Про феодальний лад

Сергій Щербина представляє молоде покоління журналістики. У розмові з «Днем» і на своєму блозі він доволі зважено і прямолінійно дає оцінки актуальним подіям та явищам. Примітно те, що деякі процеси залишаються актуальними, незважаючи на глибину своїх витоків, на які не всі звертають увагу. Насправді зараз легко сплутати спроби бути об’єктивним із грою компроматів, «зливів» і створенням іміджу правдоборця. Такі приклади вже є, коли конкретні особи використовували журналістику не лише як засіб заробітку, а й як привід завоювати аудиторію (читай — електорат), створити відповідний імідж і, як наслідок, стати політичним проектом. Наголошуємо — не політиком, а проектом.

«НЕ МОЖНА ПЛУТАТИ РОБОТУ ЖУРНАЛІСТА І ПОКЛИКАННЯ АКТИВІСТА»

— Сергію, ви молодий журналіст, який має свіжий погляд на нинішню українську журналістику. Які вади її торкнулися?

— Головною вадою нинішньої журналістики вважаю процес перетворення журналістики на активізм. Деякі журналісти забули про те, що завданням журналіста є опис реальності, пошук причинно-наслідкових зв’язків і тенденцій, а не трансляція політичної позиції. Чимало молодих журналістів заздалегідь розглядають свою професію як трамплін для політичної кар’єри. Звісно, у своїх статтях і матеріалах вони спочатку ангажовані, бо все це не заради об’єктивності, а заради кон’юнктури. Переконаний, що не можна плутати роботу журналіста і покликання активіста.

— Але кожен громадянин має право на свою політичну позицію і свій шлях у політику. Людина може вважати, що вона вже дозріла і готова спроектувати свій досвід на політичну діяльність. З іншого боку, нещодавно були опубліковані фото, де деякі колишні журналісти, а нині політики, перебувають у ресторанах з олігархами, проти яких вони нібито борються.

— У кожного видання є власник. Інша річ — наскільки власник втручається в редакційну політику видання. Оскільки власник платить зарплату, то це, безумовно, впливає на систему взаємин у виданні. Ті, хто в цьому виданні працює, самі обирають для себе, вважають вони цю систему допустимою чи ні. Як відомо, медіа в Україні — це не бізнес, це абсолютно дотаційна сфера. Якщо журналіст вирішив застосувати свій досвід у політиці, то він повинен чітко оголосити, що більше він не є журналістом, і не позиціонувати себе як журналіст, адже йдеться про абсолютно інші стандарти. Коли журналіст зустрічається з олігархом, то це можна зрозуміти, оскільки журналіст зустрічається взагалі з масою людей, і його завдання — добувати інформацію. Це ще не означає, що він працює на когось із олігархів. А далі вже варто дивитися на якість тексту, наскільки він об’єктивний і збалансований. Читач так само повинен уміти проводити роботу над матеріалом, який у його руках, а не сліпо споживати інформацію. На жаль, чимало читачів, як реципієнти інформації, або не підготовлені, або перебувають у викривленій системі уявлень. Ними якраз і маніпулюють, створюючи ілюзорні картини в інформаційному полі. І ось коли вже політик, а не просто журналіст, зустрічається з олігархами, то це викликає запитання.

«В УМОВАХ ВІЙНИ ЖУРНАЛІСТИ І РЕДАКТОРИ ПОВИННІ ДОТРИМУВАТИСЯ ДЕРЖАВНИХ ІНТЕРЕСІВ»

— Самі журналісти насправді пояснюють свої контакти з олігархами необхідністю отримувати інсайдерську інформацію. Але де межі між інсайдерською інформацією і звичайним «зливом», особистою зацікавленістю?

— «Злив» завжди здійснюється у чиїхось інтересах. Це повинно бути помітно, і споживач інформації, як я вже говорив, теж повинен уміти проводити роботу над прочитаним, а не сліпо проковтувати пропонований текст або відеосюжет.

