Про розширення українського простору

Перед зустріччю з журналістом і поетом Євгеном Кулебою — автором чотирьох книжок віршів та художньої прози українською мовою — хтось мені сказав: «Він гострий на язик, як теща, але дуже наполегливий і завзятий...»

Коли ми прийшли з радіожурналістом Василем Дацишиним до Євгена, він зустрів нас на милицях: одна нога була в гіпсі. Я запитав: «Що трапилося?» — «Замість парашута розкрилася драбина — я впав на землю. І як фізик ще раз переконався на власному досвіді, що закону Ньютона про земне тяжіння ніхто не скасовував...» А потім Євген пояснив, що обрізав яблуню, а драбина під ним через поганий гачок «розійшлася у два боки».

Коли ми сіли в садку за стіл, на якому лежали різні книжки, журнали та світлини, Євген несподівано запитав мене:

— А ви були в селі Осталовичі? Воно в Перемишлянському районі Львівської області.

— Ні!

— А я був, бо звідти родом мій дід Василь Кулеба. Але з наших родичів, на жаль, в Осталовичах уже нікого немає: хто виїхав із села, а хто — на сільському кладовищі... Тоді зі мною були й Оля Литвинчук, і Славко Микитишин, бо їхні діди теж переїжджали в Боснію з Осталовичів. 1989 року мені пощастило побувати в Чернівцях на першому пісенному фестивалі «Червона рута». Тоді я бачив, як на стадіоні, де відбувався фестиваль, міліціонери били дівчину з жовто-блакитним прапором. Який складний і тяжкий шлях пройшла Україна за 20 років незалежності. І скільки ще треба величезних зусиль...

— Пане Євгене, перечитавши вашу біографію, я дізнався, що 1970 року ви переїхали з Боснії в Сербію. Цікаво, чому?

— Після закінчення відділення фізики і математики Педагогічної академії в Бані Луці я працював у школі вчителем. А на той час у місті Кулі (це територія Сербії) ситуація склалася так, що міська школа, де викладали українську мову та літературу, залишилася без учителя. І це було для місцевої влади такою собі нагодою припинити викладання української мови. Щоб цього не сталося, я й поїхав із Боснії в Кулу. Вночі вивчав за підручниками урок сам, а вдень викладав його учням.

— А що вас привело в журналістику?

— Передусім, можливості для розширення української мови на просторах Сербії. Ще в ті роки, коли я працював учителем української мови в Кулі, я організував у школі низку українських гуртків: драматичний, декламаторський, музичний і танцювальний. Уперше на просторах Югославії саме в Кулі почав видаватися започаткований мною дитячий журнал «Соловейко». 1989 року з групою ентузіастів ми заснували Товариство української мови, літератури і культури Автономного Краю Воєводина, пізніше воно було реорганізоване у товариство «Просвіта». На додаток до цього в Кулі почало активно діяти культурно-мистецьке товариство ім. Народного Героя Югославії Івана Сенюка. Але я трохи забіг уперед.

Якщо по порядку, то із січня 1977 року я перейшов на штатну журналістську роботу до редакції радіо і телебачення у місті Новий Сад, щоб готувати й вести україномовні програми. 1996 року я став першим редактором українського часопису-квартальника «Українське слово», а з 2005 року мене обрали в Кулі директором новоствореного українського видавництва «Рідне слово» і головним редактором нової україномовної газети з такою ж назвою. Вона розповсюджується на весь Автономний Край Воєводина, де на теренах Сербії українців проживає найбільше.

— Ви не шкодуєте, що віддали кілька десятиліть свого найактивнішого періоду життя журналістиці?

— У мене ця безкомпромісна дама забрала більше сил та енергії, аніж дружина, троє дітей і теща. І тепер перед вами сидить людина, яка щаслива тим, що завдяки журналістиці я реалізував себе у найголовнішому — в боротьбі за наше українство на Балканах. Песимізм у цьому — не для мене. Я — оптиміст.