Про криву телецінностей

Більшість літньошколярів вперше мали нагоду поспілкуватися з Олександром Ткаченком, генеральним директором «1+1 media». Спочатку було ніяково, адже поруч із людиною, яка створює контент для телеканала, який дивляться мільйони українців, не може бути зовсім просто. Ясні, чіткі слова, які складалися у зрозумілі й вичерпні відповіді, сприяли розумінню того, скільки людської праці залишається поза кадром та які зусилля докладають тисячі людей, аби щодня ми на своїх телеекранах бачили те, що допомагає нам зрозуміти, що, як і де у світі відбувається. З чого починалася історія українського телебачення, в якому стані воно сьогодні та яким повинно бути в майбутньому — відповіді на ці запитання шукали учасники Літньої школи журналістики «Дня» разом із Олександром ТКАЧЕНКОМ.

ПРО ТРИ ЕТАПИ СТАНОВЛЕННЯ ТБ

— В українського телебачення були три етапи становлення. Перший етап — після здобуття незалежності, коли за дуже короткий період з’явилися перші приватні канали. Тоді глядачі побачили американські серіали в українському перекладі та українські передачі. Не повсюди, звичайно, але на багатьох каналах. Було усвідомлення того, що ми — нове покоління журналістики, яке прийшло у пострадянський світ. Раніше було так: «На XXV з’їзді КПРС все відбулося дуже добре...» Згодом майже нічого не змінилося у форматі подавання новин, але краватки стали синьо-жовті й акцент став: «Перший Президент України поїхав у Монголію, і тому у нас буде найкращий експорт коней із Монголії», — саме так. Довелося багато чого зробити для того, щоб перейти до простої мови спілкування і розповідати новини такими, якими вони були в реальності. Ми не могли говорити тією мовою, якою говорили раніше, тож намагалися знайти новий характер комунікації та інтонацій, який був, можна вважати, актуальним на той час. Це означало говорити про місцеві проблеми без шор і без уявлення того, що ти сидиш у піджаку на партійному з’їзді, і це було дуже природно.

ПІСЛЯ ЗУСТРІЧІ З ОЛЕКСАНДРОМ ТКАЧЕНКОМ «ЛІТНЬОШКОЛЯРІ» ПОСТАНОВИЛИ — МАЄМО УСІ РАЗОМ ФОРМУВАТИ ЯКІСНУ ЖУРНАЛІСТИКУ ТА ЗНАХОДИТИ ТОЧКИ, ЯКІ МОЖУТЬ ОБ’ЄДНАТИ КРАЇНУ

Та після того як почали знімати перші серіали, стався перелом — доволі драматичний, — коли ТБ масово завозило російські серіали. Фактично українське телебачення звелося до показу російських серіалів, російських передач, українських новин та якихось публіцистичних програм. І лише згодом почало розвиватися українське розважальне телебачення. Це дуже важливий крок під кутом зору індустрії. Багато моїх знайомих, які працювали в новинах, зараз працюють редакторами, авторами розважальних проектів. І дуже успішно.

І нарешті, після останніх буремних подій і трагедій українське телебачення дозріло до виробництва українських серіалів. Це значний крок з погляду усвідомлення того, що відбувалося. Щоб було зрозуміло: прочитав я висловлювання Табакова з приводу українців. Я виріс на «Простоквашино». Мені відділити Табакова від себе — це все одно, що... умовно кажучи, я виростав ніби поруч із ним. І усвідомлення того, що ми вже не просто не одна країна, а різні за цінностями з цією особистістю — це досить болісний крок. І очевидно, якби не події, які останнім часом відбуваються, навряд чи сталася б ця еволюція серіалів. Багато наших колег з інших каналів не вірили, що український серіал українською мовою може бути популярним. Чесно кажучи, ми теж. Ми думали, що він матиме успіх, але не такий приголомшливий. Лише після «Останнього москаля» ми на «1+1» зрозуміли остаточно, що можна спокійно виробляти українське, глядач уже готовий. Більше того — він скучив за українським, ба навіть він радше не знає, що таке український серіал. Зараз ми тільки починаємо розуміти, яку інтонацію, які історії, яких героїв — що треба знімати. Безумовно, є специфічні канали, які намагатимуться тягнути в інший бік, але все одно це вже — перелом. Сьогодні нарешті можна говорити про більш-менш українське телебачення.

Якщо ж говорити не лише про серіали... На «1+1» був такий епізод (я тоді не працював), коли журналісти, керівництво вибачалося після 2005 року. Вони робили багато речей, не дуже прийнятних, але в них хоча б вистачило розуму вибачитися. Жоден з каналів, які під час Майдану «понароблювати справ», не вибачився. Тому, доки вони цього не зробили — не потрібно знімати з них відповідальності. І контролювати це повинна громадськість. Якби глядачі бодай періодично запитували, що ті журналісти й керівники роблять досі на телебаченні, — гадаю, це була б слушна громадська позиція. Інакше всі знову про все забудуть. Громадська точка зору існує в нас у країні. Наприклад, виявився зранку одного дня Євген Чичваркін «третім зайвим» під час конкурсу на «Укрнафту», а під вечір його не стало. Чому не стало? Тому що громадська точка зору вголос поставила таке запитання: навіщо було проводити конкурс, щоб в останню хвилину з’являлася людина без конкурсу? От вам класичний вплив громадської думки.

