ТБ мiнус театр

Юрій МАКАРОВ, тележурналіст («1+1»):

— Це несподіване повернення до теми: мені здавалося, що її обсмоктали з усіх боків уже років двадцять тому. Тоді критики домовилися, що театральний спектакль у принципі не підлягає фіксації засобами ТБ без принципових, безповоротних естетичних втрат. Отже, ТБ приречене щонайбільше на розмову про театр, навколо театру. Десь відбулася прем’єра, поставив такий-то (інтерв’ю з режисером про сенс життя), в головній ролі такий-то (інтерв’ю з актором, він розкаже кілька байок і анекдот) — усе!

Вистава, записана на плівку, — нафталін, причому таким вона стає вже в момент запису. Єдиний виняток, який я знаю, — «Одруження Фігаро» Плучека з Мироновим і Ширвіндтом (її крутять досі на різних каналах), і то завдяки естрадному характеру зоряного дуету плюс «репризний» текст Бомарше. Можливою є, щоправда, корінна адаптація, але тоді це буде вже телетеатр, наприклад, телеверсії вiдомих постановок Товстоногова і, власне, телевистави Ефроса. З того, що було у нас в Україні, на думку спадає тільки «Камiнний господар» з Роговцевою і Голобородьком. Але це ніби вже й не зовсім театр...

До речі! Горезвісні американські «ситкоми», тобто дешеві комедійні серіали, — це саме і є телетеатр. Вони і знімаються в спеціальних павільйонах з глядачами, й дурний сміх за кадром — це сміх глядачів. Приклад — «Альф». Утіха, здається, виходить знущальна... Начебто обнадіює проривна річ останнього часу — «Догвілль» Ларса фон Трієра. Але це настільки талановито й енергетично ємно, що навряд чи хтось зможе це повторити.

Михайло РЄЗНИКОВИЧ, художній керівник Національного театру російської драми імені Лесі Українки:

— Є декілька способів повернення театру на ТБ. По-перше, перенесення театральної вистави у павільйон і втілення засобами ТБ — серйозна, творча й дорога акція. Свого часу такі записи чудово робили Анатолій Ефрос, Юрій Любимов. Другий варіант — простіший, дешевший, але також дуже цікавий — чотирикамерна зйомка спектаклю безпосередньо під час вистави або вже в порожньому залі. Але краще все-таки — під час вистави. Навіть монтаж після чотирикамерної зйомки дає відчуття життя цієї вистави. Але її, на жаль, уже майже не використовують. Взагалі, театр на ТБ дав би можливість усім глядачам України доторкнутися до дуже великого й забутого духовного пласта. І це, вважаю, надзвичайно важливо, просто необхідно для духовного оздоровлення нації. Але треба, щоб цього хотіли, передусім, ті, хто керує важелями влади. У Москві такий досвід є. Але, за моїм особистим визначенням, Київ — це театр спорту й естради. Тому тут такого традиційно немає. Є ще один варіант: створити на ТБ театральну сторінку. Наприклад, кожний понеділок або вівторок увечері ведучий зустрічається з якимось видатним діячем театру, спілкується з ним, розповідає про якісь фрагменти як його життя, так і життя його театру. Це також дуже важливо й потрібно, адже йдеться про духовне спілкування з особистістю. Добре, якщо б вдалося втілити в життя хоча б ці три напрямки. І якщо вони якоюсь мірою будуть використані, точніше, відроджені, то дадуть можливість театру реально існувати на ТБ. Адже театр і ТБ можуть чудово уживатися. Для цього просто потрібні професіонали, які розуміють природу як театру, так і ТБ. От і все. А якщо в Києві всі так само влаштовуватимуть на всіх приватних каналах «мильні опери» із запрошенням московських зірок, то нічого, крім розвитку комплексу меншовартості, в Україні не буде.

Юлія ЛИТВИНЕНКО, ведуча програми «Факти» (ICTV):

— Сьогодні, коли переплелися всі жанри й стилі, ТБ можна називати театром. Мені здається, в цьому ніякої проблеми немає, просто так визначив час. Та й відчуття стовідсоткового театру присутнє не на всіх виставах. На виставах у Жолдака здається, що ти — на знімальному майданчику добротного кіно. Творчий почерк російського культового режисера Гришковця нагадує теленовини: лаконічно, стисло, коротко про головне.

Тож, з одного боку, все переплелося, а з другого — ще, напевно, не настав час повернутися театру на ТБ. Хоча сама ідея — дійсно благородна, честь і хвала тому, хто зможе втілити її в життя. Але йому обов’язково треба буде врахувати той факт, що темп життя змінився, сучасна людина не завжди зможе собі дозволити розкіш подивитися виставу, яка триває три- чотири години. Про себе можу сказати, що телевізійні версії театральних постановок я б дивилася із задоволенням. До речі, в дитинстві, коли хороших книгарень не було, та й вишуканими пропозиціями вони не балували, з «Маленьким принцом» я вперше познайомилася, переглядаючи телевиставу.

