Сила моралі

Про нашу «багатостраждальну» опозицію говорив Микола Княжицький з нардепом від НУНС Тарасом Стецьківим. Знову звучали мантри про об’єднання. Але коли бачиш весь цей парад особистих амбіцій, їх об’єднання виглядає настільки ж малодосяжним завданням, наскільки й побудова комунізму.

Тарас Стецьків покритикував опозицію за те, що вона діє лише в парламенті, є, так би мовити, паркетною, а треба було б вийти в поле, на вулиці й площі, як казали раніше, в трудові колективи, прийти до народу. Щоправда, пролунала традиційна думка про те, що слабкість опозиції в Україні має заповнюватися активними діями світової громадськості (безсмертне «Захід нам допоможе»). У інтерпретації Тараса Стецьківа це звучало так: «Янукович вірить не словам, а діям. Лише тоді, коли Захід почне діяти, нинішня влада змушена буде реагувати».

На Майдані 2004 року все було з точністю до навпаки: саме рішучі дії тисяч українців змусили реагувати й опозицію, й владу, й Захід.

Т.Стецьків висловив жаль з приводу дефіциту європейських цінностей у Президента України, що штовхає його та державу в обійми Кремля. Шантаж Європи з боку українського лідера є контрпродуктивним, оскільки вона не поступиться в принципових питаннях. А Януковичу слід було б йти до Європи навіть задля власного політичного самозбереження. Навряд чи новий-старий глава РФ захоче терпіти під боком ще одного норовистого Лукашенка. Та й замість донецького клану в Кремлі вважали б за краще поставити «старостою Малоросії» щось більш кероване. Дефіциту необхідних фігурантів немає. У Білорусі є, оскільки незамінний лідер випалив усе політичне поле. В Україні аналогічний процес йде важче й повільніше.

Стецьків проголосив: або опозиція об’єднається, або назавжди буде виведена з політичного поля країни. Мені чомусь реальнішим уявляється другий варіант. Микола Княжицький зауважив, що на всіх ток-шоу й влада, й опозиція справляють на нього враження якогось колективного Каддафі. Можливо. Хоча ситуація громадян України була б набагато зрозумілішою, якби між владою й опозицією існували якісь фундаментальні моральні відмінності.

ДЕМОКРАТІЯ — ЦЕ СВОБОДА В МЕЖАХ ПРАВИЛ

Опозиція абсолютно не турбується (а варто було б!) про моральний резонанс у суспільстві після кожного свого кроку. Ось, наприклад, новий виборчий закон. У Комітеті опору диктатурі всі опозиціонери домовилися про одне, а під куполом Верховної Ради зробили зовсім інше, навіть не попередивши товаришів по боротьбі. Саме це викликає колосальну недовіру не лише у союзників, а й у народу.

А героїчна боротьба у ВР за поправки до законів, на мій погляд, втратила сенс. У нас є партія не зовсім нового типу, яка зважає лише на реальну, конкретну силу. А в нашої опозиції такої сили немає. І поки не може бути, тому що сила починається з моральної переваги. А чи набагато наша опозиція чистіша за владу?

Подібна постановка питання страшенно обурила народного депутата від БЮТ Андрія Шкіля, про що він заявив на «5-му каналі», мовляв, влада використовує проти опозиції технологію «обоє рябоє». Я старанно намагаюся знайти хоч якісь ознаки роботи над помилками та здатність на них вчитися у наших опозиціонерів. І стає дедалі сумніше... Країна потребує зміни не лише влади, а й опозиції.

Стецьків розповів про зустрічі з простими людьми, які йому казали: «Ми вірили на Майдані. Ми за вас уже раз піднімалися». На що депутат їм відповідав: «Не треба за нас. Піднімайтеся за себе». Начебто правильно. Але хто знову на плечах народу в’їде до ВР і Кабміну? У нас чомусь боротьба закінчується перемогою не широких мас, а окремих угруповань, що прагнуть у різні способи монополізувати й законсервувати свою владу. Хіба мало серед опозиції династій, коли діти, котрі не мають жодних заслуг, окрім факту народження у своїх видатних батьків, у досить юному віці стають законодавцями?

