Що протиставити «мові ненависті»?

Київ відвідав справжній «інтелектуальний десант» із країн Балтики. За один день відбулися дві лекції фінського журналіста Юкки Ріслаккі та латвійської письменниці Анни Жигуре. Вони — подружжя. Пані ЖИГУРЕ — письменниця, перекладач, перший посол Латвії у Фінляндії (1991—1998 рр.), голова Ради Фонду Музею окупації Латвії з 2004-го до 2012 року. Пан РІСЛАККІ — журналіст, політолог за освітою. 30 років працював кореспондентом у найбільшій фінській газеті Helsingin Sanomat, у 1998—2001 рр. був кореспондентом цієї газети в країнах Балтії. Видавався у Фінляндії, Латвії, США, пише про історію, шпигунство, країни Балтії та поп-культуру. Одержував нагороди за кращі науково-популярні книжки. Їхній візит до України відбувся за програмою комунікаційної кампанії «Рига-2014 — Культурна столиця Європи» за сприяння посольства Латвії в Україні, Центру дослідження визвольного руху та Центру історії державотворення України в XX ст. при НаУКМА. Символічно, що зустріч з Анною Жигуре відбулася в Національному художньому музеї України, де зараз експонується виставка світлин Риги «Наш шлях до незалежності». Спікери говорили про те, що Росія стала спільною проблемою для країн Балтики та України, намагалися окреслити методи протистояння однотипній кремлівській пропаганді й визначити шляхи до справжньої незалежності.

Нещодавно відбулася зустріч із фінським журналістом, письменником, автором книжки «Маніпуляція фактами: латвійський варіант» Юккою Ріслаккі у книгарні «Є». Під час лекції «Дезінформація і пропаганда проти країн Балтії та України» пан Юкка розповів про те, як Путін використовує інструмент пропаганди для ведення своєї інформаційної політики, як для сьогоднішньої пропаганди витягнули ярлики, які використовувалися ще у таборах ГУЛАГу, як Латвія стикається із такими ж нападками російської гуманітарної політики, що й Україна і чому Кремль дратують країни Балтії.

Та спершу Юкка Ріслаккі попросив організаторів увімкнути одну пісню фінською мовою. Не носії мови зрозуміли лише слово «Наталія» і тужливий мотив. Як з’ясувалося, це пісня на слова вірша фінської поетеси Ельві Сінерво. Вона була ув’язнена в тюрмі для жінок в одній камері з українкою, яку звали Наталія. Її звинувачували у шпигунстві. У пісні йдеться про те, що «твоя Батьківщина-Україна зараз під німецькою окупацією, вільно бігають там лише безпритульні собаки, але прийде час, коли Україна знову буде вільною». Таку пісню пан Ріслаккі попросив недарма. За освітою політолог, фінський журналіст, крім іншого, займався тематикою політичних в’язнів за часів СРСР, скоро його книжка, присвячена історії Воркутинського повстання вийде в українському перекладі.

«Я дізнався нову для себе інформацію — в ГУЛАзі до смерті Сталіна українці становили 23%. Українці були більш радикальні, ніж в’язні іншої національності. Вони завжди були найбільш активними, за ними — поляки. Коли повстання у «Речлазі» («Річковий табір», Воркута) придушували, вбили двох українських священиків. Узагалі більшість вбитих — українці. Очевидці розповідали, що це були молоді хлопці, патріоти, які погано ставилися до стукачів та ненавиділи радянську владу. Бандерівцями їх називали росіяни, які займали певні керівні посади у цих таборах. Окрім чоловіків, у Воркуті в таборах були тисячі жінок. Після відбуття своїх термінів їх відправляли у далеке заслання. Нині, маючи змогу досліджувати архіви і спілкуватися з очевидцями, можна стверджувати, що 60% ярих націоналістів у воркутинському таборі становили українці», — розповідає фінський журналіст про своє занурення в українську історію.

Юкка Ріслаккі запевняє — усі брехливі ярлики, якими зараз послуговуються росіяни щодо свідомих українців, мають радянське підгрунтя і використовуються неодноразово в ідеологічній боротьбі і проти інших народів: «Фашисти, антисеміти, неонацисти — це говорили і про Латвію. Говорили, що росіян вважають людьми другого сорту, позбавляють прав, не дають спілкуватися їх рідною мовою. Єдиним новим словом стало «бандерівці», позичене з минулого. До того ж, думаю, більшість росіян не уявляють, що це означає».

