Про особисту і громадську безпеку
Тривожні новинні сюжети про вибухи — у московському метро і київському суді, зникнення кандидата у російські президенти Рибкіна, який потім виявився у Києві, за що отримав публічний наганяй від дружини («Бідна Росія, якщо нею хочуть правити такі люди») і два ток-шоу на «1+1» дали нам черговий мотив подумати про особисту і колективну безпеку.
У Ганни Безулик у «Я так думаю» вирішували, чи буде сприяти нашій захищеності можливість придбати і застосовувати зброю з метою самооборони. Тема дійсно неоднозначна, але уникати її або закривати очі на можливу небезпеку у зв’язку з цим — обманювати себе. Тому емоційний обмін думками, що відбувся, — одна з перших ластівок широкої суспільної дискусії. Укотре цікаво виглядали «силовики», які запевняли, що ринку незаконного обігу зброї у нас немає, хоча згодом і погодилися, що неофіційний бізнес зброєю, котрий не знає і не знав кордонів, не обминув і нас стороною. Дивна властивість не бачити очевидного! Так що сказати «прощай, нелегальна зброє» і нам навряд чи вдасться. Що стосується легальної зброї та її можливого руху у маси, то, як було сказано, «це добре у вихованому суспільстві», яким наше, судячи з усього, назвати не можна. Але навіть у супервихованих, з нашої точки зору, країнах «ускладнень» у зв’язку з легким доступом до вогнепальних засобів самозахисту завжди вистачало. Насамперед тому що поняття загрози завжди досить відносне та індивідуальне. Напевно, відчуття «воронованої сталі» біля поясу підбадьорює і тішить, але поки що навіть дозволена зброя з гумовими кулями завдає медикам багато проблем — не такі уже й прості «гумові» поранення, як, можливо, передбачалось. Загалом навряд чи озброєне суспільство стане безпечнішим, хоча засоби самозахисту користуються усе більшим попитом.
А у «Подвійному доказі» А. Борсюка і Д. Корчинського вирішували, чи по дорозі Україні з НАТО, чи нам туди не потрібно. Вельми пожвавила обговорення у студії Н. Вітренко, поява якої на одному з центральних українських каналів — явний знак того, що незабаром вибори. Нічого несподіваного від прогресивної соціалістки ми не почули, та і не могли почути — її любов до «натовських стерв’ятників», «плану колонізації України» і підрахунків, у що обійдеться нам переозброєння армії давно загальновідома. Проте дещо у дискусійному потоці вловити вдалося. А саме: основне питання щодо НАТО — навіть не у грошах і не у зброї. Головне — «проти кого товаришуємо»? А дійсно, як сумістити заявлений на державному рівні рух до НАТО з довгостроковим розміщенням на нашій території російських військових баз, яке, за заявами певних російських політиків, у нас «назавжди». Поговорили і про колишній Варшавський договір, не заглиблюючись у те, що Варшава якраз зі своєю «блоковістю» давно визначилася. А нам знову пропонують розриватися між НАТО, що пережив Варшавський договір і «хаосом, у центрі якого Росія». Проте ану як Путін пожартує ще раз і таки поведе свою не менш розбиту армію до блоку, позбавивши нас таким чином вибору між двома союзниками?
Загалом підрахунок, скільки коштує вступ до НАТО, а скільки — не вступ, продовжується. У будь-якому випадку без загальнонародного референдуму НАТО нас «не прийме», а ось дозволу на «антиконституційне», за словами експерта програми, розміщення на кращих українських землях «дружніх» іноземних баз (особливо якщо вважати Тузлу одним із виявів такої дружби) у народу ніхто не питав.
