Про зловживання національною безвідповідальністю

Абсолютна більшість наших телеканалів упродовж довгих травневих свят явно прагнуть відпочити від політичної прози, потішаючи (як вважає їх менеджмент) глядачів побутовими серіалами, легкими в інтелектуальному плані (що аж ніяк не знижує рівень кривавості) детективами і бойовиками (серед яких чимало псевдоісторичних), але головне — це тотальне панування на екранах пісень і танців, хоча навіть вони не можуть змагатися з великою кількістю гумористичних програм. Чим гірша ситуація в країні — тим більше гумору, сміху, реготу, буквально нападів веселості у вітчизняному телепросторі. Своїх жартів не вистачає, тому кличуть російських фахівців, які надають братську допомогу щодо сумнівних гуморесок і нескінченних пародій на всіх відомих осіб. Бенкет під час чуми? Однак заради справедливості зазначу, що телеканал імені панів Бенкендорфа і Арфуша (називати його Першим національним України було б блюзнірством) деякі елементи серйозності все ж таки залишив. Наприклад, незважаючи на свята, намагалися дещо аналізувати і в поточній політиці, зокрема в програмі «Про головне», де з’явився представник нещодавно сформованої політичної партії «Україна — Вперед!» одесит Дмитро Співак. Свого часу він запам’ятався виступами на «ток-шоу», де буквально знемагав від симпатій та прихильності до Юлії Тимошенко, а нині демонстрував таку ж безмежну відданість Наталії Королевській. Ох ці легковажні політичні чоловіки...

Чим програма «УВ» («Україна — вперед!») істотно відрізняється від програм ще майже двох сотень наших партій, сказати складно. Доводиться робити висновок, виходячи з деяких деталей. Враховуючи, що пан Співак бадьоро і енергійно, як і його лідер (нинішня, а не минула), ігнорує державну мову, цілком можна представити, яку гуманітарну політику підтримуватиме їх партійна структура, що має всі шанси досягти повної згоди з Д.В.Табачником. І що це за Україну, яку Королевська — Співак намірилися вести вперед, без української мови, культури, традицій? Така «передня» Україна, здається, дійсно збирається обійтися без українців. Ведучий каналу Бенкендорфа — Арфуша був з паном Співаком дуже ласкавий і неприємних питань не ставив. Проект «Передньої України» до болю особисто мені нагадує проект часів Кучми, який називався «Озиме покоління», де фігурували нині добре відомі діячі Валерій Хорошковський та Інна Богословська.

«5-й канал» у програмі «РесПубліка» обговорював інцидент у Качанівській колонії, де тюремники побили Юлію Тимошенко. Явище, звичайно, огидне. На російсько-ізраїльському телеканалі RTVI те, що сталося, назвали садизмом і шкуродерством. Зрозуміло, звертатися до совісті і навіть просто до здорового глузду Партії регіонів — заняття абсолютно безглузде. Те, що роблять їхні суди, їхні «органи», їхні наглядачі в колоніях — виходить за межі цивілізації. А постійні посилання цієї публіки на закон, враховуючи репутацію вітчизняної судової і правоохоронної системи як у державі, так і в світі, справляють враження навмисного знущання. Немає в нашій країні жодного органу, який би реально не залежав від нашої «партії нового типу», — ПР (втім, для політичної історії XX ст. нічого нового в ній немає). Україна все менше відрізняється від Білорусії та Росії з огляду на дотримання прав і свобод. Під час московських опозиційних мітингів якийсь кмітливий росіянин ніс транспарант з портретом Путіна: «Вам не подобається моя ЦВК (центральна виборча комісія. — Авт.)? — Тоді йдіть до мого суду!» Звичайно, у нас в Україні портрет був би іншим. А решта — без відмінностей. Такі випадки, як у Качанівці Харківської області, з політичними ув’язненими траплялися і раніше, але дуже рідко. В Російській імперії генерал-губернатор Трепов наказав відлупцювати політичного в’язня, який не зняв перед ним капелюха, і людину піддали принизливому покаранню. За це Трепов отримав постріл від Віри Засулич, яка поранила його. Цікаво, що суд присяжних (на який українці досі не мають права) Віру Засулич виправдав. Якщо влада не бажає діяти згідно з буквою та духом Закону, то і з нею чинитимуть, не обтяжуючи себе нормами Закону.