— Тобто має бути свого роду культура споживача інформації?

— Так. Безумовно, з боку журналістики «зливи» недопустимі. Основою журналістики все-таки є максимальний виклад позицій різних сторін.

— При цьому, наприклад, з’явилась тенденція нібито об’єктивного освітлення подій війни в Донбасі. Хтось закликає відмовитися від «мови ненависті» — мовляв, «там теж люди». Але виходить, що сама громадянська позиція й історична правда розмивається. Стають неясними ключові моменти — окупація, агресія, війна. Більш того, поступово агресія РФ представляється вже як громадянська війна... І все це під виглядом псевдооб’єктивності, а насправді — підміни понять.

— Коли ми запрошуємо до України для роботи російського журналіста або беремо у нього інтерв’ю, то все зводиться зрештою до того — віримо ми йому чи ні. І сказати тут — працює він на ФСБ чи не працює, вкрай складно. Мені здається, що в умовах війни журналісти і редактори повинні дотримуватися риторики державних інтересів. Я б уникав замовлення статей у російських журналістів, які у своїх матеріалах і висловах дотримуються розмитих позицій. Дуже легко помилитися і прийняти російського агента під виглядом нібито ліберального журналіста. Адже його тези можуть бути лише елементом більш складної гри.

«ОНОВЛЕННЯ ВЛАДИ ЗА РАХУНОК ІНОЗЕМЦІВ — ЦЕ БЛЕФ»

— Якщо екстраполювати цю проблему на політику, то варто пригадати те, що останній рік у нас активно на державні пости запрошуються іноземці. Як ви думаєте, що означає тенденція запрошувати «варягів» до нас і при цьому часом за ніч виписувати їм паспорти?

— На превеликий жаль, українське суспільство лояльно ставиться до запрошення іноземців на державні пости. Люди прагнуть змін, вони втомилися від тих, кого вони бачать на телеекранах. І влада просто слідує суспільному запиту на нібито оновлення свого складу. Насправді це блеф. Це, знову ж таки, підміна. Люди хочуть чогось нового, і їм це нібито «нове» пропонують у вигляді іноземних громадян, які повинні асоціюватися зі змінами. Суспільство не завжди задається питанням: наскільки ці іноземці ефективні і наскільки вони спроможні взагалі бути державниками. Такий хід влади, серед іншого, є ще й зручним способом скинути на цих іноземців відповідальність і якоюсь мірою виправдати себе за невдачі перед суспільством і перед Заходом.

Що ж до видачі паспортів за одну ніч, то вважаю це девальвацією цінностей державності. Тут є взагалі низка казусів. Наприклад, у нас зараз є група радників при Кабміні, яка очолюється Іваном Міклашем і Лешиком Бальцеровичем. Бальцерович українського паспорта не має. Тому з точки зору закону він не може бачити всього пакету документів, який необхідний для ухвалення рішень, тому що деякі документи, які приймаються Кабміном, мають гриф секретності. Тобто оскільки у нього немає паспорта, то у нього немає доступу до державної таємниці. Виникає питання: як він може ефективно здійснювати діяльність, не маючи доступу до всієї широти інформації? Звичайно, сподіватимемося, що перед видачею паспортів спецслужби все-таки хоч якусь перевірку проводять. Але що відбувається насправді, ніхто не знає, як і те, чим для нас обернеться такий підхід до видачі громадянства.

«У РЕЗУЛЬТАТІ МАЙДАНУ ОДНА ГРУПА ОЛІГАРХІВ БУЛА ВИГНАНА ІНШИМИ ГРУПАМИ»

— Вам не здається, що новий виток випробувань і проблем, із якими Україна стикнулася після Євромайдану, з’явився саме тому, що українці так і не розібралися зі старими проблемами, які вони збиралися вирішити за допомогою революційних дій? Як говорив Жванецький, «добилися чого добивалися, але не того, чого хотіли».

