Путiн i Ердоган: дві моделі преси
Відповідно до норм дії Надзвичайного стану, Ердоган закрив 131 ЗМІ. Зокрема 16 телеканалів, 23 радіостанції, 45 газет, 15 журналів, 29 видавничих домів і три новинні агентства. Журналісти й колумністи однієї з найпопулярніших у Туреччині газети Zaman, що була закрита однією з перших, піддалися ще й персональним переслідуванням: 47 співробітників цієї газети було затримано за підозрою в причетності до мереж опозиційного Ердогану проповідника Гюлена.
Для тих, хто, як автор цієї колонки, більшу частину життя прожив у Радянському Союзі й добре знає історію радянської цензури, те, що відбувається в Туреччині зараз, нагадує ті події, які в нашій країні сталися 99 років тому: ленінський Декрет про друк, знищення всієї буржуазної преси, запровадження цензури нібито на перехідний період, який насправді затягнувся на 74 роки. Модель преси, яку будує Ердоган, схожа на радянську, але з двома важливими поправками, одна з яких робить цю модель стійкішою, порівняно з радянською, а друга неминуче призведе до її меншої стійкості.
В обох моделей в основі лежать тоталітарні ідеології: ісламізм і комунізм. Але ісламізм як ідеологія, що виросла на ґрунті однієї з головних світових релігій, органічніший для турецького суспільства, в якому віруючі мусульмани становлять абсолютну більшість населення, ніж комунізм для радянського суспільства, якому цю тоталітарну ідеологію доводилося впроваджувати, докладаючи певних зусиль. Авторитет улема в ісламському світі невимірно вищий за вельми невисокий авторитет, яким користувалися в СРСР преподи марксизму-ленінізму й історії КПРС, а пошана до муфтія й імама має набагато глибші підстави, ніж пошана до секретаря парткому або радянського чиновника.
І в той же час, оскільки турецька економіка продовжує мати в основі приватну власність, ЗМІ в ній матимуть більшу свободу, ніж у СРСР, де всі ЗМІ, зрештою, були державними. Крім того, для Ердогана ЗМІ не є основою його режиму, й тому він лише придушує їх цензурою, а не прагне збудувати потужну піраміду власного агітпропу на кшталт радянського.
Гібридна медійна модель путінської Росії відрізняється і від радянської, і від тієї, що виникає в Туреччині після невдалого перевороту. По-перше, вона, як і раніше, не має під собою жодної виразної єдиної ідеології, тобто спирається на ідейну порожнечу. І, слід сказати, непогано почувається в цьому протиприродному становищі, оскільки всередині цієї порожнечі бовтаються різні ідейні брязкальця, що одне одного повністю заперечують, але перебувають у стані своєрідного «водяного перемир’я».
Брязкальце православ’я, яке претендує на роль державної релігії в путінській Росії, чудово співіснує з брязкальцем комунізму. Учора мені сунули в поштову скриньку газету «Правда» з передвиборчою програмою КПРФ. Наклад — понад мільйон. Усередині — відрізана голова Леніна голосить у стилістиці реклами гербалайфу: «Хочеш жити без кризи? Запитай мене як!». Одразу під ленінським черепом — портрет Сталіна на повний зріст. Цей — нічого не говорить, але дивиться з фірмовим примруженням. А над портретом табличка: «Безсмертний».
Сусідство в одному владному пулі з розстрільниками священнослужителів, детонаторами церков и проповідниками войовничого атеїзму абсолютно не бентежить чиновників РПЦ і всю нинішню владну кодлу, що постійно стирчить зі свічками в храмах. Програма КПРФ спухнула від ненависті до деяких «лібералів» в уряді Медведєва, до п’ятої колони і до олігархів. І це — скільки завгодно. Головне — дотримуватися пристойності. У програмі й у цілому в «Правде» жодного разу не згадуються слова «Путін» і «президент». Це — табу. Зате весь основний набір кліше — в дусі головних путінських телепропагандистів: «Кримнаш!», «героїчна боротьба народних республік Донбасу», «бандерівщина запанувала в Києві», «кільце НАТО стискується довкола Росії» тощо.