ПРО «НЕФОРМАТНУ» ІСТОРІЮ

— На «плюсах» є три типи журналістської роботи: новинна, публіцистична і документальні проекти, які фактично стоять на межі між журналістикою та художнім твором. Тим більше, коли йдеться про історію. Ми свідомо робили такий проект, як, скажімо, «Секрети Степана Бандери» для того, щоб у суспільстві розпочалася врешті-решт дискусія з приводу власних забобон і комплексів. Хтось думає про Бандеру, що він зрадник та ворог українського народу. А хтось переконаний, що це ікона, на яку треба тільки молитися в червоному кутку. Але насправді він був живою людиною. Історичною постаттю, доволі неоднозначною. Ми хотіли запропонувати відкриту щиру дискусію стосовно того, як можна спокійно, без криків, ставитися до контроверсійних історичних постатей України. Доки не буде такої розмови, ми весь час боротимемось із власними комплексами. А це можливо лише тоді, коли щиро у них зізнаєшся. Сьогодні багаж непереборених комплексів відбивається на росіянах, бо вони щиро вірять у те, що Росія — понад усе.

Десь у квітні минулого року, після подій у Криму, я був на Каннському телевізійному ринку і мав зустрічі зі своїми російськими колегами, з якими ми товаришували. Перша ж наша вечірня зустріч ледь не закінчилась бійкою. Наступного ранку намагався зрозуміти, що, власне, відбувалося. Це люди, котрих я знаю, освічені, розмовляють кількома мовами, подорожують світом, цікавляться американським телебаченням, і загалом із системою цінностей у них більш-менш нормально, тому що ці люди люблять свободу і, так би мовити, не заплющували очей багато на що з того, що відбувалися в Росії. Потім мені стало зрозуміло, що проблема не тільки в цій історії, пов’язаній з російською самосвідомістю, яка здійнялась після «Кримнаш», а, власне, з телебаченням, на якому вони самі працюють. Вони стають жертвою того, про що самі ж розповідають. Тож якщо вони зрозуміють у якийсь момент, що це неправда, — доведеться визнавати одне, друге, третє, четверте, а для цього треба мати сміливість. Це показовий приклад того, як телебачення не тільки маніпулює точкою зору, а й докорінно змінює свідомість людей, які вимушені повірити в цю правду. Тому відповідальність телебачення стосовно того, чи говорить воно мовою фактів, чи свідомо вдається до маніпуляцій, без сумнівів, існує...

А з газетою «День» підходимо до пам’ятних дат Ярослава Мудрого. До нас навіть надійшла пропозиція зняти серіал, присвячений середнім вікам України. Нас це цікавить. Але ми намагаємося підходити до пам’ятних дат чи днів народження з поміркованої позиції, зважаючи на те, чи досить у нас цікавого матеріалу, щоб ми могли зацікавити глядача тією чи іншою історичною постаттю чи подією. Щоб було зрозуміло, такий матеріал, як про Бандеру чи Шевченка, можна зробити десь за п’ять-шість місяців. Це величезний обсяг роботи. А для того, щоб пояснити широкому загалу, хто такий, скажімо, Леонід Плющ, — потрібно робити відступ в історію, розгортати широку картину: що це за людина, яке вона значення має для України. У маленькому інформаційному сюжеті можна, безперечно, поставити галочку, що ти це зробив, але наскільки ефективно? Ти не встигнеш зацікавити глядача постаттю цієї людини за кілька хвилин. Це можна реалізувати або в документальному фільмі, або через інші платформи, наприклад — Інтернет. Безперечно, це треба робити, і не факт, що там аудиторія буде менш численною, ніж на телебаченні. Ми живемо в багатоплатформну добу. Не існує одного каналу зв’язку. Їх надзвичайно багато, і вони різні за стилем подачі. Тому щоразу треба обирати форму, яка більш доцільна для тієї чи іншої інформації.

ПРО НОВИНКИ «ПЛЮСІВ»

— Однак якщо ти будеш «підтягувати» глядача з ранку до ночі, то він втомиться. Всі займаються фізичними вправами або зранку, або увечері, і то не дуже довго. Але соціально важливі речі ми робимо. Найближчим часом у нас виходитимуть передачі та серіали англійською мовою з українськими субтитрами. Ми не будемо робити це масово, бо з нашою сіткою мовлення не будуть дивитися англійською. Але якщо ми розпочнемо цю справу, це має шанс стати певною традицією, яку інші канали можуть підхопити. Оскільки досвід показує, що спочатку вони в нас плюються, а потім починають робити те ж саме. І це може стати традицією в Україні. У багатьох східноєвропейських країнах це прийнятна річ, оскільки дає змогу багатьом людям вчити мови. Не думаю, що у нас вона стане масовою в прайм-тайм, але це може стати певним новаторством для невеликих каналів.

