Перейти до основного вмісту
На сайті проводяться технічні роботи. Вибачте за незручності.

Революція: на Майдані і на екрані

Українські журналісти — про те, як не стати «рупором однієї сторони конфлікту»
08 лютого, 15:25
фото Артема СЛІПАЧУКА, "День"

Останніми днями протистояння на вулицях дещо затихли, а консультації та гарячі дискусії щодо виходу із ситуації, в якій опинилася країна, перемістилися в кулуари й закриті кабінети. За таких умов розібратися в тому, що відбувається, складно не лише журналістам і пересічним громадянам, а й експертам. Але саме на медіа-спільноті лежить сьогодні особлива відповідальність, адже від того, наскільки об’єктивно і професійно працюватимуть журналісти, значною мірою залежить подальший перебіг подій. Кому надати слово? Як розставити акценти? Відповіді на ці й інші запитання повинен сьогодні знайти для себе кожен медійник. «День» поцікавився у колег, які висновки зробили для себе за останній тиждень вони, що допомагає не заплутатися в ситуації сьогодні та про які професійні принципи журналістам потрібно пам’ятати передусім.

 

«КОЛО ЕКСПЕРТІВ, ЯКЕ ЗАЛУЧАЮТЬ МЕДІА, — ЗАНАДТО ВУЗЬКЕ»

Тетяна ГОНЧАРОВА, одна з двох головних редакторів «112 Україна»:

— Впродовж останнього тижня я зробила для себе декілька висновків. По-перше, вважаю, що ситуація незабаром має змінитися. По-друге, я вже давно не сподіваюсь на рішення європейських та американських дипломатів, їхні заяви для мене — це поки що лише слова. Їх явно забагато, і часто вони абсолютно запізнілі. Особливо це помітно для тих, хто відстежує новини мало не щохвилини. По-третє, влада повинна, врешті-решт, помітити свій народ. Шкода, що розв’язання ситуації є прерогативою парламентарів, а не людей на Майдані. Чим усе це закінчиться — складно сказати, але сподіватися хочеться на краще. Зрозуміло, все кардинально змінилося ще тоді, коли люди тільки вперше вийшли на вулиці. До того ж, скажу, що особисто я точно не підтримую повернення до Конституції 2004 року — надто багато до неї запитань.

Вважаю, що саме зараз журналісти повинні бути максимально неупередженими. Слід завжди давати дві точки зору — це той принцип, якого ми намагаємося дотримуватись на «112 Україна». Ми запрошуємо водночас Капліна й Царьова, Чорновола і Лук’янова, хоч деякі з цих людей можуть викликати абсолютне несприйняття. Журналісти повинні представляти принаймні дві сторони медалі — втім, сьогодні їх може бути і три, і п’ять. Треба пам’ятати, що ти — передусім журналіст, і лише потім — людина з певною громадянською позицією, хоч сьогодні це може бути особливо непросто. Та коли ми будемо нав’язувати глядачам власну точку зору, то ще більше їх заплутаємо.

Я дуже поважаю тих людей, які стоять на Майдані, у тому числі «Правий сектор», адже вони взяли на себе відповідальність і зважилися на рішучі дії. Але в цій ситуації загострення журналістові орієнтуватись доволі непросто, бо ми — не політологи і не судді. Інколи я сама розгублено дивлюся й думаю — чи не заплутуємо ми народ. Часом видається, що простіше дати слово якійсь одній розумній людині, і все буде зрозуміло, але це — неправильно й непрофесіонально.

Переконана, що те коло експертів, яке залучають сьогодні журналісти, — занадто вузьке. Попри те, що різні промовці на «112 Україна» змінюються щопівгодини, а іноді й кожні 15 хвилин, цей недолік стосується і нас. У такій ситуації країна опинилися вперше, і пояснити її фахово дуже непросто. Багато є розумних людей, які нібито міркують з холодним розумом, але сказати, що до когось із них можна беззастережно дослухатися, я не можу.

 

«Я ЩЕ НЕ ЗНАЮ, ЗА ЩО, АЛЕ МИ БОРЕМОСЯ  ЗА ЩОСЬ ВАЖЛИВЕ!»

Олександр ХОРУЖЕНКО, редактор сайта SumyNews, депутат Сумської міської ради:

— Українське повстання духу стало за минулий тиждень топ-темою для багатьох медіа на Заході. Для мене ці події стали війною в сенсі війни за право бути людиною. Європа нарешті побачила, що саме ми їй можемо запропонувати — це приплив життєвих сил, сподівань, нових (хоча направду добрих старих) ідей, які Європа сьогодні цілковито забула.

Коли дивишся на київські барикади, то забуваєш дріб’язковість усіх тих брюссельських директив про «форми помідорів» чи квоти на продаж. Я ще не знаю точно, за що, але ми боремося за щось важливе!