Дуже показова реакція «регіональної» влади. Вона то визнає факт побиття Тимошенко, то заперечує, то знову визнає. Загалом, плутається в свідченнях... Представник ГПУ (в нашому випадку це Генеральна прокуратура України, а не Головне політичне управління СРСР часів товаришів Менжинського, Ягоди та ін.) Вадим Горан доводив, що ніхто Тимошенко не бив. Мабуть, вона сама себе побила. До речі, останнім часом ця екзотична версія все голосніше звучить з різних владних офісів (мовляв, синці і гематоми на тілі ув’язненої виникли в результаті «натискання тупими і твердими предметами»). Невже ув’язнена довго і методично билася животом і руками об стіни камери? Ймовірно, тупими в цій ситуації є не лише предмети. Так, шкода, що вже помер Франц Кафка, лише цей письменник міг би адекватно описати те, що відбувається нині в нашій правовій системі. Харківський обласний прокурор Тюрін, мабуть, не порадившись із колегами, заявив, що тюремники мали повне право застосувати до Тимошенко фізичну силу. Присутній у студії колишній шеф СБУ генерал Ігор Смєшко абсолютно справедливо зазначив, що вся наша правоохоронна система цілком політизована (я б сказав — партизована, тобто є партійною, а не державною) і це породжує тотальну недовіру до неї, що є загрозою національній безпеці, оскільки державні інституції не можуть існувати без довіри суспільства. А ось з іншими твердженнями генерала я погодитися категорично не можу.

Ігор Смєшко присягався, що коли він був на чолі СБУ, а це 2003 — 2004 роки, СБУ ніколи не використовували для політичного тиску, а політичні репресії нібито почалися лише в 2005 році. І як це панові Смєшку вдалося зберегти політичну цнотливість під керівництвом Леоніда Кучми? До речі, чимало людей сиділо при Кучмі за ґратами саме за політичну діяльність. Пригадаємо учасників акцій «Україна без Кучми!» і «Вставай, Україно!», якщо це не політичні репресії, то що? Я вже не кажу про вбивство Георгія Гонгадзе як про репресію в найстрашнішому і найогиднішому вигляді...

Обговорили і вибухи в Дніпропетровську. Журналіст Сергій Висоцький висловив здивування, що при слабкому Ющенкові вибухів не було, а за надсильного Януковича вони пролунали. Влада вже спробувала кинути тінь на опозицію вустами своїх представників у ток-шоу Савіка Шустера, де пан Чечетов ще до початку будь-якого розслідування прозоро натякнув, де саме слід шукати зловмисників. Багато каналів показали, як В.Ф. Янукович відвідав у дніпропетровській лікарні жертв терористичних актів і з лагідною посмішкою запитав поранених: «Що, потрапили під роздачу?» Знати б ще, чия це «роздача», і хто головний «роздавач»...

А на сайті «Української правди» відомі письменники брати Капранови вибухнули статтею «Про бідного «противсіха» замовте слово», в якій знову піднімають пошарпаний прапор «противсіхства» напередодні парламентських виборів 2012 року і оспівують свого ідейного лідера, яка глибоко вплинула на свідомість братів тим, що проголосувала «проти всіх» ще на президентських виборах 1999 року, і проти Кучми, і проти Симоненко. Брати Капранови захоплюються неземною мудрістю української письменниці, якій між іншим, ми неабияк зобов’язані тим, що маємо в Україні сьогодні. Я 1999 року в другому турі голосував за глибоко огидного мені Кучму, керуючись нормою філософа Канта: «Чини завжди так, щоб максима твоєї волі могла служити основою загального законодавства».

