Про три стовпи сучасної розвиненої нації

Стаття Сергія Грабовського «Чи потрібні «Дню» інтелектуальні дискусії між авторами» («День» № 200-201 від 4—5 листопада 2011 року) мене дещо спантеличила, адже у своїй статті «Про операції», яка викликала у нього гостре бажання дискутувати, я загалом солідаризувався з ним, лише висловивши жаль за тим, що, наполегливо ратуючи за називання речей своїми іменами, автор ніби навмисне не називає Росії, коли має на увазі саме цю країну. Для прилюдної дискусії зі мною цього явно було замало. Згадавши ж деяких «глухонімих» із групи фанатичних прибічників Юлії Тимошенко, я жодним чином не мав на увазі С. Грабовського, оскільки добре пам’ятаю статтю цього автора, опубліковану в «Дні» (№ 128 від 25 липня 2009 року) під назвою «Хто не пускає Юлію Тимошенко в президенти України? Вороги лідера БЮТ — не Секретаріат Президента і не донецький клан». Сергій Грабовський дав тоді влучну характеристику не лише Тимошенко та її найближчому оточенню, а й її політичній організації. Більш як за півроку до президентських виборів він написав, закінчуючи свою статтю: «А тому на виборах-2010 Юлія Тимошенко та її команда, скоріш за все, зазнають неминучої поразки від Юлії Тимошенко та її команди».

Саме у світлі тієї статті деякі нові аргументи Сергія Грабовського видалися мені вельми несподіваними. Ну ось, приміром, він гостро засуджує мене за те, що я заявив: Путін на виборах був зацікавлений у перемозі Тимошенко. Проте в уже згаданій статті сам він писав: «Сьогодні Тимошенко потрібна Кремлю як сильний гравець для нейтралізації президента Ющенка й тих, хто стоїть за євроатлантичну інтеграцію України». Після цього йшла ще радикальніша констатація: «Тому Кремлю Тимошенко потрібна сьогодні як інструмент усунення від влади Віктора Ющенка і нейтралізації всієї більш-менш «самостійницької української еліти». За півроку до виборів Тимошенко навряд чи могла значно змінитися в інший бік.

Сперечатися про те, хто Юлії Тимошенко та іншим нашим політикам потрібен більше: експерти або «кваліфіковані радники, яких потрібно тримати при собі», — безглузда справа. Тимошенко, як і інші українські політики, все одно не слухає нікого, якщо їй особисто це невигідно, тому допомогти їй не змогли б ані Бжезінський, ані Кіссінджер. Уміти знаходити талановитих фахівців і втілювати їхні ідеї в реальність — у цьому полягає один з основних талантів політичного діяча, але для цього йому слід більше дбати про народ, аніж про особисту вигоду. До речі, про те, що Тимошенко наполегливо ігнорує експертів, С. Грабовський писав ще два роки тому все в тій же статті.

Відповісти ж Сергієві Грабовському я вирішив лише через деякі принципові моменти. Без будь-яких підстав він приписав мені заклик до інтелігенції «відсторонитися від політики як такої» й «утекти від політики». Це не відповідає дійсності, я до цього не закликав і спеціально написав про «захоплення грою в політику», а не про «захоплення політикою як такою». Різниця в значеннях (сенсах) цих словосполучень, імовірно, очевидна не лише для професійних філологів, які навчилися в університетах ретельно аналізувати тексти. Для нормального ведення дискусії або діалогу необхідне уважне й коректне вживання і тлумачення термінів і сенсів, у тому числі висловлених іншими. Блискуче спростування власних вигадок, приписаних опонентові, — це одна з поширених дискусійних хитрощів.

У моїй статті йшлося не про захоплення політикою як такою, а саме про гру в політику. Гра в політику — це коли складними політичними і соціальними проблемами займаються поверхнево, по-аматорськи, в коротких перервах між іншими справами, перетворюючи це заняття на приємне проведення часу, придбання дешевої популярності або додатковий і необтяжливий приробіток до зарплати. Гра в політику — це коли десятки загалом недурних людей регулярно просиджують годинами на різних ток-шоу і намагаються підвищити свій рейтинг звичайним словоблуддям та прилюдним хамством, а не наполегливою та вмілою організаторською роботою. Гра в політику — це коли всілякі ток-шоу явно починають виконувати функції парламенту, а парламент — функції ток-шоу. Деякі українські патріоти-інтелігенти, явно не володіючи організаторськими здібностями, створюють дедалі більше нових партій, комітетів із «захисту», «запобігання» тощо, причому вся діяльність цих партій і комітетів зводиться до проведення засідань, написання закликів, які читає мізерна частина населення, та до оповіщення, аби народ з’явився на чергову масовку в зазначене місце. Можна пригадати й деякі приголомшливі заяви українських інтелігентів із закликом відмовитися від частини території та іншими надоригінальними думками. Внаслідок цієї гри в політику сама ідея політичного змагання і боротьби — в тому числі масових акцій — поступово дискредитується, а влада через очевидну політичну імпотенцію опозиційних сил починає втрачати відчуття самоконтролю.