ЗАХІДНІ «КРЕМЛІВСЬКІ» ЗМІ

За словами Юкки Ріслаккі, пропаганда йде не лише від російських ЗМІ. Деякі західні журналісти багато років повторюють цю дезінформацію про Латвію і країни Балтії. Російська пропаганда проти країн Балтії особливо підсилилася 2005 року, після того, як ці країни подали заявку на членство у НАТО і ЄС. З того часу нічого не змінилося. Навіть на міжнародних майданчиках піднімають питання про нібито утиски росіян і порушення прав людини.

«Сподіваюся, що брехати про Україну Росії буде набагато важче, бо вся міжнародна спільнота звернена до України, — каже фінський журналіст. — Напевно, ви чули, що росіяни звинувачують українців, які стояли на Майдані, в тому, що їх навчали у військових таборах Литви та Латвії. І це нагадує ситуацію, коли СРСР наполягав на тезі, що з боку терористів в Афганістані воюють латвійці. Те, як російські медіа розповідають про революцію у Грузії, Україні, події в Криму, показує, як Путін використовує інструмент пропаганди для ведення своєї інформаційної політики. А нещодавнє нагородження 300 російських журналістів — ганебний випадок».

Часто-густо, крім куплених західних ЗМІ, Росія використовує власні канали, розраховані на закордонну аудиторію. Як розповідає пан Ріслаккі, у більшості західних готелів, у телевізійній сітці присутній канал Russia Today. Більшість іноземців не розуміє, хто стоїть за цим англомовником. «У Латвії ми цю пропаганду відчуваємо дуже гостро. Колишній президент Латвії нещодавно сказав, що зараз іде війна за розум і думки людей. Минулої осені Латвія та Литва припинили мовлення «Першого балтійського каналу» на певний час, адже він поширював неправдиву інформацію щодо історії балтійських країн. Більшість інформації, яку транслює цей канал, надходить з Росії, але це дуже популярний мовник у країнах Балтії, особливо серед російськомовних громадян. Також на три місяці вимкнули РТР через пропаганду і «мову ненависті», при висвітленні подій в Україні. 90% росіян черпають інформацію з ТБ і у них уже настільки «промиті» мізки, що коли вони чують слово «Україна», то не можуть думати ні про що, крім фашизму», — зауважує письменник.

ЛАТВІЙСЬКІ «ПУТІНІСТИ»

Зараз Юкка Ріслаккі живе у латвійському місті Юрмала. Як розповідає пан Юкка, Латвія має такі ж проблеми із «російськими меншинами», як і Україна. У Латвії чверть населення — етнічні росіяни і 40% — російськомовні. Також 300 тисяч людей не мають латвійського громадянства, багато з них мають російські паспорти. До того ж російське посольство активно пропонує паспорти латвійцям. Російська мова може використовуватися у Латвії скрізь, тоді коли латвійська — не скрізь. Нещодавно у Латвії навіть проводили референдум з метою зробити російську другою державною, але це рішення не було прийняте. «Одразу після анексії Криму у Латвії провели опитування щодо оцінки політики Путіна. Серед нелатишів 66% опитуваних підтримували російську окупацію території України. Навесні провели ще одне опитування — частка етнічних росіян Латвії, що підтримували введення російських військ на територію Криму і Східної України, становила 68%. «Я не був здивований, коли про це почув, адже бачив, як голосують російські громадяни у Латвії. Вони ще більші «путіністи», ніж росіяни в Росії», — ділиться спостереженнями письменник.

Юкка Ріслаккі переконаний, що Росії вигідно тримати людей, яких вони називають «співвітчизниками» у країнах близького зарубіжжя, щоб постійно мати там свої сфери впливу. Міжнародним дипломатам наказали більше звертати уваги на тих, хто хоче допомогти «матінці Росії». «Путін часто використовує політику «м’якої сили» — привернення людей на свій бік за допомогою гуманітарної політики, освітніх програм, культурних заходів. Як сказав колись Дмитро Медведєв: «Нумо покажемо світу усміхнене обличчя Росії» (від цієї неймовірної іронії присутні вибухнули сміхом. — Авт.) Утім, західні автори вважають, що Росія завжди намагалася поєднати м’який і жорсткий впливи. Зараз же ми усвідомлюємо, що про «м’яку силу» уже можна забути. Мета такого впливу серед країн Балтії — показати, що Литва, Латвія та Естонія є неуспішними державницькими проектами. Такий же підхід застосовується і до України», — проводить паралелі журналіст.