— Справді, 2013 року український народ дійшов до певної точки кипіння і зміг проявити свій відчайдушний протест. Але також потрібно розуміти, що цей протест стався, перш за все, не від скасування євроінтеграції, а від насильства над мирними людьми. Питання в тому, хто створив ситуацію, за якої було побито людей, і хто у результаті отримав від цього вигоди. Події на Майдані говорять про те, що далеко не все, що там відбувалося, було випадковим. А головне  — сплеск протесту, на жаль, не привів до зміни суспільного устрою. Принципи існування держави і суспільства залишилися тими ж самими. Відповідно владні олігархічні еліти залишилися тими ж самими. Фактично події на Майдані призвели до того, що одна група олігархів, яка намагалася монополізувати владу, була вигнана іншими групами.

«МИ ПОВИННІ ЗНАТИ ЩОХВИЛИННО МІСЦЕПЕРЕБУВАННЯ І ДІЇ КОЖНОГО ТОПОВОГО ЧИНОВНИКА ЧАСІВ ЄВРОМАЙДАНУ»

— Як відомо, майдан 2004-го протестував, перш за все, проти Леоніда Кучми, а 2013—2014 рр. люди вийшли проти його учня — Януковича. Як же так вийшло, що другий, уже кривавий Майдан фактично реінкарнував Кучму, вигнавши Януковича, який виступив в останню мить проти нього?

— Кучма був архітектором певної системи відносин у державі і навіть у суспільстві. І ось ця система відносин нікуди не ділася. Сам Кучма практично став її символом. Найдивніше те, що цю систему взаємин намагався зламати Янукович. Янукович планував побудувати просту і зрозумілу диктатуру білоруського типу, при цьому позбувшись конкуруючих сфер впливу. Це не влаштовувало ні Кучму, ні інші олігархічні групи, які були породжені системою Кучми.

— Така собі внутрішньовидова конкуренція.

— Так, фактично Янукович програв саме цю внутрішньовидову конкуренцію. За це він був покараний вигнанням. Вийшло так, що народ начебто протестував проти системи, але у результаті система просто використала народний протест у своїх цілях. Тому вкрай важливо розслідувати ті події від самого початку, з того, хто, наприклад, з’явився в кабінеті Попова перед розгоном студентів у ніч на 30 листопада 2013 р., з того, хто впливав на ухвалення рішень, а не лише прямо віддавав наказ. Дуже б хотілося, щоб силові органи при розслідуванні справи силового розгону Майдану розглянули не лише загальновідому версію про те, що Клюєв наказав розганяти протестувальників. Ця справа має бути розслідувана у всій повноті. Скажімо, вивчити, що в цей час робив Льовочкін, де був Янукович і хто саме до нього їздив. Ми повинні знати щохвилинно місцеперебування і дії кожного топового чиновника того часу. До цього нам видаватимуть лише припущення.

«ТРИВАЄ ВНУТРІШНЬОВИДОВА БОРОТЬБА, А НЕ ЗМІНА СИСТЕМИ»

— Фактично учасники гучних справ, зокрема Євромайдану або сепаратизму, діляться на три категорії. Перші вчасно втекли, другі залишилися, і на них звалюються всі «шишки», а треті знаходяться серед нас, і вони нібито ні при чому, хоча суспільство знає про їхню можливу причетність до тих чи інших подій.

— Останні навіть благополучно засідають у Верховній Раді, що ще раз доводить те, що триває внутрішньовидова боротьба, а не зміна системи. Натомість ми скочуємось у конфлікт силових структур між собою, як це відбувається між ГПУ і НАБУ. А все тому, що у нас немає щеплення, яким могло стати об’єктивне розслідування тієї ж справи з розгону і розстрілу Майдану. Насправді у цьому немає нічого нового. Те, що ми зараз маємо — це, на жаль, у чистому вигляді феодальний лад. У нас є король і васали з різним ступенем лояльності до нього. Король намагається утримати владу, нацьковуючи своїх васалів одне на одного.