Про співчуття та рейтинг

Наприкінці минулого тижня на Михайлівській площі в Києві відбулася акція «Імена», присвячена Всесвітньому дню пам’яті людей, що померли від СНІДу. Під час акції територія площі була вкрита величезним меморіальним полотном загальною площею понад 300 м?, власноручно створеним ВІЛ-позитивними людьми з усіх куточків України. На цьому полотні вишиті тисячі імен українців, котрі померли від СНІДу — епідемії, що вже позбавила життя майже 21 000 українців. Наразі, згідно з даними МОЗ України, кількість ВІЛ-позитивних людей в Україні налічує 120 тисяч. Це офіційна статистика, яка відображає кількість тих, хто став на облік. Можна тільки здогадуватися про те, скільки нулів додала б до цієї цифри статистика неофіційна. Адже за темпами поширення епідемії Україна вже не перший рік поспіль є лідером у Європі. Для української журналістики ця делікатна тема — один із викликів. Нерідко ця проблема просто сором’язливо замовчується, часто зводиться до констатації страхітливих наслідків епідемії (а вони таки справді страхітливі) або закликів до профілактики. Утім, глибинні причини цього трагічного українського «лідерства» суспільство майже не обговорює, хоча може виявитися, що причини ці криються в глобальних українських патологіях. Усе це потребує співчуття, розуміння — словом, особливого ставлення, яке для журналістики означає копіткий труд і далеко не завжди — захмарні рейтинги.