Стандарти українського журналіста

Про стандарти журналістики нині мовиться багато. І з університетських кафедр перед майбутніми журналістами (а таких професійно готують нині у більш ніж півсотні українських вишів), і з перекладених підручників іноземних авторів, зі сторінок преси, і навіть із телевізійних шоу. Дискутуємо, критикуємо, прагнемо рівнятися на Європу, але з прикрістю щоразу констатуємо: наша національна журналістика далека від європейських стандартів. Справедливо кажемо, що дуже часто вона буває непрофесійною, продажною, нечесною, непатріотичною.

Пропоную свіжий, живильний струмінь для осмислення цієї проблеми, розшуканий на шпальтах припилених часом, не пізнаних і не поцінованих нами й досі підшивок пресових видань української еміграції. Може, тому, що цю пресу творили в надзвичайно складних умовах справжні особистості й патріоти, на її шпальтах можна отримати відповіді на багато суголосних нашому стривоженому часу питань.

Йтиметься про одну з таких особистостей — Євгена Онацького, чи не найактивнішого творця української преси в еміграції першої половини ХХ століття. Будучи офіційним представником львівської газети «Діло» та перемишльського «Українського Голосу» в Італії, він упродовж 20-30-х років минулого століття систематично співпрацював із низкою інших українськомовних періодичних видань Західної Європи та Америки, піднімаючи своїми публіцистичними статтями планку професійних вимог до всіх учасників українського пресового руху в еміграції. Як знавець кількох мов, часто виступав на сторінках італійської та французької преси з проблематики «українського питання».

Проте у випадку з Євгеном Онацьким маємо один із парадоксів сучасного українського державотворення. Людина, до друкованих текстів якої поважно ставилася не лише інтелектуальна частина Італії, а й Європи, не кажучи вже про українську європейську і заокеанську діаспори, для сучасного пересічного українця й далі залишається практично невідомою. Та й звідки черпати про неї знання, коли на Батьківщині книги цього автора малодоступні навіть для фахівців (у різних еміграційних українських видавництвах Європи й Америки вийшло в світ 22 книги цього автора українською та 11 — італійською мовами). Що вже говорити про розкидані в різних періодичних виданнях Європи й Америки численні публікації періоду 20-30-х років минулого століття? Зібрати, видати, осмислити й спопуляризувати їх ще належить комусь із дослідників.

Не будучи професійним журналістом, але набувши значного практичного досвіду під час активного багаторічного співробітництва з десятками українських та іншомовних періодичних видань, цей діяч виробив власні професійні стандарти українського журналіста, своє бачення ефективної мережі української періодики в еміграції, власні рецепти журналістської майстерності.

ПРО ПОТРЕБУ СОБОРНИЦЬКОГО ВИДАННЯ

Орієнтація на тиражне соборницьке українськомовне видання, підтримка його кращими журналістськими силами, на думку Онацького, має стати справою першорядної ваги всієї національної еліти. Такою газетою у 20-30-х роках минулого століття було львівське «Діло», з яким журналіст віддавна тісно співпрацював. Однак, відразу після того, як ОУН залучила Онацького до свого активу, він отримав листа від одного із чільних діячів цієї організації Зенона Пеленського, на той час редактора перемишльської газети «Український Голос». У досить категоричній формі адресатові була поставлена несподівана вимога: перестати надсилати свої публікації до редакції газети «Діло», припинивши з нею будь-яку співпрацю. Така вимога базувалася на двох аргументах:

• Діяльний співробітник «Діла» п. Федорців — неприхований москвофіл і прихильник кремлівських методів радянізації України, що чітко простежується в його публікаціях;

• Онацький є членом ОУН. Отож, журналістська співпраця провідного її члена з політичними опонентами зачепить престиж організації і вдарить по засадничих принципах націоналістів.

Аргументи справді були вагомими. Цікаво, як відреагував на них справжній журналіст і український патріот?

Цілком очевидно, що несподівано гостра, майже ультимативна, вимога колеги по перу і старшого партійного товариша не могла не викликати на початку певної емоційної реакції. Тому за відповідь Пеленському взявся не відразу, а після глибокого обдумування, до того ж у кілька етапів. Йшлося ж не про особисті стосунки, а про важливу спільну справу, розв’язання якої потребувало не емоцій, а холодного розуму і переконливих аргументів. Їх він вислав у трьох листах, надісланих до Перемишля. Узагальнивши із цих трьох значних за обсягом листів інформацію, викладемо коротко аргументи Онацького щодо твердої незгоди з надісланою до нього вимогою.

• Газета «Діло» — єдиний український щоденник, який більш-менш послідовно проводить соборницьку лінію. Отож, він і надалі має обслуговувати український загал, без різниці партій. Національний престиж спонукає українців поставити цей єдиний орган так, щоб він відповідав цілковито своєму завданню — представляти загальну громадську українську думку — і при тому так, щоб не сором було перед усім світом.

• Залишати співпрацю з «Ділом» недоцільно. Надсилання туди протягом тривалого часу матеріалів задурно здійснювалося для того, аби підсилювати газету, щоб вона могла зацікавити широку публіку і притягти нових читачів. Тому, до створення чисто націоналістичного щоденника, не є корисним для загальної справи відтягати від «Діла» інтелектуальні сили, що можуть дати інтелектуальну поживу широкому українському загалові.

