Таємниці «Останнього міфу»

Минулого тижня відзначали 64-ту річницю початку Великої Вітчизняної війни. А напередодні Дня скорботи та пам’яті жертв ВВВ телеканал СТБ показав російський документальний серіал «Останній міф». Фільм не новий: його українська прем’єра відбулася в столичному Будинку кіно напередодні 55-річчя Перемоги (тоді ж, у 2000-му, його показали на каналі «1+1»), а більша частина зйомок припала на середину 1990-х. Проте і сьогодні «Останній міф» не застарів, і значна частина глядачів, як і раніше, сприймає його як історичну провокацію. Річ у тім, що в основу фільму лягла викладена в книжках Віктора Суворова (сьогоднішнє ім’я — Володимир Різун) версія про те, що Другу світову війну планував розпочати СРСР. Віктор Суворов і став головним героєм «Останнього міфу». На думку багатьох, стараннями авторів фільм вийшов не настільки скандальним, як книжки офіцера-перебіжчика. До того ж, на сьогодні Віктор Суворов уже має чимало опонентів. (Можна згадати, наприклад, книжку «Антисуворов» Олексія Ісаєва, який спробував довести, що методологія побудови доказів Віктором Суворовим базується «на демагогії та перекручуванні фактів»). Але не брати до уваги версію Суворова вже навряд чи вдасться. І такі телепроекти, як «Останній міф», — за всієї неоднозначності сприйняття — завжди знайдуть свого мислячого глядача.

Про історію виникнення «Останнього міфу» й особливості його сприйняття в різних аудиторіях «День» запропонував розповісти одному з авторів цього документального серіалу, генеральному директору телевізійної студії «Клото» Володимирові СИНЕЛЬНИКОВУ.

— Як зародилася ідея серіалу «Останній міф»?

— Почалося з того, що на Заході я прочитав книжку «Аквариум», яка ще тоді не була відома в Росії. На той час я ще не знав, хто такий Віктор Суворов (і ніхто в Росії не знав). І коли я опинився в Лондоні (на зйомках ігрового фільму про Фаберже), то попросив двох моїх товаришів — відомого правозахисника Володимира Буковського та блискучого публіциста Леоніда Фінкельштейна (Владимирова) — допомогти мені довідатися, хто такий Віктор Суворов. Я ж не знав, що вони — його єдині друзі в Англії. І вони розповіли мені, що він — розвідник ГРУ, перебіжчик тощо. Я попросив, щоб вони звели мене з ним — я хотів запропонувати Вікторові Суворову екранізувати «Аквариум». Вони сказали, що хочуть познайомити мене з ним, але спілкування з ним це — хвіртка, що відкривається в одну сторону, оскільки він перебуває під наглядом англійської розвідки, живе на військовій базі, і його охороняють англійці. Мої друзі пояснили, що вони можуть лише написати йому. Якщо він визнає за потрібне, то відповість. І він відповів. Сказав, що готовий зустрітися зі мною через кілька днів, через скільки саме — не уточнив. З’ясувалося, що мене «вертіли» на комп’ютері НАТО в Брюсселі, щоб дізнатися, чи не приїхав я «ліквідувати» зрадника Батьківщини.

Ми зустрілися. Я запропонував йому екранізувати «Аквариум». Але з’ясувалося, що він передав права на екранізацію «Аквариума» полякам й українцям (на жаль, картина вийшла не дуже вдала). Проте Суворов розповів мені, що є книжка його життя — «Ледокол», книжка про те, хто розпочав Другу Світову війну і хто її програв. І він у своїй книжці стверджує, що її почав Сталін і Радянський Союз, а не Німеччина та Гітлер, і що ми її програли. І він сказав, що дасть мені право на екранізацію «Ледокола», якщо я надрукую цю книжку в Росії. Я відвіз рукопис «Ледокола» у Москву, прочитав, був вражений, менi вдалося виконати його ультиматум: спершу книжка була опублікована в журнальному варіанті, у журналі «Дружба народов», а потім — повністю, у книжковому. Тоді ще при владі не було Путіна, і ще було багато чого можна. Ніхто не міг припустити, що «Ледокол» Віктора Суворова розійдеться накладом 11 мільйонів примірників. Сьогодні навіть 500 книжок — це тираж, тисяча книжок — це гарний тираж, а «Ледокол» — не детектив, не еротичний роман, а наукова публiцистика — вийшов накладом 11 млн. примірників!