Тобто, простіше кажучи, щоб усі інші люди могли діяти так, як ти, і щоб їхні вчинки не призвели до катастрофи. Якби мільйони українців 1999 року зробили так, як кумир братів Капранових, то президентом України теоретично міг би стати Петро Симоненко. З усіма наслідками, що звідси випливають. Це було б краще для України? А наслідки «противсіхської» масової агітації початку 2010 року ми ковтаємо й досі. На жаль, для деякої частини вітчизняної інтелігенції власні амбіції, своє хворобливе «его» стоять набагато вище, ніж доля України. Йдеться про зловживання деякими нашими інтелектуалами національною безвідповідальністю. Якщо у інших народів національна інтелігенція — це ідейні лідери, що формують сенси і визначальні цілі, то у нас це часто-густо, як висловлювався В.Ющенко, «маленькі українці», маленькі в усіх відношеннях. Ми вже отримали катастрофу 2010 року, а якщо «противсіхи» зроблять свою чорну справу і в 2012 році, то українці зможуть багато років поспіль взагалі не ходити на вибори через повне безглуздя таких походів. Потрібно ще раз наступити на граблі? Ну, звичайно, це ж наш національний вид спорту, на граблі треба наступати безліч разів, аж до повного проламування свого черепа. Дуже б не хотілося, аби Україна через амбіції уявних авторитетів, які абсолютно не розуміють, що таке важка відповідальність людини, яка має авторитет у своєї нації, припинила існування як держава. Вибори 2012 року — це останній шанс зупинити країну на краю прірви, шанс невеликий, але він є і його треба максимально використовувати.

Що ж до закликів братів Капранових «припинити цькування» ідейної представниці «противсіхства», то ми, як люди, які жили в СРСР, добре знаємо, що таке справжнє цькування і чим воно відрізняється від справедливої критики. До речі, за нинішнім законодавством, графи «проти всіх» більше немає. Що ж, мавр зробив свою справу, мавр може піти. Нині йдеться вже не про голосування «проти всіх», а про бойкот виборів, утім, з тим же самим результатом.

І нарешті, про промінь світла в нашому не дуже світлому телепросторі. Канал ТВі в програмі «Особлива думка» показав документальний фільм режисера Івана Канівця «Тризуб Нептуна» і провів його обговорення у зв’язку з 94-ою річницею підйому державних прапорів України на кораблях Чорноморського флоту в квітні 1918 року. Молодий кінематографіст вимушений шукати гроші на свої, дуже важливі для зміцнення української державності, роботи, тоді як у Держкіно України зовсім інші пріоритети. А «Тризуб Нептуна» розповідає про те, як українські патріоти на кораблях ЧФ вели свою боротьбу за українську справу майже без підтримки влади в Києві (через 73 роки історія повториться, ті ж самі прокляті національні «граблі»!). «Мудрі діячі» Центральної Ради з їх геополітичним «кругозором» не могли зрозуміти, навіщо Україні потрібен свій військовий флот. Ці ж проблеми виникнуть у деяких «державних діячів» і в 1991 році. Коли на початку 90-х минулого століття українські офіцери з Севастополя поїдуть до Галичини встановлювати шефські зв’язки, там їм старі люди розкажуть, як їхні батьки, дідусі і бабусі, за часів ЗУНР і УНР збирали гроші, одяг і харчі для військового флоту своєї держави, зокрема, для 1-го Гуцульського полку української морської піхоти. На відміну від діячів Центральної Ради простий народ дуже добре розумів, що обов’язково потрібно мати свою військову силу на морі. А про рівень тієї політичної еліти добре написав найталановитіший полководець УНР полковник Петро Болбочан, під командуванням якого армія Лівобережної України зробила стрімкий і звитяжний марш від Харкова до Бахчисараю навесні 1918 року: «Бідна Україна, мі боремося з більшовизмом, весь культурний світ піднімається на боротьбу з ним, а український новопосталий уряд УНР іде назустріч більшовизмові та більшовикам! Ви не можете розібратися в найпростіших життєвих питаннях, а лізете в міністри, отамани, лізете в керівники великої держави, лізете в законодавці замість того, щоб бути звичайними урядовцями і писарцями...». Ця публіка і розстріляла полковника Болбочана, у них легендарний командир Запорізького корпусу раптом виявився... ворогом України. З того часу наша еліта стала краща? Багато є претензій до політики в Криму, ставлення до українського флоту з боку Кравчука, Кучми, Ющенка, але нинішній владі навіть важко в чомусь докоряти, настільки вона далека від України і чужа їй. Тут будь-які звинувачення в антипатріотизмі безглузді. Кілька років тому в Севастополі намагалися встановити меморіальну дошку на честь подій квітня 1918 року. Але місцеві проросійські сили розбили і потопили її в морі. Учасники вандалізму і знущання над українською пам’яттю отримали державні нагороди однієї сусідньої і дуже «братської» нам держави... Молодий кінорежисер Іван Канівець, міг би багато зробити для України, для національної свідомості, якби знайшлися серйозні спонсори. Хотілося б вірити, що знайдуться!