Телегід

Із неділі на понеділок, із 21 на 22 жовтня, о 00.15, на каналі «1+1» дивіться програму «Аргумент-Кіно» та стрічку Пітера Богдановіча

«Останній кіносеанс» — знаменита картина американського кінорежисера Пітера Богдановіча, класика Нового Голлівуду Ностальгійне кіно про життя провінційного техаського містечка 1950-х років. Видатна чорно-біла стилізація, що побачила світ 1971-го. Це період, коли американський кінематограф був особливо чесний, непримиренний і водночас просякнутий любов’ю та співчуттям до гнаних і голодних, до бунтарів та ізгоїв суспільства.

Сюжет цього фільму розгортається поволі, неспішно, майже непомітно, деталізуючи взаємини поміж жителями міста, що снидіє від затхлої провінційної атмосфери. Молоді ж люди, на відміну від надломлених безпросвітним існуванням батьків, прагнуть життя справжнього, творчого, вільного.

Коли «Останній кіносеанс» вийшов на екрани Америки, його називали «свіжим поглядом у минуле». І це саме той рідкісний випадок, коли стрічка здобула безперечне визнання як у критиків, так і в публіки, тобто стала фінансово успішною, перевершивши в касових зборах свій бюджет аж у 22 рази.

Фільм також був удостоєний низки почесних і престижних кінематографічних нагород. Зокрема, актори Бен Джонсон та Клоріс Лічмен одержали «Оскари» за найкращі ролі другого плану.

І варто зауважити, що постановникові стрічки Пітеру Богдановічу, колишньому кінокритику, на той час було 32 роки. Він сам дихав молодістю, а також кінематографом, на якому добре знався. Таким чином, «Останній кіносеанс» також став його освідченням у любові до справжнього кіно. У стрічці багато кіноремінісценцій та прямих кіноцитат із класичних американських фільмів. У свій фільм режисер прямо вставляє фрагменти з таких вікопомних класичних картин, як «Батько нареченої» Вінсента Мінеллі та «Червона ріка» Говарда Гокса...

Але зрештою, сказати б, тріумф і свято закінчуються реквіємом за кінематографом та назавжди втраченим часом. І сама назва фліьму — «Останній кіносеанс» — водночас позначає радість від зустрічі з улюбленими фільмами та кінець тотальної епохи кіно, на зміну якій прийшла епоха телевізійна.

Пітер Богдановіч зафільмував «Останній кіносеанс», спираючись на сюжет однойменного роману письменника Ларрі Макмертрі, що побачив світ у середині шістдесятих років. І послідовно, за жанром, це такий собі розгорнутий кінороман, багатофігурний — з багатьма персонажами й сюжетними лініями. Але, разом із тим, без наскрізного стрункого сюжету — так би мовити, в дусі й у традиції власне американського роману про життя на Середньому Заході. Чорно-біла ностальгійна естетика, щира інтонація, безпосередні молоді актори та відповідний музичний ряд, що складений чи не тільки з пісень-шлягерів п’ятдесятих років, — усе це також стало запорукою глядацького успіху, безумовно, найкращого фільму Пітера Богдановіча, про чию творчість ітиметься у спеціальному сюжеті.

До речі, побутує думка, що Пітеру Богдановічу досить було зафільмувати лише цю одну-єдину кінокартину — «Останній кіносеанс», аби назавжди вибороти собі ім’я великого режисера. Так чи ні, але цей фільм все-таки є одним із найкращих мистецьких і безкомпромісних фільмів американського кінематографа за увесь час його — водночас славетного й контраверсійного — існування.

Із п’ятниці на суботу, із 19 на 20 жовтня, о 01.00, на телеканалі «Україна» демонструватимуть фільм Джона Вотерса «Плаксій».

Знята у США в 1990 році музична комедія «Плаксій» режисера Джона Вотерса стала одним із перших фільмів у професійній кар’єрі молодого актора Джонні Деппа. Зігравши у стрічці найбільш безсоромного і нахабного хулігана у школі, актор, власне, гучно заявив про себе Голівуду. А вже за півроку, після прем’єри фільму «Едвард руки-ножиці», яка відбулася у США в грудні 1990-го, навіть найвимогливіші до Джонні Деппа критики зрозуміли: на небосхилі сучасного кіно зійшла нова зірка.

У мюзиклі «Плаксій» події розгортаються 1954 року в Балтиморі, до речі, рідному місті режисера Джона Вотерса. Глядачі знайомляться з молодою зіркою рок-н-ролу, місцевим хуліганом Вейдом Вокером, якого в школі прозвали Плаксієм. Вмінням пустити одну-єдину сльозу — як би боляче чи радісно йому не було — Вокер зачарував не один десяток дівчат. Утім, сам він покохав неприступну розумницю із заможної родини консерваторів Еллісон, яку зіграла Емі Локейн. Як це часто буває в романтичних, а до того ж музичних художніх стрічках, коханню молодих людей заважає оточення, а точніше разюча різниця в соціальних статусах обох «кланів». Товариство Плаксія сповідує вільнодумні принципи, не цурається розваг та ігор, організовує музичні концерти та автоперегони. Натомість, сім’я інтелігентів, з якої походить Еллісон, належить до заможних консерваторів і, зрозуміло, не хоче мати з хуліганом Вокером нічого спільного. Утім, як у справжній казці, добро завжди перемагає зло. Еллісон не просто закохалася у Вокера, а й особисто відчула близькість культури, в якій він живе. А згодом, зрештою, змогла пояснити своїм рідним, у чому полягає особливість краси нових демократичних світоглядних принципів Плаксія, який, до речі, виявився порядною людиною.

Стрічка «Плаксій» по-особливому тонко нагадує глядачам про неповторні для рок-н-ролу та нових культурних віянь 1950-ті.