«Сніданок з «1+1» прагне спілкування з глядачами

Зміни, що систематично відбуваються в ефірі «Сніданку з «1+1», примушують спостерігати за ним із незмінним апетитом. Розлучивши традиційну пару ведучих, які нині чергують в ефірі за вахтовим методом, «Сніданок» залишився так само багатолюдним. Про те, що саме і яким чином відбувається в прямому ефірі програми, ми попросили розповісти Анну Безулик, із голосом та усмішкою якої прокидається багато хто з нас.

— Тепер ви у своїх випусках «Сніданку» — єдина ведуча. Чи стало для вас складнішим ведення програми?

— Питання складності тут не принципове. Просто трохи змінилася програма.

— Яким чином?

— За моїм відчуттям, програма стала відкритішою. У мене є два приводи це стверджувати. По-перше, люди, котрі телефонують до студії, мають реальну можливість говорити в живому ефірі те, що вони думають. По-друге, ті, хто в рамках акції «Ще плюс один» з’явилися в студії. Більшість із них — діти. Вони показують свої таланти з істинним азартом, на противагу дорослим. Ми справді готові показати кого завгодно, без якогось конкурсу, відбору. Стало більше сміху, легких розмов, музики. У нас з’явилося більше можливостей запрошувати різних гостей.

— Як вам вдається налагоджувати контакти з такими різними людьми?

— Є тільки одне золоте правило в спілкуванні журналіста з інтерв’юером — реальний інтерес до людини. Це так само, як робити компліменти. Їх не можна говорити просто так, обов’язково пролізе нещирість. Якщо з людиною, яку я запрошую в програму, інтерв’ю провалюється — винна тільки я. Співбесідник миттю відчуває фальш.

— На які запитання люди відповідають найохочіше?

— Найкраще запитання — те, що його називають дитячим. Адже діти ніколи не хизуються у своїх запитаннях, вони справді хочуть почути відповіді. Тому найкраще журналістське запитання те, яке спонукає до конкретної відповіді.

— Чи є у вас як у ведучої який-небудь критерій успіху?

— Я відчуваю успіх, коли ті, що телефонують у студію, звертаються до мене як до своєї, як до родички. Називають «Аня, Ганнуся». Єдине, про що я згадую як про своє досягнення — таке звертання глядачів. Це те, до чого ми прагнули дуже довго.

— Прямий ефір непередбачуваний. Чи трапляються якісь смішні несподіванки?

— «Найкрутіше колінце», яке я насилу подолала — і це смішно, тому що професії зовсім не стосується, — коли я позаминулого тижня, намагалася провернути лототрон. Це величезний барабан, у якому лежить 11 з половиною тисяч листів, і коли я дуже бадьоренько за нього взялася, я зрозуміла, що не зможу його прокрутити просто фізично. Ми ж чесно цю лотерею робимо. Дуже злякалася, що він залишиться у зафіксованому стані і люди нам не повірять. Я кректала, докладала неймовірних зусиль, навіть оператори були готові в прямому ефірі кинути камери і допомогти мені його прокрутити. Але все обійшлося. Усе це моя робота, і не можна сказати, щоб це було постійно смішним. Коли я жартую, виплутуючись із якоїсь ситуації, мені не завжди смішно. Це насправді також частина техніки. Тільки іронія, особливо самоіронія, дозволяє реально оцінити власні досягнення й переживати невдачі, адекватно ставитися до світу й до себе в цьому світі. Інакше скотишся до манії величі або самогубства. Не підсміюючись над собою, жити не можна.

— У зв’язку з весною ви напевно щось новеньке запропонуєте?

— Наступного тижня починаємо новий конкурс, сподіваємося відтепер щомісяця розігрувати гарний великий приз.