• Газета ця справді часто дає на своїх сторінках «притулок» людям та їх публікаціям, які не повинні б там находитися. Тому слід було б не бойкотувати, а допомогти редактору п. Мудрому в його боротьбі з радянофільськими елементами, виперши їх з «Діла», позаймати їх місця. Бойкотування — це зброя, що має колосальну вагу в руках більшості; в руках же меншості вона скеровується проти неї ж. Меншість може розраховувати лише на свою активність, на здатність одною особою заступити десять.

• Не можна було б залишати «Діло» на поталу ворожим елементам, ворожим нам інтересам. «Діло» — найбільша трибуна, і було б гріхом її не використовувати, скеровуючи свої зусилля на те, щоб зрештою вона зродилася цілком нашою.

Такі аргументи можна розцінювати як програмні в журналістській діяльності Євгена Онацького. Вони сформувалися в результаті серйозного вивчення уроків національно-визвольних змагань українців та практики західної журналістики. Поставити, нарешті, на перше місце у багатолітній боротьбі з ворогами інтереси нації, а не одного її прошарку чи класу, інтереси держави, а не якоїсь партії — ось найголовніші аргументи, які постійно відстоював Онацький і в своїх публікаціях, і під час численних зустрічей та листування з керівниками ОУН. Він часто повторював улюблений клич Дмитра Донцова та Сергія Єфремова «Держава — понад партію, нація — понад клас».

ПРО КУЛЬТУРУ ПОЛЕМІКИ НА ГАЗЕТНИХ ШПАЛЬТАХ

Бажання не загострювати міжособистісні стосунки, а знаходити спільні точки дотику, переконувати опонента аргументами, а не огульно критикувати його — ось визначальна риса і аналітичних статей Онацького-журналіста, і численних звітів, оглядів, записок, листів, проектів документів Онацького-політика та дипломата.

У цьому контексті дуже важливою є позиція цього журналіста щодо давньої хвороби української преси — зведення особистих рахунків із політичними опонентами чи явними ворогами через медіа. Цим особливо «грішили» газети української еміграції у 20-30-х роках минулого століття. На шпальтах, скажімо, того ж «Українського Голосу», «Діла», «Нового Часу» віднаходимо низку так званих викривальних публікацій, у яких найбільше перепадало лідерам політичних рухів із різних таборів, — часом огульно, без достатніх аргументів, без оглядки на підбір лексики.

Будучи вродженим інтелігентом, увібравши в себе традиції європейської журналістики щодо толерантного використання пресової трибуни в політичній боротьбі, Євген Онацький рішуче виступив проти продовження такої живучої традиції українських газетярів. Ось його аргументи з цього питання, які й сьогодні не зашкодить великими друкованими літерами виписати та примістити в кабінетах деяких керівників новочасних українських ЗМІ: «Слід у друкованому слові вишукувати більш шляхетні мотиви ворожнечі — все ж таки йдеться про провідників. Ми повинні відродити почуття пошани до авторитетів, бити на ідеологічному фронті, але вносити якомога менше особистого. Це б піднесло мораль не лише власного органу, але й мораль противника, і це відбилося б на піднесенню нашого загального духовного рівня, що, як знаєте, у нас низький».

Не вмів лаятися. Не використовував у публіцистичних текстах дошкульні й образливі слова навіть у випадках, коли опоненти того заслуговували. Хоча й не міг приховувати біль через грубу й несправедливу лайку, образливі ярлики, які постійно доносилася на адресу таких, як він зі сторінок радянської преси.

Він не вступав у полеміку з інтелектуально убогими діячами, не приймав їхніх «правил гри». А дещо про те, що боліло, записував до щоденників. Ось короткий запис про один біль: «Нема в большевиків більш демагогічного закиду проти «контрреволюційної» української еміграції, як її «запроданість» капіталістам; нема більш принизливого обвинувачення перед спраглими дійсної волі народніми масами, як обвинувачення тієї ж еміграції в братанні з різними «фашистськими» організаціями; нема більш образливої — в устах комуністичних писак — назви для українських «контрреволюціонерів», як «фашисти», «націонал-фашисти», «соціал-фашисти». 

Пройшло багато років. Та, як засвідчують нинішні реалії суспільно-політичного життя в Україні, лексика явних і прихованих ворогів української державності, українського відродження на теренах України (і це стосується не лише комуністів) відтоді не змінилася. Тиражована доморощеними та чужоземними телевізійними каналами, безплатно поширюваними різношерстними «вєстями», «вєдомостями» та «ізвєстіями» інформація про «фашистську» та «бандерівську» владу в Києві й надалі розпалює з-поміж людей ворожнечу, сіє зневіру, особливо на сході України.

Таких, як Онацький, подібна груба лайка й безпідставні звинувачення не зупиняли. «Щодо мене, — твердо заявляє він у своєму «Щоденнику», — то я працюватиму серед італійців лише постільки, поскільки матиму нагоду, але головну свою увагу зосереджую на українській публіцистиці».

Продовження в наступному номері «Прес-клубу»