А ми почали працювати над фільмом. Я й сьогодні не хочу говорити про те, хто дав гроші на його створення, бо ці люди живі, і російська влада має великі претензії до цих людей, і російська влада не знає, що вони до того ж ще фінансували серіал, знятий на основі «Ледокола» Суворова.

І ми зробили серіал. Причому одразу вирішили, що ми — не адепти Суворова, ми не екранізуємо «Ледокол» і наступні його книжки — «Последняя республика», «День «М» й інші, що розвивають тему «Ледокола». Ми шукали опонентів ідеї Віктора Суворова, шукали людей, які ненавидять його як зрадника Батьківщини, серед них вищих офіцерів ГРУ. Ми шукали істориків, які здатні спростувати цю теорію, що спростовує всi канони. І у відповідь, на жаль, ми отримували тільки лайку: «зрадник» тощо. Гаразд, зрадник, але заперечте його як історика. Ми всіх його опонентiв включили у фільм. На жаль, вони мають непереконливий вигляд. По-перше, непереконливий за аргументами. По-друге, Суворов неймовірно талановитий як оповідач. Усе, що він пише, усе, що він розповідає, — це як дияволіада, що заворожує. І тому все виходило асиметрично в цих спорах, дiалогах, дискусiях.

— Ви з самого початку були готові до, м’яко кажучи, неоднозначного сприйняття цього фільму в Росії?

— Звісно, я був готовий. Але я думав, що минули 50 років (на момент роботи над фільмом), покоління тих, хто воював, майже пішло. Уже виступив на 50-літті Перемоги Борис Єльцин на Поклінній горі. І сказав приголомшливу фразу про цю війну: в неї є ще ненаписані та вирвані сторінки. Таким чином він відкрив дорогу до неканонічного дослідження війни.

Але я зовсім не очікував, що буду проклятий за цю картину так само, як Суворов. Я одержав сотні й тисячі листів — переважно інспірованих радянським військовим істеблішментом і військовими офіціозними істориками, які ініціювали і провокували протести рядових учасників війни. Але вони були щирі — ці протести. Чому «Останній міф»? Бо ці чотири роки — з 1941-го по 1945-й — були єдиними чотирма роками з історії радянської влади, ще не проаналізованими істориками та політологами. Бо режим вміло ховався за подвиг народу, і сталінська військова доктрина ховалася за подвиг солдатів. І ми своїми екранними роздумами позбавляли солдатів минулого, ми позбавляли їх найдорожчого, що було в їхньому житті, — віри у святу місію свого ратного подвигу. Після війни вони голодували, хворіли, злидарювали. Але в них було минуле. А ми сказали, що це було несправедливе минуле, що їх використовував сталінський режим. Я більше ніколи не візьмуся за цю тему. І ще: я зрозумів, що ми надто рано почали робити «Міф». Півстоліття виявилося дуже маленьким терміном. От зараз, коли відзначали 60 років, можна було б починати — зараз, коли прибалти все сказали, коли Україна все сказала. Ми надто рано почали.

Але ж ми показали картину в Росії один раз, та й то випадково. Чи не випадково. Коли телеканал «ТВ-6» був проданий Борисові Березовському, він особистим рішенням, за рекомендацією своїх політологів (зокрема блискучого історика Юрія Фельштинського), вирішив поставити в ефір цю картину. І це був єдиний показ у Росії, хоча до цього я отримав 100% грошей за те, що його мали показати на РТР, але не показали (це було ще за часів Єльцина). Сказали, що покажуть після закінчення війни в Чечні. Я чекаю.

