Росія готується до «1150-річчя російської держави»

У зв’язку з літнім періодом пристрасті в нашому телепросторі дещо вгамувалися. Телешоумени відпочивають. Але, все-таки, подекуди небайдужа суспільна думка ще жевріє. Наприклад, на «5-му» невтомний Роман Чайка в програмі «Час. Важливо» не припиняє приймати політологів з різними точками зору і спантеличувати їх аналізом сучасного моменту. От і днями до нього в студію завітали В’ячеслав Піховшек, який прославився за часів Л.Д. Кучми, та відомий аналітик Костянтин Матвієнко. Говорили про реформи, про «успіхи» нинішньої влади. Піховшек з ентузіазмом юного піонера розповідав, яка в нас сьогодні чудова влада, не те що ці огидні «помаранчеві», для яких він не шкодував негативної лексики. Які ж молодці донецькі, навели жорсткий армійський лад, їх слухаються, їхні накази виконуються. Щоправда, навіть «вірний солдат» кучмизму не міг знайти позитивних результатів реформ, що проводяться під тиском МВФ, і хвалив Партію регіонів за саме бажання їх проводити.

В’ячеслав демонстрував кричущий дефіцит переконливих аргументів за пристрасного бажання показати щиру відданість діючій владі. Агітатор і пропагандист тут очевидно переважав над журналістом і політологом. В’ячеслав прославляв європейську інтеграцію під керівництвом регіоналів, обіцяючи, що після угоди про зону вільної торгівлі з Європейським Союзом чимало обдарованих українців зможуть себе там, у Європі, реалізувати. З чого випливало, що за влади Партії регіонів реалізувати себе в Україні вони не зможуть. Костянтин Матвієнко негайно відреагував: «Найпрацездатніших, найрозумніших і найенергійніших витиснуть до Європи, а в Україні залишать рабів».

Пан Піховшек постійно вживав, звертаючись до Матвієнка, вислів «ваша влада», маючи на увазі «помаранчевих» і «біло-сердечних».

Це було явно несправедливо. Скільки мені відомо, К. Матвієнко ні в яких структурах Ющенка-Тимошенко задіяний не був, хоча, зокрема й на сторінках «Дня», давав чимало ділових порад, але влада його, на жаль, не почула. Тут йдеться про вельми реальне явище, яке можна назвати «зайві люди України». Адже є чимало розумних, професійних, вірних Україні людей, які не можуть реалізуватися, оскільки не потрібні владі, поділеній на касти-клани, де головним критерієм є особиста відданість ватажкові політичної зграї. Настільки сумний стан справ у нас від Кравчука до Януковича. І поки немає жодних ознак зрушень на краще. Швидше, навпаки...

ДЕНЬ НЕЗАЛЕЖНОСТІ. ПРІОРИТЕТИ

Запросив Роман Чайка й політологів пана Грабовського й пана Дорошенка обговорити відмову Верховного Головнокомандувача провести військовий парад з нагоди 20-річчя незалежності України. Пан Грабовський справедливо зауважив, що нинішній стан збройних сил нашої країни такий, що тільки для парадів вони й годяться. Але річ у даному випадку в іншому, в глибокому символізмі прийнятого рішення. Важко уявити країну, де б відмовилися військовим парадом відзначити своє 20-річчя.

Це можливо лише там, де для діючої влади цінність незалежності є низькою. Наші нинішні лідери продемонстрували, що це не їхнє свято. От 9 Травня (хоча цього року жодного ювілею, жодної дати не було, 66-а річниця) під сталінськими прапорами, синхронно з Російською Федерацією — це інша річ. І даремно пан Дорошенко (не дурна ж людина!) журився з приводу браку коштів, адже на 9 Травня щороку гроші чомусь знаходяться.

Кожна влада має свої пріоритети. Незалежність України пріоритетом Партії регіонів не є (як мінімум). Проте, можливо, їхня відмова від параду — це навіть на краще. Не буде лицемірства.

Що вже там святкувати після здачі регіоналами значної частини суверенітету та національних інтересів України. Це наше свято, а не їхнє. І свято всупереч їм, а не завдяки. Незважаючи на всі зусилля Партії регіонів, Україна збереже державну незалежність.

