвы», що, на думку головреда цього радіо Олексія Венедиктова, свідчить про політику плюралізму і свободи слова. Фашист, який є членом Ради з прав людини і розвитку громадянського суспільства при президентові РФ. Фашист, з яким деякі люди, що вважаються порядними, не соромляться вітатися за руку. Фашист, з яким Микола Карлович Сванідзе навіщось погодився вести дискусію, та ще в програмі «Комсомольськой правды» з промовистою назвою «Радиорубка».
Із фашистами можна і потрібно вести дебати, але це мають бути дебати в будівлі суду, коли прокурор звинувачуватиме, а фашист і його адвокат почнуть захищатися. Так було понад 70 років тому в Нюрнберзі, і це єдина можлива форма дискусії з фашистами. А в студіях ЗМІ полеміка з фашистами є неприпустимою.
У тому, що Максим Шевченко фашист, переконатися досить легко, всі його висловлювання є у відкритому доступі. 2014 року Максим Шевченка, виступаючи на «Эхо-камере», закликав до великої війни проти України: «Воювати треба по-справжньому. Це закон — закон війни. Я — за війну!». Наступного, 2015 року, Шевченко схвалив проведення в Петербурзі Міжнародного російського консервативного форуму за участю фашистських партій. «Росія бореться не з фашизмом, а з ліберал-фашизмом, тому участь фашистських партій в Міжнародному російському консервативному форумі — це нормально», — пояснював Максим Шевченко в інтерв’ю «Агентству Бізнес Новин».
Максим Шевченко — антисеміт. Чудово розуміючи, що відкритий антисемітизм сьогодні поки що погано сумісний із виступами в ЗМІ, Шевченко свій антисемітизм поки що демонструє у вигляді злісної антиізраїльської риторики, підтримки терористів «Хамас» і «Хезболла».
Микола Карлович Сванідзе зробив помилку, сівши з фашистом Шевченком дискутувати в одній студії. А щодо ляпаса. Солідарний з героєм Папанова у фільмі «Білоруський вокзал»: «Так інколи хочеться пику набити сволоцюзі якомусь, аж шкіра свербить». Авжеж, бувають випадки, коли відповіддю на образу не може бути слово, а лише дія. Просто не варто цілеспрямовано приходити туди, де тебе неодмінно обіллють брудом. А щодо нерозумних коментарів, що лібералам треба підтримувати бойову форму і взагалі про цю тугу за дуелями, то варто пам’ятати, що Пушкін і Лермонтов стріляли гірше, ніж їхні супротивники.
