Силові органи проти друкованих

Російське телебачення показало чергову акцію вітчизняних силових структур зі знешкодження великого центру міжнародного екстремізму. Дивлячись на м’язисті фігури спецназівців, їхню бойову виучку й злагоджені дії, російський телеглядач не міг не пройнятися відчуттям гордості. І результат спецоперації не може не надихати. У середу, 28.10.2015, за підсумками обшуків у московській Бібліотеці української літератури затримана директор бібліотеки Наталія Шаріна.

З якою метою російська держава в черговий раз пред’явила громадськості свої силові органи? Що саме вони шукали в державній бюджетній установі культури міста Москви «Бібліотеці української літератури»? Телеканал LifeNews, який, по суті, є одним з таких силових органів, повідомляє, що органи шукали русофобію та спотворення історичних фактів.

І шукане було, судячи з усього знайдене. Як повідомив усе той же LifeNews, у кабінеті Наталії Шаріної були виявлені й вилучені номери газети «Час Руху», в якій, на думку співробітників LifeNews, можна знайти заклики до боротьби з русским миром.

Щоб покінчити з правовими аспектами того, що відбувалося того дня в Бібліотеці української літератури, досить зафіксувати, що видання газети «Час Руху» не входить до реєстру екстремістської літератури, який складається Мін’юстом Росії. Тобто те, що роблять силовики, не має жодного стосунку не лише до права, а й до сучасної російської законності, яка сама по собі від права стоїть досить далеко.

Щоб покінчити зі здоровим глуздом, зауважимо, що окрім газети «Час Руху» російські силовики вилучили декілька номерів дитячого журналу «Барвiнок», на обкладинці одного з яких були намальовані військовослужбовці, що їдуть на бронетранспортері.

Російські силовики, які знешкоджували гніздо міжнародних екстремістів, можуть торжествувати й напевно отримають урядові винагороди. Щоб зрозуміти розмах підривної діяльності злочинної групи під керівництвом затриманої Наталії Шаріної, достатньо подивитися на перелік заходів жовтня, добре, що цей перелік висить на сайті й екстремісти не встигли його прибрати:

— 2.10.2015 — До дня вчителя. «Серце віддане дітям...». Представляємо книжки видатного українського педагога Василя Сухомлинського.

— 6.10 і 7.10. Клуб-студія «Слово». Курси української мови.

Потім фільми, концерт класичної музики, художні виставки. А ось нарешті торжество русофобії, те, що так старанно шукали органи:

— 10.10.2015 — Кілька заходів, присвячених 120-річчю з дня народження видатного російського поета Сергія Олександровича Єсеніна (це так там русофобськи сформульовано!).

І далі у звіті про цей захід суцільна русофобія: «Про творчу взаємодію Сергія Єсеніна й Тараса Шевченка», «Про «єсенінський чинник» в українській літературі» і т.д. і т.п.

Що стосується спотворення історичних фактів, то силовим органам варто було б подивитися будь-яке ток-шоу російського телебачення ибо відвідати будь-який російський книжковий магазин. По телевізору вам розкажуть про те, як арійське плем’я спустилося з Карпатських гір і розселилося по всій руській рівнині аж до Форту Рос, або про те, що росіяни ніколи не знали поразок.

У книжкових магазинах в історичному розділі замість книжок з історії вам мулятимуть очі твори у жанрі фолк-хісторі, на кшталт «нової хронології» академіка Фоменка або суцільної історичної брехні від міністра культури Мединського.

У розділі публіцистики вам запропонують багатий вибір книжок, які важко назвати інакше як українофобськими. Оскільки в них пояснюється, що немає такої країни — України і народу такого немає, і мова українська — це зіпсована російська.

Війна, як і розруха, починається в головах. Тому логічно було б для того, щоб припинити війну, почати її вичищати з мізків. У цьому сенсі боротьба з усілякими «фобіями» в мові виглядає доброю справою. Але лише в тому випадку, якщо ми не маємо справи з фарисейством.

Прикладом такого фарисейства з одного боку та наївної простодушності з другого боку був семінар, що недавно відбувся в Женеві й проходив під егідою Верховного комісара ООН з прав людини, який був присвячений боротьбі з «мовою ворожнечі».

У семінарі брали участь делегації українських і російських журналістів, сформовані за участю Національної спілки журналістів України, Незалежної медіа-профспілки України й Спілки журналістів Росії. Усе сказане й занесене в підсумковий документ можна було одразу висікати золотом на мармурі й вивішувати в кожній редакції і в аудиторіях журфаків, настільки це було правильно. Присутні в Женеві дружно засудили мову ворожнечі й домовилися її викорінювати у своїх текстах і виступах. Вони хором обурилися тим, що їм може бути запропонована роль «підношувачів снарядів», і миттєво відмовилися цю роль виконувати.

І все було б чудово, якби не одна обставина, з якої випливає два наслідки. Люди, які підписали цей чудовий документ з боку Росії, представляють Спілку журналістів Росії. І ця обставина робить підписання цього документа фарсом, незалежно від чудових намірів і душевних якостей підписантів. Документ цей є, по-перше, знущанням з України, а по-друге, повною нісенітницею.

Безглуздий він тому, що ті бійці й генерали російських інформаційних військ, які говорять «мовою ворожнечі», знати не знають ніякої Спілки журналістів Росії. Ніяким соловйовим-кисельовим і толстим-гордонам усі ці союзи з їхніми документами й закликами не потрібні ні в даний момент, ні будь-коли в майбутньому. СЖР просто не має ніякого авторитету, причому ні в пропагандистському середовищі, ні на тому крихітному п’ятачку, де намагається ще гніздитися російська журналістика.

Цей документ є знущанням з України, оскільки заклик відмовитися від мови ворожнечі підписаний від імені тієї організації, яка одразу й цілковито прийняла анексію Криму і російську агресію на південному сході України. Керівництво Спілки журналістів Росії,  ні секунди не роздумуючи, негайно почало переварювати вкрадений шматок України, і вже в перших числах червня 2014 року в Криму був створений структурний підрозділ СЖР.

У зв’язку з цим заклик до відмови від мови ворожнечі, виголошений Спілкою журналістів Росії, виглядає як вимога грабіжника, щоб  жертва пограбування не кричала «караул!» і взагалі вибирала вирази для свого обурення.

Українським журналістам і їхнім організаціям є сенс уважно вглядітися у своїх партнерів у Росії перш ніж укладати якісь угоди. Оскільки поле громадських організацій Росії зачищене до дзеркального блиску. Усі хоч трохи пристойні організації або ліквідовані, або потрапили в розряд «іноземних агентів». Про те, хто благоденствує, можна судити з переліку головних одержувачів президентських грантів для НКО. Ними стали «Ночные волки», що отримали 12 мільйонів рублів на розвиток молодіжного патріотизму в Севастополі, та «Боевое братство», що отримало 17,6 мільйона теж на патріотизм. Обидві ці організації — засновники «Антимайдану» й пестуються владою як ресурс для силового протистояння з протестним рухом.

Ставка на силовиків у путінського режиму була завжди, але останнім часом вона гіпертрофувалася, оскільки путінізм увійшов у військову фазу й, мабуть, уже з неї не вийде, продовжуючи скоювати все нові злочини. Розмовляючи про військові злочини, слід називати речі своїми іменами, навіть якщо комусь здається, що ти говориш «мовою ворожнечі».