І рано торжествує нардеп Колесніченко, заявляючи, що нічого святкувати. Є. Те, що Україна в умовах неоголошеної війни проти неї, узгоджених дій зовнішніх сил і внутрішньої п’ятої колони, саботажу багатьох чиновників, політологів і нардепів зуміла вистояти, — велике досягнення.

«ЧАС СМЕРТОХРИСТІВ», ЛЖЕІДЕЙ І ЛЖЕЛЮДЕЙ

Інформаційний канал NEWS ONE показав цікаве інтерв’ю колишнього київського міського голови Олександра Омельченка, котрий розповів багато цікавого про активну бізнес-діяльність В.А. Ющенка на посаді Президента України. Тут і земельні ресурси столиці (зокрема, територія Виставки народного господарства в Голосіївському районі), і відкриття ресторанів, і багато чого іншого. Дійсно, за такого серйозного ставлення до бізнес-проектів звідки час візьметься на державні справи? А законодавство країни забороняє українським президентам будь-яку було підприємницьку діяльність.

За словами Омельченка (постать якого, утім, теж суперечлива. — Ред.), саме Ющенко дав дозвіл на добудову скандальної висотки поблизу Маріїнського парку, хоча на словах був дуже проти. У цій круговерті вирішення питань своїх і «своїх хлопців» — як могли дійти руки до питань національної безпеки, енергетичної незалежності, зміцнення армії й флоту, протидії розгулу олігархату (водночас прес-служба Ющенко спростувала всі звинувачення і повідомила, що сам Віктор Андрійович має намір звернутися з позовом до суду)? Біда не в тому, що, перебуваючи при владі, Ющенко тотально дискредитував особисто себе, біда в тому, що він дискредитував українську ідею, оскільки за його порочної практики постійно до неї апелював.

Тут є над чим подумати керівництву «Нашої України» й особисто панові В. Наливайченку. З таким політичним «каменем на шиї», як В.А. Ющенко, жоден партійний «пароплав» точно вже не допливе до середини Дніпра.

Буквально днями я закінчив читати роман Юрія Щербака «Час смертохристів». Це роман-пророкування, роман-застереження, який розповідає про те, що може чекати Україну. Текст вражаюче точно фіксує всю нашу нинішню політичну, соціальну й духовну «чортівню», велику кількість лжеідей, лжелюдей і фальшивих «пророків». Сподіваюся, що Юрій Миколайович (як він і обіцяв в одній зі своїх статей) знайде час, щоб написати щось подібне до політичного портрета Віктора Ющенка, що було б надзвичайно корисно для українського суспільства. Щоб не повторювати помилок.

«ТРИМАЙ ЗЛОДІЯ!»

Багато телеканалів відреагували на терористичний акт у Норвегії з масовою загибеллю людей. Російський, «Вести», визнав за потрібне надати слово послові РФ в НАТО Дмитру Рогозіну. І хоча трагедія сталася в Норвегії, Рогозін негайно обрушився на Естонію, Латвію й Литву, звинувачуючи їх в неонацизмі, в «поганому впливі» на Європу. Не секрет, що країни Балтії давно викликають особливу ненависть офіційної Москви. Чим же? Акцентованою незалежністю в зовнішній і внутрішній політиці, тим, що не дозволяють Росії втручатися в свої справи, тим, що мають свою непохитну позицію в питаннях функціонування на своїх територіях державних мов, культури й історичної пам’яті. Усе це змушує Кремль скаженіти, викликаючи просто дикі звинувачення з його боку. От і слухаючи Рогозіна, можна було подумати, що норвезького терориста виховували в одній (або в усіх одразу) з балтійських країн. Праведний гнів російського дипломата викликав думку про те, що в світі є лише одна країна, позбавлена виразок неонацизму, — Росія. Але чомусь сама російська дійсність відкидає подібну думку пана Рогозіна. Певна річ, неонацисти, так само, як і неокомуністи, в державах Балтії є. Але їх там ніяк не більше, ніж у Росії. Більше того, деякі західні експерти вважають, що за кількістю й агресивністю неонацистських угруповань сьогодні в Європі лідирує саме Російська Федерація. А звинувачення всіх і вся у фашизмі й нацизмі з боку діячів путінізму дедалі більше нагадують відомий прийом «Тримай злодія!».

