Про відповідальність ТБ

«Дорогі колеги з українських телеканалів, ну перестаньте нарешті показувати це російське лайно в ефірі. У тому, що в містах на Східній Україні зараз зривають українські і вивішують російські прапори, є величезна ваша заслуга. Може, хоч на час війни поміняєте репертуар?» — написав на своїй сторінці у «Фейсбук» київський кореспондент Reuters Сергій КАРАЗІЙ.

Зауваження — надміру слушне. Українське ТБ несе особисту відповідальність за нинішню ситуацію в країні. Чи змінить революція інформаційний простір? Нині досить велика увага приділяється одній зі складових національної безпеки — інформаційній галузі. Поки що це відбувається у вигляді дискусій унаслідок намагань хоч якоїсь протидії Російській Федерації в інформаційній війні та можливого перезавантаження регуляторних органів сфери ЗМІ, зокрема Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення. Але перш ніж починати щось робити нове, не зайве проаналізувати помилки та прорахунки попередніх років.

БЕЗКОНТРОЛЬНІСТЬ ТЕЛЕЕФІРУ

Особливо стане в пригоді досвід роботи Національної ради, яка свого часу теж утворилася на революційній хвилі, «помаранчевій», 2005 року і на яку покладалися дуже великі сподівання. Схожого з нинішньою ситуацією багато: ті ж очікування змін в інформаційному просторі, ті ж устремління виконати обіцянки перед Майданом. Тоді до складу керівного органу ввійшли (від президента В. Ющенка та Верховної Ради України), здавалося, самі лише патріоти-професіонали. Але минув рік, за ним ще один, а вітчизняний телерадіопростір не те що не змінився, а, як на мене, став ще цинічнішим. Крім голослівних патріотичних бравад, розмов про наповнення українським продуктом і велеслівних звітів — реальних змін на краще, які відчули би телеглядач, радіослухач, на жаль, майже не відбулося. Регулятор став «партнером» телерадіокомпаній, уклавши з ними так звані Меморандуми співпраці, які видавалися за найвищий прояв демократії. А по суті, це призвело до повної безконтрольності телерадіоефіру...

У 2006-2008 роках у пресі, зокрема в газеті «День», активно почали з’являтися матеріали, де висловлювалася стурбованість небезпеками, які несе для суспільства низькоякісний телевізійний програмний продукт. Особливо гостро ці проблеми висвітлювали саме «День» та видання «Телекритика». На жаль, тоді дискусія, розгорнута цими медіа, не була належно підхоплена колегами-журналістами, насамперед телеменеджерами, і, як наслідок, не привели до жодних якісних змін.

Чи щось змінилося з того часу? Які уроки зробили медіа-боси? Чи стане сьогоднішня революція шансом для України на створення свого національного по суті телерадіопростору? Пропонуємо читачам фрагменти опублікованих із цієї теми моїх матеріалів, починаючи з 2006 року, щоби крізь їх призму подивитися на сьогоднішній день.

СТРАТЕГІЧНА ГАЛУЗЬ ЗАЛЕЖИТЬ ВІД «ОКРЕМИХ ПЕРСОН»

«...Відсутність важелів реального контролю та впливу на діяльність потужних телерадіомовників роблять цілу стратегічну галузь залежною від волі «окремих персон», для частини з яких Україна — плацдарм для наживи, і тільки. Я вже не кажу про те, з якою легкістю на таких «захищених» каналах (безумовно, за великі гроші) здійснюється відверта антиукраїнська політика.

...Про те, що іноземний рекламодавець через «кабель» здійснює інформаційну інтервенцію на український ринок, чомусь мовчать. Про яку тоді конкуренцію, рівність у дотриманні авторських і всіх інших прав з вітчизняними телерадіокомпанія може йтися! Це один бік медалі. Інший — ідеологічний. Назвіть хоча б один український телеканал, який офіційно належить до пакета послуг, приміром, кабельних операторів Москви, Петербурга, Нью-Йорка, Варшави... Чому ж до нас із такою легкістю вторглися цілі іноземні «теледивізії»?! Це щось протиприродне — сидіти і споглядати, як твою націю, твою країну, твою історію поливає багном телеканал, якого тобі «завів у хату» український кабельний оператор. Завів, не несучи жодної відповідальності за свого «троянського коня» («Телерадіотитанік, «Телекритика», 12 жовтня 2006 року).

