Спроба дiалогу

Іванна КОБЕРНИК, ведуча програми «Факти»

Мені здалося, що всі, крім Андрія Шевченка, говорили одне й те саме. Він називав конкретні факти й їхні наслідки, нагальні проблеми. У всіх інших промовцiв були політичні виступи без певних планів.

Коли я зараз порівнюю те, що бачила за останні два дні в українських новинах з тим, що спостерiгала на стажуванні у Німеччині, наші новини мені нагадують яєчню — щось просте, поверхове, але наїстися можна. Сьогодні з помідорами, завтра з шинкою, і людям здається, що це непогано. А насправді це не відображає ситуації у суспільстві.

На слуханнях багато говорилося про свободу слова і права, але жодного слова про відповідальність журналістів. За десять років української журналістики ми не створили нi традицій, нi новітньої української історії. У нас навіть не заведено нагадувати політикам їхні попередні виступи. Це також відрізняється від західної практики. В Україні не створено журналістський кістяк, немає міцних репортерів. І тільки коли такий середній клас з’явиться, можна буде говорити про якісь зрушення.

Як можна говорити про демократичні медіа у недемократичній країні? І говорити про наслідки, не з’ясовуючи причин.

Валерій ТКАЧУК, директор ТРК «Київ»

Ці парламентські слухання, ініційовані парламентським комітетом — приклад того, що вже почався громадський діалог. Як не гірко владі чути це на свою адресу, в більшості випадків критика зважена і цілеспрямована. Можливо, для того, щоб влада зробила висновки, це треба робити частіше.

Нашу телекомпанію також ущемляють — нам не дають законної ліцензії. Але цензури з приводу виходу інформації в ефір ми не відчуваємо. Існує тільки наша внутрішня редакційна політика.

Сабіне ШТЬОР, 1-й секретар, керівник відділу преси і протоколу Посольства Федеративної республіки Німеччина

Однозначно важливо говорити один з одним. І однозначно необхідно, щоб влада прислухалася до журналістів. Тому що, якщо вони говорять про цензуру, значить проблема існує. Я виходжу з того, що у них є причини так говорити. Адже наводяться докази, випадки з журналістської практики.

Тут з вуст віце-прем’єра Д. Табачника прозвучало, що дуже часті розмови на цю тему можуть зашкодити іміджу України. З цим важко погодитися. Такі парламентські слухання, відверті дискусії потрібні. Журналісти говорять: ми не за владу і не за опозицію. Просто хочеться чесно працювати. Це позитивний знак. Значить є люди, які розуміють значення цієї професії так само, як і ми. Адже ЗМІ — важлива частина громадського діалогу. Позитивною тенденцією можна вважати створення журналістських організацій, щоб люди не боролися поодинці, а разом вирішували свої професійні проблеми. Це не шкодить іміджу України, а навпаки, сприймається цілком позитивно.

Зараз діалог у суспільстві тільки починається. Виходячи зі змісту мас- медіа, складно передбачити розвиток. Ту інформацію, яка потрібна людям, щоб бути свідомими громадянами своєї держави, що, по суті, і є демократією, цю інформацію їм повною мірою не надають. З цього погляду прогресу не спостерігається.

Ірина БЕКЕШКIНА, соціолог, фонд «Демократичні ініціативи»

Діалог між громадськістю, ЗМІ і владою, про який так багато говорили, сьогодні нарешті відбувся. Але на запитання, які ставили журналісти, відповідей не отримано. Форма такого діалогу викликає певне здивування. Адже влада продемонструвала на багатьох фактах, як порушується Конституція в Україні. Наша прогресивна Конституція, як відомо, цензуру забороняє. І Генеральний прокурор говорив про що завгодно, тільки не про це. Може скластися враження, що влада сліпа, глуха і бездіяльна. Насправді вона чудово бачить, чує і вельми активна. Але переслідує інтереси влади і розглядає ЗМІ (передусім державні) як свою вотчину. Такий процес у політології називається «приватизацією держави». У цій приватизованій державі всім іншим відводиться роль підданих, але не громадян.