Нинішня путінська держава взяла на себе роль головного «антифашистського» прокурора, що звинувачує у фашизмі всіх, хто не симпатичний Кремлю. Ще не закінчилося слідство в Норвегії, а пан Рогозін уже тикає пальцем у «винних», знаходячи їх чомусь у Таллінні, Вільнюсі й Ризі. А чому не в Москві? Адже підстави для цього як мінімум такі самі.

«ТРОПІЧНЕ ДИВО» Й УКРАЇНСЬКІ РОМАНТИКИ

У рамках трансляції телесеріалу «Новітня історія» український телеканал «МЕГА» продемонстрував російський телефільм, присвячений урокам кубинського соціалізму.

Фільм цікавий певною переоцінкою цінностей. Уже немає безоглядної захопленості щодо «Острова Свободи». До речі, творці фільму крізь зуби визнають, що жодною свободою там і не пахне, та й самі одну з частин фільму назвали «Острог свободи».

Виявилося, що Куба, як і всі соціалістичні країни, не змогла уникнути червоного терору, масових репресій, власного НКВС. Хоча й у нас в Україні залишилися «карибські романтики», котрі час від часу розповідають у ЗМІ про «тропічне диво» Фіделя Кастро. Тимчасом російські автори, що розриваються між симпатіями до фіделізму й необхідністю сказати очевидну правду, все-таки показали деякі темні сторони комуністичного режиму в цій країні. Виявилося, що не всі герої партизанської війни в Сьєрра-Маестра прийняли комуністичний поворот Фіделя. Наприклад, команданте Умберто Матос, який на знак протесту подав у відставку ще в жовтні 1959 року, засуджений до страти, заміненої багаторічним ув’язненням. У в’язниці Матоса катували, зламавши йому всі ребра. Ось така мила особливість кубинської революції.

А учасник війни проти Батісти Маріо Чанес, який не прийняв комунізму, відсидів за цей ідеологічний «злочин» 30 років.

У цьому сенсі режим Фіделя ніскільки не відрізнявся в кращий бік від сталінських режимів у повоєнній Східній Європі.

Та й умови для політичних противників у в’язницях фіделісти створили такі, що батистівські в’язниці на цьому тлі виглядали цілком ліберально. Автори фільму процитували послання з батистівської в’язниці самого Фіделя Кастро, де він описував, як готував собі делікатеси на обід, а потім, відпочиваючи, блаженствував на березі океану. Прийшовши до влади, комуністи скрізь з цим буржуазним неподобством у місцях ув’язнення покінчили. Творці фільму дуже співчували Фіделю, котрий постраждав після розпаду СРСР. Ще б пак! СРСР витрачав на Кубу 2 мільйони доларів щодня (!) впродовж 20 років. Десятки тисяч кубинців здобули освіту в СРСР, а 20 тисяч радянських фахівців працювали на Кубі. І все це в ім’я того, щоб, як висловився М.С. Хрущов (діти й онуки якого нині проживають у США) «запустити американцям у штани їжака».

Куба й була для СРСР цим «їжаком» для Америки. Але ліквідувати «цитадель світового капіталізму» не вдалося, зате сам СРСР розвалився, разом з так званою світовою соціалістичною системою. Автори пожаліли кубинського вождя: «Фідель не передбачав розпаду СРСР. Та цього ніхто не передбачав...» Ну навіщо ж так? Передбачало дуже багато людей. Наприклад, діаспора майже всіх народів колишнього Союзу, що непохитно вірила в його неминучий крах. У фільмі привертає увагу неприхована ностальгія його творців по благословенних імперських часах, коли Москва могла тримати свої військові бази під носом у США. Але СРСР луснув, і «їжака» з «американських штанів» довелося прибрати.

ПОСИЛАЮЧИСЬ НА ЛИСТ БЄЛІНСЬКОГО ДО ГОГОЛЯ...

Інший російський канал, «Вести», дав повну трансляцію засідання Держради Російської Федерації під головуванням Дмитра Медведєва в місті Владимирі. Воно було присвячене так званому 1150-річчю російської держави, яке сусіди збираються відзначати 2012 року.