Ніхто не примушує дивитися новини в тому вигляді, в якому вони були прийнятні десять років тому. Тому якщо ви весь час не дивуєтесь, то можете залишитися в минулому. На сьогодні світ — це багатоплатформна журналістика, і кожна платформа вимагає особливого стилю подачі. Доводиться крутити головою на 360 градусів. Бо те, що зараз відбувається у світі, у нас буде за рік чи два. І якщо не дивуватися постійно, якщо не дивитись довкола себе, то можна залишитися в минулому і не відповідати тому стилю, тій подачі, мові, яка актуальна на сьогодні.

...Спочатку революція, потім війна змушують змінювати наш вектор. Для нас очевидно, що очікування глядачів трохи інакші. Люди втомилися від війни та гнітючих новин, хочуть якогось тепла або навіть сховати голову в пісок... Тому інтонація на сьогодні дещо інакша. Зараз ми обдумуємо переформатування. Докорінно зміниться наш сайт — уже цієї осені він буде зовсім іншим. Очевидно, що це буде перший сайт такого типу в Україні. Також видозмінюватимуться новини, бо якщо ти не оновлюєшся весь час, то втрачаєш момент контакту з читачем, глядачем.

ПРО НЕВИСВІТЛЕНУ ВІЙНУ

— Журналісти, які були на фронті, розуміють, що хотіли б отримувати солдати, які там воюють. Найперше — це щирість, тепло, любов, і наші журналісти намагаються це передати у своїх репортажах. Але водночас є певна проблема — не все, що бачать репортери, вони можуть розповісти — і з погляду безпеки, і з погляду внутрішнього бажання не завдати якоїсь шкоди військам. Ми постійно говоримо про всі проблеми, які пов’язані з забезпеченням військ, з тими чи іншими помилками командування, які мають місце, на жаль. Заплющувати очі на якісь важливі речі, які заважають нам оборонятися й перемагати, ми не можемо і не будемо.

Але нас не пускають на «той бік». Ми б хотіли там побувати, але є причини, через яі ми туди не їдемо, хоч декілька каналів уже починають отримувати акредитацію у «ЛНР» і «ДНР». По-перше, ми боїмося за безпеку наших журналістів, а по-друге, коли намагаємось туди потрапити нелегально, потім до наших журналістів чи людей, які їх супроводжують, надходять відверті погрози. Ми свідомо не беремо цієї акредитації. Нам не потрібна акредитація того, чого ми не визнаємо. Тому в мене виникають запитання до журналістів, які свідомо йдуть на цю акредитацію і прекрасно розуміють, що все, що там насправді відбувається, вони розповісти не зможуть, — чому на українському телебаченні, на багатьох телеканалах ці репортажі йдуть в ефір?

Найкраща відповідь у цій ситуації — це щирість, причому щирість усіх, хто бере участь у цьому процесі. Наша країна має керівників, які повинні чітко сказати, про що йдеться, коли ми говоримо про «ЛНР» та «ДНР». Це окуповані території, це території з особливим статусом, які записуються у Конституцію, це наші виборці чи не наші виборці, яких ми блокуємо чи даємо їм перепустки? Оскільки у нас є подвійні поняття, то немає однозначної відповіді на ці запитання. Кожен виходить із тих цінностей, які він сповідує. Однозначної системи цінностей у країні щодо цього питання не існує. Не лише цінностей, а й вибору. Ні державного, ні під кутом зору громадської дискусії. Спочатку має бути чітко визначена державна позиція, бо якщо ми почнемо голосувати за ту Конституцію, в яку будуть вписані особливості якогось там статусу, тоді потрібно визнавати, що це не окупована територія. І тоді потрібно висвітлювати там події. Тоді не треба говорити, що «ми з бандитами не будемо розмовляти», а треба їхати і розмовляти. Тоді це будуть не подвійні стандарти, а певна відповідальність. А це важко зробити, тому що це може зашкодити політичним рейтингам...

Усі знають, хто наш власник. Коли виникають якісь проблеми, журналісти можуть до нього звернутися, він приходить у ньюс-рум, і йде активне спілкування, в тому числі з певними гострими питаннями й доволі відвертими відповідями власника. Я працював з різними олігархами і можу сказати, що це, в принципі, найбільш відкритий стосовно комунікації та щирий у своїх впливах олігарх. Тому нам у цьому плані простіше. Навіть якщо є якісь нюанси, вони вирішуються за щирою розмовою, у нас є певні правила, яких ми не порушуємо. Мова фактів — це мова фактів. Тобто діють певні правила, і найголовніше, на мою думку, не тільки знати, хто є власником, а щоб ці правила існували в більшості медіа.

Під час війни не можна забувати, що ти людина. І наші камери, і наші комп’ютери не є зброєю, яка має вбивати, вона має інформувати. На відміну від росіян, ми повинні говорити мовою фактів і бачити те, що насправді відбувається, а не те, що нам хотілося б. І це надзвичайно складний вибір. Тому що інколи хочеться промовчати, сказати на біле чорне. Але не можна не тому, що війна. Бо якщо про війну говорити мовою неправди, ти, скоріше за все, програєш. А ми маємо виграти.