Поширення національної ідеї, високої культури і здорової моралі найтіснішим чином пов’язані з політикою. Інструктор райкому КПУ Левко Лук’яненко, видатний учений, сходознавець Агатангел Кримський, журналіст Георгій Гонгадзе і тисячі інших українців постраждали кожен свого часу через те, що національну ідею, високу культуру і мораль неможливо відокремити від політики глухою стіною. Загалом, більшість наших проблем існує лише через те, що значній частині народу, в тому числі так званій еліті суспільства, бракує цих трьох стовпів сучасної розвинутої нації: національної ідеї, високої культури і здорової моралі. Інакше ми не мали б проблем з безкорисними і навіть небезпечними для суспільства політиками і бізнесменами, із зубожінням більшої частини населення, з Московським патріархатом, «Русским миром»...

Від політики дійсно ніде подітися. Ось тільки займатися політикою належить раціонально, вибираючи оптимальні форми. Політика не повинна ставати притулком для нероб, бездар та явних аферистів. Зазвичай корисніше самостійно навести лад у своєму подвір’ї чи будинку, ніж півдня стояти з плакатами біля жеку і скандувати «Ганьба!» і «Геть президента і парламент!».

Якщо ж говорити про наслідування авторитарних і тоталітарних вождів, то варто відзначити ось що. Фідель Кастро, коли його судили, тоді ще не був комуністом, проте через деякий час став ним абсолютно добровільно. І він, і Дімітров завели свої народи — за допомогою жорстоких методів і радянських «старших братів» — у таку безвихідь, виходити з якої ще доведеться дуже довго. Отже, українським політикам наслідувати їх, мабуть, все-таки не варто, хоча в душі обидва вони, ймовірно, і мріяли ощасливити свої народи на вічні часи. (Як і Гітлер, і Сталін).

Більшість нинішніх українців навіть не знають, хто такі Арнольд Ачоа і Джавахарлал Неру. Але хіба, крім них і тоталітарних «героїв», немає інших прикладів? Я, звичайно, далекий від того, аби радити колишнім радянським громадянам пригадати біблійний приклад одного дуже відомого суду і наслідувати обвинуваченого — Ісуса Христа. Хоч і влаштовувачі суду над Тимошенко, і вона сама так активно беруть участь у прилюдних молитвах та інших церковних заходах, особливо перед виборами, що обидві сторони могли б узяти за взірець для наслідування саме Христа і керуватися його етичним ученням хоча б у деяких своїх діях.

Проте чи не вважає пан Грабовський, що було б вельми доречним замість суду над Ачоа і Неру та солідарності сталінських генералів нагадати громадянам України, наприклад, славнозвісну свого часу справу Бейліса (нашого земляка) — справа, в якій міжстанова й міжнаціональна солідарність найпорядніших членів суспільства проявилася надзвичайно виразно — значно більшою мірою, ніж у генералів сталінського часу, дехто з яких, судячи з описів їхніх сучасників-фронтовиків, був типовим для того часу самодуром і не щадив власних солдатів та офіцерів, укладаючи їх десятками тисяч на полях битв задля того, щоб узяти якесь місто до певного строку і догодити «дорогому товаришеві Сталіну».

А чи не варто було пригадати судові процеси над нашими земляками: Левком Лук’яненком, Василем Стусом, генералом і дисидентом Григоренком, який є мало не національним героєм у кримських татар, ниций мерзенний суд над В’ячеславом Чорноволом? Отже, без Ачоа і Неру цілком можна обійтися, не звертаючись при цьому до тоталітарних ідеалів.

Утім, проблема, звісно, не в тому, що українцям більше зрозумілі приклади комуністичних героїв. Проблема в іншому. Просто доцільно було виправдати хамську поведінку Юлії Тимошенко в першій половині судового процесу, а приклади такої поведінки показували здебільшого так звані марксисти-ленінці й деякі інші радикали та екстремісти лівого і правого штибу.

Що ж до таємних та явних агентів іноземних держав, то критерієм достатності для подібних звинувачень на адресу окремих громадян може бути лише конкретний моральний або матеріальний збиток, заподіяний країні та визначений демократичними законами, — на жаль, ці закони в Україні ще неадекватні реальним потребам. Тут потрібна відома розсудливість, а завзяття може завдати лише шкоди. Та й злісний наклеп, як відомо, карається. Постійні пошуки ворогів відбуваються у нас через погану організованість суспільства, через політичну, соціальну, культурну і моральну дезорієнтацію, через хронічну недовіру до влади і державних органів, через відсутність істотних успіхів у розбудові держави та постійне балансування України на краю економічної або політичної прірви.

Іспанський письменник-мораліст Бальтасар Грасіан писав: «Не завжди заперечуй на заперечення». Додержуючись цієї мудрої поради, я вважаю за краще завершити цю несподівану дискусію, надавши право останнього слова С. Грабовському... Завершити я хотів би тим, із чого С. Грабовський почав, — із традицій західної преси.

Крім зазначених причин, західна преса намагається уникати прилюдних дискусій і з інших міркувань: наприклад, через негласну «цехову» солідарність братів по перу, які вважають за краще обирати об’єктом своєї критики і дотепності сильних світу цього, а не колег, якщо тільки ці колеги явно не порушують законів. Крім цього, західні громадяни активно звертаються до суду, якщо вважають, що їх образили або, перекрутивши смисл їхніх слів, завдали їм морального збитку. Через усі ці причини редакції обережно ставляться до персональних дискусій.

Утім, як стверджував Дені Дідро: «Істина любить критику, від неї вона лише виграє; брехня боїться критики, бо програє від неї».