«Щоб закарбувати у пам’яті...»

Юрій Величко (позивний «Фотограф») — боєць 46-го окремого батальйону спеціального призначення ЗСУ «Донбас-Україна». Потрапити на війну намагався з перших днів, але взяли лише на початку 2015 року. У квітні 2016-го демобілізувався, але в мирному житті затримався лише на чотири місяці — підписав контракт. Фотохудожник за покликанням, Юрій Величко паралельно з виконанням бойових завдань веде фото- і відеолітопис батальйону. У жовтні, після п’яти місяців на передовій «Донбас-Україна», повернувся у пункт постійної дислокації, у місто Лозова, що на Харківщині, і у Юрія з’явилась можливість взяти участь у фотоконкурсі й відвідати відкриття XVIII Міжнародної фотовиставки газети «День». Повернувся він звідти не з порожніми руками — робота «Позивний «Гал» отримала приз від Посольства Австралії в Україні, а фотографія «Позивний «Піаніст» — від Національної Спілки фотохудожників України.

— Пане Юрію, як з’явилися роботи, що були відзначені на фотоконкурсі — «Позивний «Піаніст» та «Позивний «Гал»?

— Про «Піаніста» сказано і написано вже було багато. Де б ми не були, він завжди шукав, й що найцікавіше — знаходив, інструмент. Це міг бути клуб, дитячий садочок чи табір. «Піаніст» одразу починав грати. Це було чудово. Цього разу ми розташувались на базі в секторі «А». Він грав, а я підкрався й зробив знімок.

«Гал» — артилерист, але тоді виконувував функцію коректувальника вогню. Фотографія була зроблена влітку у Мар’їнці, на «передку»    — недарма позаду прострелені ворота. Я зробив загальний знімок, а також сфотографував кожного з бійців окремо. Неподалік від тієї позиції був терикон, який правив за спостережний пункт — його можна побачити на роботі «Дорога гільз», яка також представлена на фотовиставці «Дня». Бійці піднімались на нього раз у декілька днів, змінюючи один одного. Ворог постійно намагався знищити цю точку — били з кулеметів, гранатометів, артилерії. Словом, тим, хто перебував на тій висоті, було несолодко. Нині «Гал» уже демобілізувався, одружився.Я постійно фотографую, знімаю відео під час служби. Намагаюся не пропустити нічого важливого — висвітлюю весь бойовий шлях батальйону, а батальйон — це передусім люди, бійці. Адже трапляється так, що ти робиш фотографію, а за кілька днів з’ясовується, що для цієї людини вона була останньою... Саме тому це так важливо  — щоб все залишилось у пам’яті.

— Як ставляться до вашої роботи інші бійці? Можливо, є й такі, хто не прагне потрапити в кадр?

— Ні. На відміну від кореспондентів, фотографів, які приїжджають на день-два, до мене у бійців завжди є довіра. Адже для журналіста — це передусім робота. Хоч як би там було, він опиняється на передовій перш за все заради сюжету — щоб зробити відповідні ілюстрації чи «картинку» для новин. Для мене ж публікації            — це вторинне. Бійці розуміють, що я ніколи не покажу людину в непривабливому світлі. В батальйоні я вже давно, всі знають, чим займаюсь, й ставляться з розумінням. Вдячний їм за це.

— Чи адекватно, на ваш погляд, війну висвітлюють вітчизняні медіа? Здається, на тлі певного послаблення бойових дій ця тема відійшла на другий план.

— Це — палиця на два кінці. Якщо говорити надто багато, війна стає буденністю — люди мало звертають на неї увагу. Вибухи, постріли — щодня те ж саме. Щоб зацікавити аудиторію, матеріал має бути якомога якіснішим. Необхідно шукати нові ракурси. Мені здається, журналісти повинні намагатися розповісти конкретні історії. Щоб не опуститися до банальної статистики — «200-ті», «300-ті». Адже для мене це — люди, які постійно поруч зі мною. Й раптом вони гинуть або стають інвалідами, як два мої товариші... Ми бачимо все це по-різному — глядач зі свого боку, а ми зі свого.

— Чи відчуваєте розлам у суспільстві — між тими, хто живе війною, військовими, волонтерами, і людьми, які живуть мирним життям?

— Звичайно. Є, на жаль, і ті, хто свідомо називає цю війну чужою — мовляв, хай олігархи, Порошенко самі розбираються. Все, аби виправдати свою неучасть — не кажу в самій війні, але навіть у допомозі, у співпереживанні. Так простіше — хай хтось інший воює, в мене тут своє життя.

— Які ваші враження від фотовиставки газети «День»?

— Якщо говорити в двох словах   — потужно і вдумливо. Помітно, що фотовиставка організована не заради, власне, фотовиставки        — мовляв, ось ми зробили, тепер звітуємо. Ні! Помітний особливий підхід. Роботи були відібрані з любов’ю, відповідально. Як фотограф знаю, що не досить зробити хороші знімки — слід ще й якісно, з хорошим освітленням представити їх в експозиції. Все було на рівні — мені справді сподобалось! Сподіваюсь на подальшу співпрацю й участь в наступних фотовиставках.