До речі, корупція, продажність і хабарництво починаються в нас іще на етапі формування виборчих кандидатських списків. А потім ми спостерігаємо у ВР закономірні наслідки такої кадрової політики. Пороки влади в нашій країні багато в чому визначаються вадами опозиції. Якби в нас була інша опозиція (чесна, безкорислива, така, що не зраджує ідеалів), не було б і цієї влади. Між іншим, сам депутат Стецьків сказав, що коли він запитав у грузинських політиків, як їм удалося так далеко просунутися в розбудові нової Грузії, вони відповіли: «Ми дуже хотіли цієї революції й ми не зрадили ідеалів». Українська опозиція, поклавши руку на серце, може так сказати?

Дуже цікаве зауваження зробив у бесіді з М.Княжицьким Адам Міхник, редактор провідного польського видання «Газета виборча»: «Українець любить свободу, а не демократію. А демократія — це свобода в межах правил». Справедливо. Цього важкого вміння жити за правилами, дотримуватися правил, не намагатися їх обходити нам іще належить навчитися.

Складається враження, що канал ТВі стає поступово лідером демократичного інформаційного простору, відтісняючи «5-й», який цьому явно не чинить опору.

ЧИНОВНИЦЬКЕ ЦАРСТВО

У програмі «РесПубліка» Ганна Безулик продовжувала пошуки «змовників», що стоять за масовими вуличними протестами. Тобто якби не ці «змії-спокусники», то українці сиділи б по домівках, цілком задоволені тим, що коїться в країні? Самі гості ефіру Олександра Кужель і депутат від партії Литвина Валерій Баранов розповідали про речі, які будь-яку соціально активну людину не можуть залишити байдужою. Наприклад, як виявилося, в нинішній Україні апарат управління порівняно з УРСР збільшився в 3,5 разу (чиновницьке царство!). Існує потужна вертикаль корупції. А саме слово «вертикаль» означає організованість, інституційність і навіть деяку фактичну узаконеність корупції в Україні.

Редактор «Коментарів» Вадим Денисенко заявив, що нинішня влада України має лише дві мети: бути при владі завжди й заробляти якомога більше грошей. Здається, слово «заробляти» тут виступає як евфемізм.

Ще більше обурило прагнення нинішнього начальства впроваджувати так звані непрямі методи оцінки матеріального добробуту громадян. Обурив не сам метод, а те, що впроваджувати його вирішили з... матерів-одиначок, які одержують по 250—350 гривень на місяць на дитину. Тобто якщо інспектор або сусід побачить у її квартирі велосипед або комп’ютер, її визнають заможною й позбавлять допомоги. Це символ тієї безсовісної й цинічної влади, яка в нас сьогодні. Їм коле очі якась сотня гривень у самотньої матері, але не хвилюють мільярди доларів, що приховуються олігархами та нардепами (часто це одні й ті самі люди) від оподаткування.

Ганна Безулик переживала, що пільговики вимагають грошей, а грошей в Україні немає. Зате на Кіпрі й у інших місцях повно грошей, украдених в Україні. І не для всіх їх немає. Не встиг екс-міністр МВС Могильов приїхати до Сімферополя на посаду голови Радміну автономії, як йому негайно спеціальним рішенням ВР АРК удвічі (!) порівняно з його попередником збільшили грошове утримання.

Ректор Соломонового університету професор Розенфельд запропонував розв’язати проблему внутрішньої заборгованості держави шляхом реструктуризації її в коштовні папери, облігації тощо. Але він не врахував чинника довіри, а точніше її відсутності. Хто повірить у папірці цієї влади? У 1918—1920 рр. українські селяни навідріз відмовлялися брати керенки, гроші генерала Денікіна й багато інших сумнівних грошових знаків. Розповідають, що Нестор Махно випустив і свою валюту, де з одного боку на купюрі було написано: «Гей, куме, не журися, в Махна гроші завелися», а з другого з геніальною простотою було вирішене питання про довіру населення до нового платіжного засобу: «А хто не буде гроші брати, того будемо вбивати». Але думаю, що навіть Партія регіонів не наважиться на такі методи розміщення коштовних паперів.