Британський коментатор Едвард Лукас пише про те, що Естонія, Латвія та Литва є тими пострадянськими сателітами, втрата яких найбільше дратує Кремль. Їх успішна економіка та відкрите суспільство є вражаючим контрастом щодо ситуації в Росії. І я впевнений, що дуже скоро ми зможемо додати до цього переліку Україну, — підсумовує Юкка Ріслаккі.

Перед відльотом із України «День» ексклюзивно поспілкувався із Юккою РІСЛАККІ.

***

— Чи є у Заходу розуміння справжньої ситуації в Україні, зважаючи на викривлення не лише у російських ЗМІ, а й деяких закордонних медіа, які дотують кремлівські олігархи?

— Західні журналісти, спонсоровані Росією — це не основна проблема. Проблема в тому, що закордонні медійники приїжджають на дуже короткий час. Не знають історичного контексту, не розуміють суспільних настроїв. Мені навіть здається, що на інтерв’ю запрошують не тих людей. Деякі журналісти схильні говорити лише з радикально налаштованими особами. Це означає, що вони не зробили свою домашню роботу — не вивчили історію країни, в яку їдуть, не знають, що тут відбувалося під час окупації.

— Чим вас, як фінського журналіста, зацікавила історія України?

— Кілька років тому колишні в’язні різних країн зверталися до мене, адже знали, що я цікавлюся історією. Ще раніше вийшла моя книжка про те, як була знищена фінська меншина у Радянському Союзі. Тому цілком природно, що ці люди до мене зверталися. А потім я почав шукати колишніх в’язнів, зокрема й українців, і брати у них інтерв’ю. Тим паче, 2013 року була 60-та річниця Воркутинського повстання, що підсилило актуальність теми.

— Те, як деякі журналісти висвітлювали ситуацію у Криму, також показало, що українську історію за кордоном знають не дуже добре. Проте, анексія території України є безпрецедентним випадком у ХХІ столітті. Наскільки важливою частиною реальних воєнних дій була війна інформаційна?

— Експерти кажуть, що це новий тип війни в Європі. Він починається повільно, таємно і досить спокійно. Спершу агресор «промацує грунт», розвідує ситуацію, використовуючи так звану м’яку силу, а вже потім застосовують військову силу. Іноді, якщо таким тиском і пропагандою вдається залякати людей, то й активне військове вторгнення уже не потрібне. Те ж саме відбулося у 1939—1940 роках у балтійських країнах, коли люди настільки боялися радянських військ, що не чинили їм опору.

— Одним із підходів інформаційної війни є викривлене називання. Коли по всьому світу відзначають День пам’яті за загиблими у Другій світовій війні у країнах колишнього соцтабору святкують День Перемоги. Чим небезпечні такі радянсько-російські міфи?

— Радянсько-російські міфи дуже живучі у країнах Балтії. Латвія намагалася із цим боротися, було оголошено пам’ятною датою 8 травня, згідно з європейськими традиціями. Але й досі частина людей святкує «День Перемоги». Це відроджене явище. СРСР не так просував цю дату, а зараз Росія з новою силою розбудовує колишній міф.

— Якщо на пострадянських теренах упроваджувати демократію і гуманістичні цінності, то чи можуть ці процеси допомогти мислячій частині Росії?

— Так, не всі росіяни однакові. Є частина справжніх демократів, яких важко розгледіти. Справді, ми можемо бути для них хорошим прикладом. Багатьом росіянам подобається система балтійських країн, особливо Фінляндії. Я задоволений фінською демократією. У цьому суспільстві немає корупції, свобода преси на найвищому рівні, вибори проводяться дуже чесно. На жаль, латвійцям у цьому плані потрібно подолати ще довгий шлях, але вони стараються. У Латвії ефективно працюють щодо боротьби з корупцією, тому потроху міняються. Російську правлячу еліту дуже турбує поява таких країн, тому вони не хочуть, щоб Україна стала демократичною державою. Думаю, жодна із країн ЄС не виступить проти вашого членства у цьому Союзі.