Очевидно, що це вже не просто парламентська криза — це криза всього інституційного напівфейкового механізму, який багато років видавали за державний проект. Відтак простими переговорами і домовленостями про квоти в уряді вже нічого не зміниш. Нам потрібно вголос говорити: про люстрацію, про передачу більшої частини влади на місцевий рівень, а не в парламент, і про необхідність створення нової Конституції України, писати яку повинні не політики.

Вважаю, що повернення до Конституції зразка 2004 року нічого не дасть, навіть зашкодить. Такий крок не розв’язує кризи в принципових питаннях. Наразі «парламент» в Україні зліплений із того самого тіста, що й «президент». Від перестановки складників нічого не зміниться. Це факт.

Сьогодні варто більше слухати експертів-конституціоналістів, наприклад Всеволода Речицького, який розробив декілька років тому унікальний проект Основного закону (він є на сайті Харківської правозахисної групи); Геннадія Друзенка, який знає, як інституційно змінити державну машину і які саме реформи юстиції слід провести.

Крім того, вкрай важливо терміново доктринально зафіксувати зовнішньополітичну орієнтацію України з чіткою позицією щодо Євросоюзу, щоб заборонити пряме чи опосередковане порушення владою цієї орієнтації в будь-яких державних угодах із зовнішніми суб’єктами. Цими нормами жоден уряд не повинен нехтувати, проводячи політику в інтересах окремих груп впливу всередині країни чи за її межами.

Все решта — від лукавого і є намаганням конвертувати нашу революцію в особисті дивіденди непорядних політиків.

 

«УКРАЇНСЬКУ МІЛІЦІЮ ВИГНАЛИ Б З ГЕСТАПО ЗА... ЗВІРСТВА»

Ольга ЧЕРВАКОВА, екс-журналіст «Інтеру»:

— Останні події показують: міліція перейшла межу. Я не хочу жити в країні, де міліція перетворилася з правоохоронного органу на свою протилежність — потужне, озброєне до зубів цинічне бандформування, якому дозволено абсолютно будь-яке насильство, якому прощається приниження й тортури стосовно власних громадян та яке веде війну проти власного народу. Сучасну українську міліцію вигнали би з гестапо за звірства! І найприголомшливіше — те, що люди, які чинили наругу над власними громадянами, живуть за податки цих же громадян. Це не вкладається в голові! Днями журналісти оприлюднили відеозвернення, в якому хотіли закликати владу почути суспільство. Ту його частину, яка два місяці стояла на Майдані, мирно і наполегливо вимагаючи тільки одного — діалогу. А натомість отримала снайперські кулі в голову. Ми вважаємо це неприпустимим. Ми не хочемо війни. Ми хочемо жити в країні, де права людини є цінністю, в країні, за яку нам не буде соромно. Звісно, у нас не було ілюзій стосовно того, що після наших звернень ситуація кардинально зміниться. Але принаймні якщо нам вдалося переконати хоч когось... Якщо хоча б один чиновник у владі, хоча б один міліціонер, хоча б один офіцер із силових структур, побачивши й почувши наше звернення, похитнулись у бажанні чинити насильство над громадянами... Якщо завдяки нам врятоване хоча б одне життя, хоча б одну людську долю не буде понівечено — я вважаю, що ми досягли своєї мети.

 

«КОЛИ ПОТРАПИЛИ  В ПОЛОН ОСЕТИНІВ У ЦХІНВАЛІ — НАС НЕ БИЛИ»

Артем ШЕВЧЕНКО, журналіст, ведучий програми «Знак оклику» на ТВі:

— Сьогодні в медіа приділяють не досить уваги одній зі сторін конфлікту на Грушевського — «беркутівцям». По можливості журналісти беруть коментарі у правоохоронців. Але нагадаю, що масовим і непокараним насиллям над журналістами — починаючи з подій 1 грудня на Банковій, МВС загалом і «Беркут» зокрема налаштували проти себе, фактично, всіх представників медійного цеху. Пригадую грузинську війну 2008 року, коли ми, журналісти тоді знімальних груп «1+1» та «Інтеру», потрапили в полон осетинів і росіян у Цхінвалі, необережно перейшовши лінію фронту. Нас, як представників ворожої для них України, поклали на землю у дворі КДБ Південної Осетії, закували в наручники, в одного забрали гроші, в усіх інших — мобільні телефони, допитували нарізно. Але, увага (!) — не били, хоч могли зробити все, що завгодно. А потім після допитів, пересвідчившись, що ми саме журналісти, а не шпигуни, відпустили. І от тепер у своїй країні більш як сотня журналістів різних медіа у формально невоєнній ситуації отримують без розбору кийками і травматичними боєприпасами від своєї ж міліції — і нікого за це не покарали досі. Це, звісно, впливає на позицію ЗМІ, хоча, заради справедливості, мушу визнати, що далеко не всі бійці «Беркуту» і військовослужбовці ВВ МВС агресивно ставляться до журналістів. Під час бою вночі 22 січня мені вдалося працювати в їхніх лавах і знаходити спільну мову.

 

Delimiter 468x90 ad place

Підписуйтесь на свіжі новини:

Газета "День"
читати