Про залежність думки від «картинки»
або Чому відсутність всесилля ТБ — це велике благо
Минулого тижня до України завітала знана московська публіцистка Юлія Латиніна і, звичайно ж, поділилася особистими враженнями та отриманою з різних джерел інформацією спочатку в своїй авторській програмі «Код доступа» на «Эхе Москвы», а потім й у кількох статтях. Охочі можуть легко знайти все це в Інтернеті, там є чимало цікавого, з чимось можна погодитися, з чимось — ні, але про один сюжет варто поговорити окремо. Бо він пов’язаний із однією з докорінних відмінностей України від Росії й української нації (не етносу, а саме нації) від нації російської.
На загал, Латиніна вважає, що в обох державах влада й великий бізнес багато в чому схожі, ба більше — «и Путин, и Порошенко — они к власти относятся абсолютно одинаково». Як на мене, останнє твердження невірне — не можуть однаково ставитися до влади чекіст, який і на посаді президента залишився передусім чекістом, і бізнесмен, який і в кріслі глави держави залишився передусім бізнесменом. А от далі у Латиніної є цікава констатація: якщо в Росії існують тільки два компоненти, які визначають політичне життя, а саме влада та гроші, то в Україні їх три — до перших двох додаються ще й вибори. А там, де вибори — потрібно впливати на електорат, знати його, робити хоча б деякі кроки в його інтересах чи гучно виголошувати популістські заяви — мовляв, проголосуйте за мене, і негайно станете жити щасливо. Найголовнішим чинником впливу на електорат Юлія Латиніна вважає телебачення, яке в Україні, на відміну від Росії, не монополізоване владою, а належить різним олігархічним групам і відстоює їхні інтереси.
З останньою тезою теж можна не погодитися — бо реально деякі телеканали України висловлюють позицію не так «домашніх» олігархів, як Кремля та Луб’янки. А деякі змушені (у зв’язку з тими трансформаціями, які все ж сталися в Україні за два останні роки) зважати на суспільні настрої, а не лише на бажання олігархів-власників. Проте головне не в цьому: Латиніна доходить висновку, що «мнение правящей элиты в конечном итоге определяет мнение телезрителей, которых, собственно, в Украине... почему-то именуют гражданами-избирателями...» А ось це вже повна нісенітниця.
Згадаймо: 2004-го майже всі телеканали наввипередки змагалися у співах осанни Вікторові Януковичу, натомість розповідаючи найостанніші дурниці про Віктора Ющенка та «зловмисних українських націоналістів». А чим завершилася багатомісячна телевізійна обробка масового українського виборця? Майданом. Причому за тих обставин — попри великі витрачені на це гроші — протиставити якусь реальну силу Майдану ні команда Януковича, ні російська агентура не змогли. Натомість значна частина телеглядачів саме під впливом антидемократичної та антиукраїнської пропаганди низки каналів стала на бік тих політиків, які декларували європейські цінності (щиро чи ні — це окреме питання). А взимку 2013—2014 років хіба було інакше? Хоча провідну роль у мобілізації сил Революції Гідності зіграв, мабуть, Інтернет (у силу своєї оперативності та здатності вільно поширювати інформацію) — все ж ті телеглядачі, які відчували себе українськими громадянами, стали на бік противників режиму. А ті, хто не відчував себе українськими громадянами, пішли у лави «ватників», які під впливом тотальної брехні російського телебачення та деяких номінально українських каналів перетворилися на біомасу «русской весны». Ну а дехто пішов ще далі, взявши у руки зброю та пішовши воювати за «русский мир» проти України. Проте, наголошую ще раз, ці люди не були і не є «гражданами-избирателями», бо це не громадяни, а «місцеві», «жителі», «населення», ба навіть із паспортами України...
Інакше кажучи, з Юлією Латиніною злий жарт зіграла звичка міряти все на московський копил. А він, щонайменше, не завжди підходить до інших країн і народів. І хоча російська ліберальна публіцистка справедливо відзначила, що в українській політиці — на відміну від Росії — одну з визначальних ролей грає феномен виборів, вона не помітила, що залежність українців від телевізійної «картинки» на порядок, а то й на два менше, ніж залежність росіян. Отож і виходить, що відсутність всесилля телебачення — це велике благо, чи не так?