Революція не має закінчення
Серед усіх родимих плям соціалізму революційні свята, мабуть, - найприкріше: ні обійти, ні об'їхати... Втім, утративши за пострадянські роки колишню помпезність офіційних урочистостей, день 7-го листопада для більшості вже має риси затишного сімейного уїк-енду, за ступенем традиційності, інтимності та невідворотності наблизившись до Нового року. Посилюється подібність й атрибутики: міфічним персонажем-дідусем та обов'язковою прикрасою застілля - телевізором.
Москва, зазвичай, заткнула за пояс вітчизняний ефір щодо революційної тематики. Утім, з цілком зрозумілих історичних причин. Найкрутіше спрацював Володимир Познер. У понеділок, що передував 80-річчю Жовтня, не мудруючи довго, зібрав народ просто на палубі "Аврори". І саме "народність" аудиторії зле пожартувала з ним. Не так, звісно, як сама "Аврора" свого часу з тим же народом. Проте цілком у тому ж дусі. Однак Познер, судячи з усього, ілюзій щодо цього не мав і був, як кажуть, "на коні". Народ також був у своєму репертуарі: злий, голодний і агресивно неосвічений, причому агресивність виявилася річчю дуже заразною. І досить швидко примусила Володимира Володимировича, який славиться непорушною толерантністю, вдатися до так званої "жорсткої" журналістики. Одначе запитання, висунуте на порядок денний програми "Ми": оцінка історичної ролі залпу "Аврори" - хоча й викликало в аудиторії бурю емоцій, виразної відповіді не отримало. Резюме вийшло дуже нехитрим: що було - те було. Воно й не дивно: велике бачиться на відстані. І те, що відстані протяжністю 80 років явно виявилося не достатньо, лише свідчить про масштаб того, що сталося.
Головним враженням як від познерівської "Ми", так і від революційного телетижня в цілому виявилося - злі, старі люди. Злиденні й нещасні, розчавлені образою на долю та власною старістю - як останньою несправедливістю. Що, порівняно із цим, горезвісні нарікання не бездушну та бездуховну молодь, яка немовби породжена суспільством? По суті справжніми дітьми суспільства й держави є старі люди. І в сенсі залежності та беззахисності. У тому сенсі, що плоть від плоті й кров від крові. Навіщо ж дратувати їх листопадівськими тезами про холостий залп? Що постріл?! - Життя - вхолосту!..
Нинішнього понеділка "Людиною в масці" у Володимира Познера був такий собі сучасний Робін Гуд. По суті - терорист-одинак, одержимий ідеєю відновлення справедливості. Він прийшов порадитись, чи має рацію в своєму виборі: "стріляти гадів власноручно"? Доки основна частина враженої аудиторії "перетравлювала" почуте від "народного месника", слова підтримки та розуміння гаряче й зворушливо одне за одним промовили двоє стареньких...
Чи не це є втіленням історичної провини зачатого холостим пострілом суспільства? З новим, 81-м роком, шановні товариші?