Опора на ідейну порожнечу призводить до шизофренії в політиці. Тільки-но Путін запрошує Кудріна до розробки програми економічного розвитку й тут-таки дає доручення розробляти альтернативну програму. Тобто людина явно не розуміє, що плюралізм добрий у пресі й у показній владі, але абсолютно неможливий у владі виконавчій. Складно в один момент часу рухатися і праворуч, і ліворуч.
Гібридна медійна модель путінської Росії, з її гуркотом різних брязкалець в ідейній і ціннісній порожнечі, відтворює таку ж композицію в головах більшості росіян. Останнє опитування Левада-центру показало, що діяльність Володимира Путіна на посаді президента схвалюють 82% громадян, не схвалюють 17%, важко з відповіддю 1%. Коли тих самих людей запитали: «Справи в країні йдуть у правильному напрямку, чи країна рухається в безвихідь?», то 46% сказали, що «в правильному напрямку», 37% — що «у безвихідь», а 17% про напрямок руху країни нічого певного повідомити не змогли. Тобто Путін, на думку абсолютної більшості населення, все робить правильно, а от країна, в якій він зосередив усю владу у своїх руках, на думку більш ніж третини громадян, йде у безвихідь.
На відміну від «оптимістів», які черпають свій оптимізм здебільшого з телевізора, позиція «песимістів» має цілком реальні підстави. За даними моніторингу соціально-економічного становища й соціального самопочуття населення, який проводить Вища школа економіки, у 41% громадян Росії сьогодні немає грошей для покупки необхідного одягу й продуктів харчування, 45% сімей оцінили своє становище як «погане» або «дуже погане» і вважають, що не в змозі впоратися зі своїми труднощами самостійно. Але при цьому Путін, який при владі вже 17 років, усе знову робить правильно.
Немелодійні звуки «брязкалець у порожнечі» звучать і в головах практично всіх представників партії влади. Депутат-єдинорос Борис Резник опублікував на сайті «Эха Москвы» жалісний текст під назвою: «Царство кривих дзеркал. Що відбувається з пресою в Хабаровському краї». Виявляється, жахається своєму відкриттю депутат-єдинорос Борис Резник, преса Хабаровського краю — сервільна! Ні, ви уявляєте, в російській пресі є ще таке явище, як сервільність! Там, у цьому знемагаючому під ігом авторитарного губернатора В’ячеслава Шпорта Хабаровському краї, у газетах весь час друкують його портрети, за останні півтора року — аж 586 разів надрукували! І далі депутат-єдинорос Резник ябедничає про те, як цей жахливий Шпорт «викорчовує все найкраще, що було в хабаровській журналістиці». І перераховує, що там, у цій журналістиці, було «найкращим». Власне, заради цього перерахування я й цитую колонку депутата-єдинороса Резника.
«Варто пригадати, — ностальгує депутат Резник, — що саме з берегів Амура вийшло багато капітанів найважливіших російських федеральних видань: Володимир Сунгоркін — головний редактор «Комсомолки», Володимир Мамонтов — недавній президент газети «Известия», Олександр Купріянов — головний редактор холдингу «Вечерняя Москва», Юрій Лепський — заступник головного редактора «Российской газеті». Кінець цитати.
Тобто людина скаржиться на сервільність місцевої преси і при цьому звертається як до еталона журналістики до тих людей, які перетворили свої колись пристойні видання на абсолютно непристойні листки, зайняті лише пропагандою й вилизуванням начальницьких задів.
Можливо, комусь здасться дивним, що я звернув увагу на писанину якогось депутата з «ЄР». Там і не такі дурощі пишуть. Це правда. Але Борис Резник, якого я колись знав особисто, був в порівняно недавні часи непоганим журналістом. А може, й просто дуже хорошим автором дуже гострих журналістських розслідувань. І ось на які руїни перетворило свідомість колись пристойної людини перебування в партії влади та в епіцентрі пропагандистського опромінення (а влада сама перебуває саме в епіцентрі цього опромінення — послухайте лише, яку маячню вони несуть!). Тому я вважаю, що ось ця колонка депутата Бориса Резника, який цілком щиро (упевнений, що Борис Резник щиро вірить у ту ахінею, яку написав!) виклав абсолютно шизофренічну позицію, є важливим документом для майбутнього трибуналу з інформаційних злочинів путінського режиму.
«Негоже нам, журналістам, на лакеїв перетворюватися...» — так завершив свою колонку депутат-єдинорос Борис Резник і поправив зшиту не за його розміром ліврею.