ЛИШЕ РОСІЙСЬКІ СЕРІАЛИ

«...Я щиро радію з того, як, приміром, культивується патріотизм у сучасній Росії. Він присутній скрізь — у навчальних закладах, військових частинах, на сценах кіноконцертних залів. Хоча живу в Україні та щодня у великій кількості на власні очі бачу символи російської державності у себе вдома. Приходжу з роботи, як і мільйони мої співгромадян, вмикаю в прайм-тайм загальнонаціональні українські телеканали: о 19.25 — 20.20 з понеділка до четверга на «Новому каналі» — серіал «Солдати-13», о 20.15 — 21.20 так само з понеділка до четверга на «1+1» — серіал «Кадети-3», о 20.20 — 21.25, знову ж таки, з понеділка до четверга на ICTV — серіал «Улицы разбитых фонарей-3». Характерно, що в усіх цих серіалах насиченість російської символіки домінує! Вона скрізь — у кабінетах командирів, казармах, на трибунах, будинках, на формі... Режисери так майстерно вибудовують середні та крупні плани, в яких начебто випадково, але надзвичайно виразно «потрапляють» російській прапор, герб, портрет президента Путіна... І це — протягом кожної серії на кожній другій-третій хвилині...» («Російський патріотизм в українському телеефірі», «Телекритика», 9 листопада 2007 року).

АТРОФУЄТЬСЯ ВІДЧУТТЯ САМОЦЕНЗУРИ

«...На жаль, попри боротьбу з жахами й насильством у нашому вітчизняному телеефірі, перед очима громадськості продовжує з’являтися низькопробна кіно-маскультура. Останнім часом тут «лідирує» новостворений телеканал з логотипом «Кіно». Непоодинокі трансляції телепродукту з ознаками порнографії можна спостерігати й на інших вітчизняних телеканалах. У гонитві за рекламою та дешевою популярністю в керівників телерадіоорганізацій атрофується відчуття внутрішньої самоцензури і самоповаги. Про яку вже повагу до телеглядача тут може бути мова?» («Свобода порно», «Телекритика», 17 грудня 2007 року).

БЕЗВЛАДДЯ В ЕФІРІ

«...Національна рада на деякий час фактично усунулася від виконання своїх прямих обов’язків — контролю за діяльністю електронних ЗМІ. Передусім це стосується загальнонаціональних мовників — підписантів меморандумів. Про укладені меморандуми я писав у статті «Телерадіотитанік» як про невиправданий крок, який, окрім жаху та насилля в ефірі й завдавання шкоди авторитету, самій Нацраді нічого не дасть. Лише через два роки Національна рада офіційно відмовилася від цих меморандумів із причини невиконання телерадіоорганізаціями своїх зобов’язань. Але хто відповість за роки фактичного безвладдя в ефірі? Хто відповість за мільйони покалічених душ сценами насилля, порнографією, шаленою рекламою алкоголю в ефірі?!

...Вітчизняні телерадіоорганізації, на моє глибоке переконання, можуть бути законослухняними за однієї умови — справедливого, рівного контролю їхньої діяльності. Вони стомилися від так званих вибіркових моніторингів (хто вибирає?). Необхідні цілодобові моніторинги ефірів бодай потужних загальнонаціональних телерадіомовників з постійною фіксацією основних параметрів: рекламної квоти, дотримання норм моралі, мовного законодавства. Лише оприлюднені щомісячні, щоквартальні порівняльні результати моніторингу можуть дати відповідь на запитання, хто ж насправді є найбільшим порушником (Зі «Звернення до Ради нацбезпеки та оборони України», «Телекритика», 22 січня 2008 року).

В ОЧІКУВАННІ ЗМІН

«...Після мого відкритого листа до Ради національної безпеки та оборони, поява якого була спричинена загостренням тривожних тенденцій у вітчизняному телерадіопросторі, та після мого інтерв’ю на цю тему в газеті «День» я особливо пильно стежу за тим, чи сколихнула порушена проблематика наше суспільство, чи, бува, не перебільшене відчуття загрози для морального здоров’я нації, загрози, яка щодня «струмує» з нашого рідного телебачення і радіомовлення? Дискусія відбулася, і вона триває. Суспільство чекає від керівників держави втручання в ситуацію, що склалася» («Усім миром за наш ефір!», «День» , 13 лютого 2008 року»).