У Савіка Шустера представник Адміністрації Президента, юрист Андрій Портнов цілих сорок хвилин детально розповідав, як багато влада робить для бізнесменів. Хотілося б знати, для яких саме?

Що ж до декриміналізації несплати податків, то чомусь у такій демократичній країні, як США (і в багатьох інших теж), несплата податків вважається тяжким кримінальним злочином. Знаменитого гангстера Аль Капоне лише за це й змогли посадити. А у нас тепер тотальне обкрадання країни стане ще безкарнішим? Депутатів-опонентів Шустер допустив до студії лише після того, як оратор пішов. Зате критики собі ні в чому не відмовляли. Олег Тягнибок, формулювання якого стають дедалі афористичнішими, оцінив закон про декриміналізацію економічних злочинів так: «Влада узаконила ті злочини, які сама патронує». Сергій Пашинський (БЮТ) назвав закон «димовою завісою», що лише призведе до комерціалізації всієї правоохоронної системи. Зате борець за справу пролетаріату, соціаліст Рудьковський закон повністю підтримав. Безвідносно до пана Рудьковського варто зауважити, що Україна дала людству унікальний типаж комуністичного буржуя й буржуазного комуніста. І ідеологічна чистота тут нікого не хвилює. У нас цілком можна вичавлювати додаткову вартість і експлуатувати робочий клас під червоним прапором із серпом і молотом.

А щодо закону, то все залежатиме від його вживання, що цілковито в руках нинішньої влади з усіма її особливостями.

Бютівець С.Пашинський виголосив палку промову про те, що ця влада загнала Україну в міжнародну ізоляцію, сфабрикувавши справу Тимошенко. Дійсно, у нас був шанс врятувати обличчя країни й увійти до Європи. А Партія регіонів нас цього шансу позбавила, оскільки диктаторів до Європи не беруть. Зрештою, Європа в цьому випадку не вдається до подвійних стандартів, бо, якщо взяти до її лав Україну, де переслідують опозицію, то треба брати й Білорусь, де переслідують опозицію. На думку С.Пашинського, для Президента України мотиви особистої помсти набагато важливіші за інтереси країни.

Екс-суддя та нардеп від ПР В.Олійник старанно й вельми непереконливо обґрунтував законність репресій проти Тимошенко. У своєму виступі він намагався об’єднати справу Тимошенко зі справою Лазаренка, наводячи в ролі аргумента інтерв’ю Юлії Володимирівни газеті «Известия» 2004 року, в якому вона назвала справу Лазаренка політичною.

Останнім акордом і відповіддю В.Олійнику й Ко було голосування в студії з питання: «Чи вірите ви, що вибори 2012 року будуть чесними й прозорими?». Серед молоді не вірять 96%. Серед режисерів оптимістів виявилося більше — вірять аж 24%. А всю ж політичну та моральну відповідальність за характер цих виборів несе правляча нині партія та її лідери. Утім, й іншим не варто розслаблятися.

У Євгенія Кисельова на «Інтері» в репортажі з Донецька голодуючі чорнобильці заявили, що не вірять жодній політичній партії. До цієї оцінки варто прислухатися всьому нашому політичному класу. І це, між іншим, свідчить про те, наскільки народними є наші народні депутати...

Такий собі журналіст Дубинянський, чоловік з величними манерами, в міру своєї дотепності познущався з помаранчевого Майдану 2004 року й звинуватив нинішніх протестувальників у надмірній любові до грошей. Приємно бачити й чути абсолютно безкорисливу людину...

Кисельов іще навіщось запросив до ефіру колишнього американського обвинувача Павла Лазаренка Марту Борщ, ставлячи їй запитання про можливу причетність Тимошенко. Причому запитання були з відчутним обвинувальним ухилом... Але Марта Борщ розчарувала ведучого «Великої політики»: виявилося, що Тимошенко взагалі ні в чому не звинувачували в американському суді. Кисельов підкинув і звинувачення про причетність Юлії Володимирівни до вбивств Євгена Щербаня та Вадима Гетьмана. Марта Борщ відреагувала на це з великим подивом.

Тож усі старання Євгенія Кисельова виявилися марними. Сподіватимемося, що працедавці пробачать йому «творчу» невдачу...