Потім картину показали в Україні, на каналі «1+1», і це було політичне рішення Олександра Роднянського. Я зовсім не очікував такої шокової реакції глядачів. Після закінчення показу серіалу була дискусія, мене запросили на неї до Києва. Палка суперечка розпочалася опівночі та закінчилася після першої години ночі. У ході інтерактивного опитування телеглядачів приблизно 1250 чоловік сказали (і це о першій годині ночі!): ми не віримо Суворову і не віримо Синельникову, а дві з половиною тисячі осіб сказали: ми віримо Суворову, ми віримо Синельникову. І я зрозумів, що Україна реагувала на цю версію інакше, ніж Росія.

Ми показали цю картину в Америці — на обох берегах: і в Нью-Йорку, і в Лос-Анджелесі. Там теж живуть наші ветерани, які поміняли російські паспорти на грін-карти. Вони обурювалися та писали власнику російськомовного каналу: ми припинимо підписуватися на твій канал, нащо ти показуєш фільм про зрадника? Я приїхав на дискусію з представниками цієї військової співдружності, що живуть в Америці. Але їм заборонили зустрічатися зі мною — розуміли, що їм буде важко витримати цю дискусію... Всіх їх шкода.

Можливо, тільки зараз можна було б починати працювати над серіалом. Чи навіть дати ветеранам можливість піти... Не можна позбавляти їх віри в те, що вони захищали свою Батьківщину, а не доктрину Сталіна.

— А яка з версій початку війни ближча особисто вам? Ви на сто відсотків довіряєте Суворову, за версією якого призвідником Другої світової війни був Радянський Союз?

— Суворов дуже темпераментний, він — як кожен концептуаліст вписує факти у свою концепцію. Але дуже важко спростувати, що Радянський Союз хотів завоювати Європу для комуністичного режиму. Щонайменше всю Європу. Для цього будувався Палац рад (на тому місці, де зараз стоїть підірваний раніше, а потім відновлений Храм Христа Спасителя) — щоб там прийняти до складу Радянського Союзу «останню республіку» (яку — не знаю, Іспанську, Парагвайську — немає різниці). Суворов дуже цікавий. Він, наприклад, ставить запитання: чому Парад Перемоги не приймав головнокомандуючий — Сталін? Адже Головнокомандуючий і Перемога — це «наречений» і «наречена». Чому? Не вмів їздити верхи? То хай би ще на два місяці відклав Парад Перемоги, навчився б. А чому б Йосипу Сталіну не прийняти парад на танку «Йосип Сталін»? А чому б не прийняти парад на трофейному гітлерівському «мерседесі»? Тому що програли війну — ось чому Головнокомандуючий не став приймати парад, оскільки не взяли Грецію, Францію, Іспанію. Я кажу Суворову: це домисел, ефектний, але домисел. Проте Суворов прочитав усі мемуари воєначальників, у нього патологічна пам’ять. І він розкриває переді мною книжку тричі Героя Радянського Союзу Покришкіна, який вів ескадрилью літаків над Красною площею у день Параду Перемоги 1945 року. І Покришкін пише про те, як вони пролетіли над Кремлем, опустилися на військовому аеродромі Чкаловське (під Москвою), зайшли до їдальні, налили по склянці горілки, випили, і хтось гірко сказав: «Яку війну прос..ли»... Бо не взяли Європу. І це головна причина, вважає Суворов, чому Сталін не приймав Парад Перемоги. А я — уже через десятки років, задаюся питанням: а хто оплачував казарми та намети для радянських солдатів, які ішли з Німеччини через 50 років? Німеччина, переможена Німеччина. А чиї консерви ми з вами одержували й одержуємо як гуманітарну допомогу? Німецькі в тому числі. Через кілька десятиліть після війни. То хто ж виграв війну? Я не адепт Суворова, але цих запитань не уникнути...