«...Навіть із тією законодавчою базою, яка є, хоч і з певними недоліками, за наявності людей з патріотичними й фаховими рисами в Нацраді, я переконаний, що до такої ситуації в ефірі не дійшло б, коли з екранів телевізорів горілка ллється через край, немає кінця рекламі, а порнографію вважають еротикою. Такого ще ніколи не було! Телерадіокомпанії, схоже, ставляться до свого бізнесу, як до відеопрокату, ба навіть продажу шкарпеток, не усвідомлюючи того, що це — стратегічний бізнес!» («Масову свідомість — «в оренду», «День», 1 лютого 2008 року).

ГОДУЮТЬ У «ТЕЛЕФАСТФУДАХ»

«...На всіх державних рівнях телерадіоіндустрію досі не розглядають як стратегічний чинник. Про це багато розмов, ухвалюють якісь рішення, підписують меморандуми і хартії... Тим часом телерадіогалузь існує сама по собі, а регулятор — сам по собі. Основні гравці — олігархічні медіа-синдикати призвичаїлися до того, що домовлятися треба, передусім, між собою. Головне — правильно зорієнтуватися на виборах, заручившись незримою підтримкою «фаворитів». От і все. Схоже, така ситуація влаштовує і мовників, і регулятора (Нацраду з телерадіомовлення), і владу. Єдиний, хто програє від цього — телеглядач і радіослухач. Бо його досі годують у вітчизняних «телефастфудах» переважно неякісним чужим медійним напівфабрикатом.

...Де українські форматні канали? Інформаційні та музичні створено. А решта? Пригадую, як відчайдушно «конкурували» на засіданнях Національної ради за створення дитячого, освітнього, екологічного каналів... Про канал «Культура» промовчу. Той, що є нині, намагається «вилюдніти» самотужки. Але до загальнонаціонального, рейтингового, подібно до російської «Культури», йому ще дуже далеко!

Отже, в Україні повноцінного форматного мовлення, який задовольняв би тематичний попит суспільства, досі немає. І це факт. Із дитячим мовленням у нас просто катастрофа! Потуг Першого Національного залагодити «прогалину» явно не досить. Решта «крутять» закордонні мультики без розбору. Чимало з них відверто психологічно шкідливі для українських дітей» («Кому потрібна система, яка ігнорує права особистості?», «Телекритика», 17 жовтня 2009 року).

ЩОСЬ ЗМІНИЛОСЯ?

Вибрані фрагменти моїх минулих виступів у пресі (а подібних матеріалів, зокрема, газета «День» подавала досить багато), безумовно, не вичерпують усього спектра проблем телерадіосфери. Важливо інше — чому роками ці питання не вирішуються? Чи вистачить професіоналізму, а найголовніше — чесності в тих, від кого завтра залежатиме розвиток вітчизняної телерадіогалузі, докорінно змінити ситуацію? Чи призведе революція Гідності до гідного України телепростору? Відповіді на ці питання залежать від лінії поведінки власників телеканалів. Від їхнього розуміння всієї міри відповідальності за формування масової свідомості українців. Держава, у свою чергу, може і повинна змусити їх грати за прозорими правилами. Перші кроки нової влади вже зроблено: у Раді національної безпеки та оборони є заступник (Вікторія Сюмар), котра відповідатиме за інформаційну безпеку. Далі — формування нового складу Національної ради з телерадіомовлення, яка уповноважена законодавством реально впливати на стан справ у телерадіогалузі.

Нині дискутуються принципи делегування кандидатур до Нацради. Було б дуже небажано, щоб на новій демократичній хвилі Майдану до регуляторного органу під дахом «представників громадських організацій» (а медійних ГО у нас уже досить багато) не зайшли тепер уже лобісти не стільки телемагнатів, як телерадіоорганізацій, об’єднаних у групи. Існування будь-якого лобі неодмінно призведе до ігнорування прав телеглядачів і радіослухачів, а звідси недалеко й до нехтування стратегічними інтересами держави. Чи створимо справді національний інформаційний простір?