Роздуми перед парадним портретом

Інтерівські «Подробиці» вирішили відтворити масштаб особистості глави держави на тлі широкої історичної перспективи. Себто в контексті пострадянського простору, з його розмаїттям живучих міфів про демократичну вершину. Мабуть, найдоречнішим порівнянням для такого вибору може бути добротний, майстровитий портрет доби раннього італійського Відродження. Та ще й груповий, коли серед магнатів, вигадливо розташованих у холодку фантастичних палаццо під апельсиновими гаями, обирають і виділяють одного, сповненого «скромної привабливості». В цю стильну ідилію ренесансу вкралась іронія постмодерну. Вкралася «зрадницькими» сюжетами про безутішні будні й непоказне повсякдення нашої країни. Про що й розповіла ведуча «Подробиць» Марія Остапенко (чомусь скоромовкою й наполохано усміхаючись), побажавши ювілярові в майбутньому інших, оптимістичніших тем із життя веденого ним народу.

У «Вістях тижня» Миколи Канішевського (ICTV), як і в інтерівських «Подробицях», поздоровлення Президенту було завершаючим сюжетом. А його автором, за елегантним планом Канішевського, став автор книжки про Леоніда Даниловича — Юрій Луканов. Він обрав тип портрета, в якому головне — шлях, пройдений героєм. Власне, драматизм тут було задумано рембрандтівський (див. «Повернення блудного сина»), а насиченість дії — рубенсівську (монументальність полотен із життя вінценосних осіб). Правда про гущу народного життя, в якій живе наш Президент, сусідила тут із кадрами щемної самотності й занедбаності окремих співгромадян приблизно такого ж пенсійного віку. Завдяки чому вже не іронія, а сарказм лунав у монтажі тем і фотоматеріалів.

Цього не скажеш про «7 днів» Вадима Долганова (УТ-1), які присвятили ювіляру 20-хвилинний пролог програми. З пієтетом, що доходив до екстазу, було використано (в мирних цілях) і ретроспективу архівних матеріалів, і ексклюзивне інтерв’ю з одіозної дачі в Форосі, і не менш одіозне пряме включення у віншувальні поцілунки прибулих у гості перших осіб, і авторський захват від їхніх символічних подарунків. І навіть звіт про підписані безпосередньо на дачі президентські укази. Апофеозом стала фраза пана Долганова про міжнародне значення цього святкування й репортаж із Хрещатика, де будівельники мудро згадали про ще один дивовижний збіг: 9 серпня — день народження мера Києва пана Омельченка й день будівельника. Чим не єгипетські фрески — з канонічними колінопреклонінням і здійманням рук до сонцеликого фараона та його оточення? І наступний після святкових реляцій сюжет про щасливих колгоспників Житомирщини логічно вказує на місце народу в ієрархічній перспективі.

Проте найбільш ємно й лаконічно сутність президентського телеювілею втілено в короткому кліпі «Студії «1 + 1», запущеному в рамках акції «Нас 52 мільйони». З самого початку запрограмований як ідеологічний, цей проект втілював суспільну ідеологію нового типу. Так би мовити, громадянський оптимізм із людським обличчям. І саме за контрастом з людськими обличчями на любительських знімках цих 52-х мільйонів, за контрастом із прочитаними на цих обличчях долями, галерея паркетно-плакатних фотопортретів першої особи пролунала ляпасом не лише бездоганному смаку шановної студії.

Утім, сам собою вибір парадного портрета для вшанування високого ювіляра естетично — поза підозрою. І цей жанр знає правду про володарів, пригадаймо Веласкеса та Гойю. Однак етично непробивна офіціозність, обрана телевізійниками незалежно від їхніх політичних симпатій, образлива та принизлива для честі й гідності особи будь-якого рангу, котра опинилася перед телеекраном цими величальними днями. Образлива грубою улесливістю і професійною безсоромністю, які дозволяють змішувати праведне з грішним.

По суті, для нашого телебачення і для суспільства загалом перше святкування ювілею діючого Президента країни — це ще один досвід незалежності. Ще один гіркий досвід.