Та коли ми розмовляли з видатним політологом Левом Зіновійовичем Копелевим (ми його знімали в Кельні), він запитав: «Хочете посадити на лаву підсудних Нюрнберга Сталіна? Ви хочете, щоб лава була довшою?» Я відповідаю: «Так». «А чому ви не хочете посадити на цю ж лаву Трумена — за те, що скинули атомну бомбу на Японію? А чому ви не хочете посадити Черчилля — за те, що розбомбили всі німецькі міста під час цих дивовижних цивільних бомбардувань? Нюрнберзький процес, — сказав він, — був процесом переможців, він не був об’єктивним процесом». — Наскільки все-таки щирим, на ваш погляд, був Володимир Різун у фільмі? Думаю, що в багатьох глядачів склалося відчуття, начебто він грає... — Звісно, він грає. Він дуже талановитий. І що тут поганого? Щирий він чи нещирий? Я впевнений, що щирий. Він написав багато книжок, й усі про одне — «Последняя республика», «День «М» й інші. Я його запитав якось: «Твоїм дітям, коли ти пішов, було два роки (хлопчику) та шість (дівчинці), вони — англійці, не розмовляють російською. Вони розуміють ціну твоїх книжок, їм це цікаво?» «Ні». То заради чого? Заради, ти говориш, цих «тридцяти срібляків»? (Він, до речі, небагатий, зовсім небагатий). Звісно, він одержимий цією ідеєю свого життя. Він стверджує, що заради цього й пішов. Так це чи не лише так — не знаю. Але те, що він щирий, — безумовно.

— Ви вже згадали про різне сприйняття вашого фільму в Росії й Україні. А як ви особисто вважаєте, чому Україна реагувала інакше?

— Мені розповідали люди, з якими я спілкувався, як відновлювали радянську владу на Україні, — коли Червона армія вже йшла на Захід. Призначають голову сільради — вночі його немає. Другого призначають — теж убили. Тоді вишиковують усе село і кожного десятого розстрілюють. В Україні! І не лише в Західній. Україна теж багато натерпілася від Москви. Можливо, вона менш гостро реагує на це, ніж Прибалтика, але мотиви того сприйняття фільму, що спостерігалися в Україні, мені цілком зрозумілі.

— А в Росії, наскільки можна зрозуміти, негативна реакція все-таки переважала?

— Безумовно. Але час минає. І в Росії з’явилися молоді історики, які не так табуйовані, не так політизовані. Вони спокійніше ставляться до версії Суворова. І хтось мені сказав (я не перевіряв), що у школах у списках факультативної рекомендаційної літератури про війну є й книжки Суворова.

Але водночас історику, який був нашим консультантом, не дали захистити докторську — тільки за те, що він був нашим консультантом. Й одночасно можна згадати блискучого історика Валерія Дмитровича Данилова, доктора наук, якого хотіли виключити з Академії військових наук — через те, що він підтримує версію Суворова. 506 чоловік в Академії — одні ортодокси. Шестеро проголосували за виключення його з Академії (з ініціативи Президента Академії). Лише шестеро... Час минає.

— На початку інтерв’ю, розповідаючи про період зйомок фільму, ви вимовили фразу: «ще було багато чого можна»... А чи можливі подібні фільми в сучасній Росії?

— Зробити — можна, показати — ні. Я зробив за радянської влади картину «Дзвін Чорнобиля» — двадцять років тому, її не показували рік чи півтора. І це була остання моя «полична» картина. І не дуже давно — два з половиною роки тому — я зробив фільм про взаємини влади й особистості, влади та прав людини (він називається «Спогади про сьогодення»). Його не показав жоден канал, і він став першою «поличною» картиною часів Путіна. Тому зробити — можна, але показати — ні...

— І ще одне запитання: як у контексті версії Суворова ви сприйняли святкування 60-річчя Перемоги в Москві?

— Я знав, що буде так. Я лише не припускав, що буде така суспільна реакція. Скажемо м’яко, реакція неприйняття того, що статистами зробили нещасливих ветеранів і всіх глав держав, які приїхали до Москви.

Я зараз багато працюю, знімаю великий серіал про міжнародний тероризм, і мало буваю в Росії. Але тут я виявився вдома, і я зрозумів, що не витримаю в Москві цих трьох ювілейних днів. Я сів на корабель, що плив у маленьке стародавнє російське місто Углич. На кораблі немає телевізора, я міг усього цього не бачити. Потім, коли повернувся, прочитав. Я знав, що так буде. Я тільки не знав, що оце — точна відліку, коли вже можна було починати показувати «Останній міф». Попри всю цензуру та самоцензуру сьогодення я відчув, що час проаналізувати правду про війну настав.