Студія «1+1» — у листах телеглядачів
I хто сказав, що телебачення відучує людей самостійно мислити, відвертає їх від писаного слова взагалі і від листів зокрема? З усією відповідальністю можна заявити: і дивляться, і пишуть! Пошта, наприклад, каналу «Студія «1+1» — в цьому сенсі вельми показова.
Проект «Нас — п’ятдесят два мільйони», затіяний каналом, надав глядацьким листам значущість. Люди розповідають про себе, шлють цілі бандеролі з фотографіями, листівками, докладними життєписами. На їхній основі складаються короткі сюжети, де буквально за одну-дві хвилини створюється портрет полтавського студента чи пенсіонера з Червонограда, або карапуза, котрий рік тому народився у Львові... Коли дивишся ці короткі, з увагою і добрим гумором зроблені телеколажі, розумієш, що кожна людина важлива, прекрасна й унікальна.
У решті випадків глядацька пошта — це справжня арена, де заочно й люто стикаються смаки й думки. Білий світ клином зійшовся, звісно ж, на серіалах. Немає нічого важливішого для старих і молодих, аніж страждання героїв «Марії» і «Під сонцем Сен-Тропе». Авторство листів тут належить масі. Дрібнотравчатий індивідуалізм явно не в пошані: тут і «жителі сіл, районів і міст Кіровоградської та Миколаївської обл.», «ми, полтавчанки», «ми, літні люди» або просто «ми». Втім, зустрічається ще й такий автор, який називає себе коротко і ясно — «скривджений глядач». За такими цидулками можна вивчати географію країни чи горезвісний «менталітет». Інтонації переважають надто схвильовані. «Звертаємося... до вас з бідою», «просимо слізно» тощо. Хтось навіть гарячкує — «ви просто знущаєтеся над глядачем». Чому шум-переполох? Все просто. «Марія» має йти якомога довше. «Під сонцем Сен-Тропе» має починатися раніше. Зустрічаються, однак, і цілком протилежні приклади. Лист з грізною позначкою «Копія — Президенту України» свідчить: «серіали закордонні заколебали» (підкреслено). Ось такі серійні страсті-мордасті.
Штучне кіно, звісно, в меншій пошані, але окремі кінострічки викликають досить жваві дискусії, і, знову ж, прохання особистого характеру. Є й принципові вимоги (орфографія та пунктуація тут і далі — авторські): «поменше показуйте голих і вбивців, через те і в нас почалися такі вбиства». Телебачення взагалі сприймають цілком серйозно як своєрідного арбітра у вирішенні будь-яких проблем. Так, Віра Іванівна Вознюк зі Львова, нарікаючи на легковажність молоді стосовно власного здоров’я, пропонує, щоб у всіх програмах і «перед показом хороших фільмів» нагадували, «як важливо берегти здоров’я з молодих років».
Щодо авторських програм народ перебуває в розгубленості. Якщо серіальні апеляції — це трагедія в чистому вигляді, то тут — повний розбрід і хитання, і строкатість жанрів. Адже окрема передача — це особистість того, хто її веде, — а тут, як із сусідом по поверху, взаємини можуть бути різні. Чималою увагою користується «Сніданок з «1+1» з його численними конкурсами й привабливими ведучими. Шлють заявки на поздоровлення своїх численних родичів, обов’язково в комплекті з модною піснею — викапаний «Робочий полудень». «Найсмачніші» — листи з рецептами для кулінарного конкурсу Мирослава Поповича. Талановита й хлібосольна публіка «Студії «1+1»! Одні назви пригощань звучать так, що пальчики оближеш: картопляники з грибами, наприклад, або млинчик з грибною підливою. Багато пишуть Вірці Сердючці, нелогічно звертаючись до знаменитої провідниці в чоловічому роді. Не забувають про «Шоу довгоносиків», «Телеманію» і «Не всі вдома». Глядачі при цьому досить освічені. Якийсь юнак для більшої аргументації цитує Миколу Некрасова і Джорджа Харрісона. Суть написаного далі, щоправда, не зовсім зрозуміла, та хіба в цьому річ? Приємною є увага. Рівень спілкування — на рівних. Пропонують теми для нових випусків «Табу». З «Табу» і його харизматичним ведучим — взагалі особливий випадок. Не інакше як народним заступником, судячи з усього, сприймають його, і надсилають глобальні проекти політичної й економічної реформ, способи найшвидшого подолання «дідівщини» в армії. А наступний лист показує, що пан Микола підноситься іноді в ранг міфічного героя. Лист Ганнусі з Миргорода — не лист, а пісня. Чи, точніше, казка про найстаршого сина Осенi — Вересня, якого люди прозвали Миколою.
Напевно, немає кращого дзеркала для наших телевиробників, аніж ці аркушi, вкриті сердитими, захопленими, роздумливими словами. Може, це і прозвучить банально, але я, як телеглядач, гадаю, що кожний народ має те телебачення, на яке він заслуговує. І якщо телеекран спонукає до писання казок — отже, не так вже все й погано?