Цікаво, однак. Це виходить, що 862 року від Різдва Христового вже була Росія? А от фундаментальне видання Інституту етнології й антропології ім. Петра Великого (раніше носив ім’я Міклухо-Маклая) РАН «Русские» (компендіум усіх відомих науці даних про цей народ) стверджує, що початковий етап (!) формування російського етносу припадає на XV століття. Тобто вже майже через двісті років після краху Київської Русі. Виходить, що 862 року жодних росіян іще не було, а Росія вже була. Ну, у наших сусідів ще й не такі дива трапляються, тому й не бентежаться вони з приводу всіх дивних обставин. А ми чомусь соромимося визнати, що Київська Русь була історично першою формою української державності. Тим паче що й директор Ермітажу академії Піотровський, кажучи про центри давньоросійської державності, не назвав (треба віддати йому належне) ні Києва, ні Чернігова, ні Галича, ні Володимира-Волинського, ні Переяслава, ні Новгорода-Сіверського.

Звісно, не обійшлося без імперських мотивів. Ректор МДІМВ пан Торкунов закликав присутніх сприймати весь простір від Балтики до Чорного моря як свій. При цьому наставник майбутніх російських дипломатів словесно всіляко відрікався від імперської хоті. Не забув пан Торкунов і про роботу з українською та білоруською молоддю, пропонуючи запрошувати її на олімпіади з російської історії, нагороджуючи переможців можливістю безкоштовно навчатися в престижних російських університетах. Мимоволі згадалися слова лідера незалежної Індії Джавахарлала Неру: «Інтелігенція, вихована колонізатором, буде ворогом власного народу».

Кінорежисер Хотиненко, відомий у нас фільмом про розділ Чорноморського флоту, де смачно плюнув в Україну, вимагав від президента РФ дати державне замовлення російському кінематографу представляти російську історію на екрані. А посилаючись на лист Бєлінського до Гоголя, закликав дати відсіч лібералізму й повернутися до державницьких цінностей. Так, воістину, хоч би скільки будували в Росії демократію, а виходить Іван Грозний з Малютою Скуратовим та граф Аракчеєв з Бенкендорфом. Хотиненко прагнув щорічного масового виробництва історичних фільмів. Боюся, що вони нас завалять цією псевдоісторичною пропагандистською продукцією. А кінематографічне завоювання може стати прологом й іншого...

А хто у нас відповість на цей «м’який», але вельми небезпечний виклик?

У Владимирі заявили про намір оголосити 2012 рік роком російської історії. А де ж наша роз’єднана національна інтелігенція, що вічно гризеться й розважається «постмодернізмом»?

Академік Чубар’ян вимагав виробити уніфіковану позицію в підручниках історії. Здається, хтось із героїв російської сатиричної літератури вже виступав з вимогою «запровадження однодумності в Росії». Не забув академік сказати й про необхідність залучити українських і білоруських істориків до розробки теми 1150-річчя Росії. Чубар’ян гарантував, що й спільний з Україною підручник історії буде написаний.

Ректор Санкт-Петербурзького університету Вербицька розповідала легенди про якусь єдину східнослов’янську мову часів Київської Русі.

Ця ідея була знехтувана Російською академією наук ще 1905 року в знаменитій «Записке об отмене стеснений малорусского печатного слова». А сучасний російський академік Янін писав, що в ті часи відмінностей між мовою Києва й Новгорода було навіть більше, ніж у подальші періоди.

Вербицька закликала до максимального нав’язування російської мови Україні й Білорусі, зазначивши, що фонд «Русский мир» багато для цього робить. Ну, цей фонд справедливіше було б назвати «Тотальна русифікація». Загальне враження: вони не хочуть жодного рівноправ’я з українцями й білорусами. Їм хочеться повелівати й володарювати, розділяючи народи на етнічного пана й етнічного хама. Президент Медведєв закликав до розширення «Русского мира» в усі можливі способи. Сподіваюся, поки без танків і без примусу до любові до Росії?

Сумно усвідомлювати той доконаний факт, що російська еліта не хоче й не може відмовитися від національно-колоніальної експансії.

Адже що таке «Русский мир», якщо не російський культурно-інформаційний колоніалізм? А за цим його різновидом не забаряться й усі інші: економічний, політичний і т.д.

Збори у Владимирі надзвичайно цікаві тим, що вже давно не було такої яскравої й відвертої маніфестації настроїв і прагнень російської верхівки щодо сусідніх країн і народів, перш за все щодо України та Білорусі.