Едуард МИТНИЦЬКИЙ, художній керівник Театру драми і комедії на Лівому березі Дніпра:

— Перш за все, в повернені театру на ТБ повинні бути зацікавлені господарі телеканалів. Шлях повернення — справа не складна. Як на мене, краще вкладати більше грошей і ставити оригінальні театральні телевистави. Але, звичайно ж, потрібно зберігати етичні взаємини з театром: не ставити на екрані те, що в даний момент іде в театрі.

Раніше, наприклад, силами акторів різних театрів створювали телевистави. А це додає витрат, бо треба зробити декорації, пошити костюми, запросити акторів. Але існував ще й інший спосіб: замовники платили гроші театровi, вибирали вистави, які, на їхню думку, найкраще їм підходили, і записували. Це дешевше. І повертати театр на ТБ можна в будь-якому жанрі, на який тільки вистачає коштів. Музичний жанр, наприклад, потребує більшого вкладення грошей. Крім того, якщо за якусь виставу ТБ сплачує театру певну суму, яка влаштовує театр, то він може продати свою виставу. Однак бажано продавати не перші вистави, а вже десь після тридцятого показу. Бо коли глядач побачить цю виставу по телевізору, то не кожний, звичайно, вже піде подивитися на те, який вигляд вона має в театрі. А це — збитки для театру. Звичайно, можна навіть і прем’єру продати, але якщо це буде вигідно театру. Тому треба укладати певні угоди між ТБ і театром.

Валерій ГРОССМАН, програмний директор телекомпанії «ТЕТ»:

— Театр і ТБ — це досить різні види мистецтва. Найкращі вистави, які я бачив у театрі, на ТБ не справляли на мене абсолютно ніякого враження. Але телевізійний театр — це інша справа. Колись ми мали змогу дивитися телевізійні вистави, які робили такі майстри, як Роман Віктюк, Валерій Фокін. Ці вистави були призначені безпосередньо для ТБ. Я, наприклад, ніколи не забуду виставу того ж Романа Віктюка «Игроки» за Гоголем. Справжня телевізійна робота! Були чудові вистави за творами російської класики. Також добре пам’ятаю майстерно поставлену виставу за автобіографічною трилогією Толстого, яку робив Петро Фоменко. Найкращі і найвідоміші сьогодні режисери — Віктюк, Фокін, Фоменко — працювали для телевізійного театру. Петро Рєзников теж дуже цікаво екранізував вистави для телебачення. Пам’ятаю його «Капітанську дочку» за Пушкіним. А тепер телевізійний театр абсолютно зник, бо сьогодні телевізійної вистави як такої на ТБ немає. Хоча і в Україні були чудові телевізійні вистави! Уміло в цій галузі працювала львівська режисерка Тетяна Магар. А її «Скляний звіринець» є взірцем класної телевізійної вистави. І привернути ТБ до театру можна елементарно — грошима. Якби були гроші, то в нас би, можливо, був і телевізійний театр. Вони можуть легко прижитися разом. Але тут є ще одна проблема. Тоді телевізійні вистави дивилися. Чи дивитимуться їх зараз, у мене є величезний сумнів. Останню телевізійну виставу ми бачили, мабуть, років п’ятнадцять тому. А вже ж виросло нове покоління, яке не знає, що таке телевізійний театр.

Федір СТРИГУН, художній керівник Національного академічного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької, народний артист України:

— Думаю, що треба зробити так, як сьогодні роблять у Польщі: понеділок на польському телебаченні визначено театральним днем. І саме у понеділок вони показують дві- три вистави з усіх театрів Польщі по ТБ. Добре, якби у вітчизняного ТБ теж була така можливість: знайти час для такого театрального дня і показувати хоча б по одній виставі одного театру, другого, третього... Але над вибором вистав має працювати якась одна редакція, яка брала б вистави не лише київських театрів (бо репертуару київських не вистачить). Театр на ТБ — дуже благородна справа. Адже йде фіксація, збереження театрального репертуару. Такі вистави можна подивитися навіть через десять років. Так що це було б дуже й дуже цікаво. Раніше обласні телецентри купували за невеликі гроші у театру його вистави, які могли зберігатися в них дуже довго. Усі вистави, навіть «амортизовані», які не йдуть в діючому репертуарі і які мали б списуватися, можна з успіхом показувати по ТБ. Наприклад, протягом року вистави нашого театру показували на ТБ п’ять чи шість разів. І відбувалися якісь дивні речі. Як тільки люди бачили на ТБ нашу стару виставу, то у них знову з’являвся глядацький інтерес. Це дуже цікаво. Але вважаю, що на ТБ повинні показувати повністю всю виставу. Так, як це робилося раніше і робиться скрізь. Наприклад, у тій же Польщі. Телевізійні технології зараз настільки розвинені та вдосконалені, що можна зняти як завгодно. Можна зняти репортажно, телережисер може зробити свою версію. Хто як хоче. Однак це має бути державною справою. Але... в державного ТБ грошей немає, і у театрів немає. Хоча бідний з бідним теж може дружити. Бо якщо пустити все це «на комерцію», то нічого не вийде, адже на комерційних каналах дивляться саму лише рекламу...