Телетрiумф Олени Фроляк
— З чим був пов’язаний ваш перехід з СТБ на ICTV?
— Насамперед, потребою у зміні обстановки. Від самого початку програма «Факти» планувалася як програма «новин для людей». Може, не все вдалося зробити, але початкові плани були саме такі. Від початку нас націлили на те, що ми будемо робити новини не по значимості планетарних новин, а саме для людей і про людей. Як приклад, коли ми відпочивали у Іспанії, то стали свідками, як три дні головною новиною усіх телеканалів були пошуки маленької дівчинки, що загубилася. Це нормально. На ICTV спочатку було прагнення зробити новини такого плану. Але все ж таки вони заполітизувалися, особливо під час парламентських виборів. Хоча й важко було очікувати іншого — ми ще не живемо в Іспанії.
— Чим робота на ICTV відрізняється від СТБ?
— Нещодавно у Луганську хлопчик упав у шахту ліфта — це було жахливо. Але у той же самий час на Близькому Сході йде різня і доводиться вибирати, що головніше. Там люди гинуть десятками, а тут загинула одна маленька істота. Загибель дитини — страшна трагедія; я сама мама, тож зробила таку підводку, у якій хотіла розгромити всіх винних у цьому. Звичайно, ми вибрали головною інформацію про хлопчика, але в ній ми порушили одразу дві проблеми: одна — це трагедія, а друга — у нашій країні до всього таке недбале відношення, що через це гинуть діти. Наша випускова група дуже самостійна у своїх діях — над нами немає тиску головного редактора. Дмитро Кисельов може вважати головною подією іншу, але з нами завжди погоджується. На ICTV від людей наполегливо вимагають власних тем, розробок, людських історій, і ми налаштовані на людину, яка завжди стоїть в центрі події. Це головна відмінність від інших каналів.
— Якщо повернутися до історії з хлопчиком. Ви тоді дуже емоційно розпочали програму. Чи має ведучий право на емоції?
— Має. У нас виникла суперечка перед ефіром, ми не показали кадрів, де батько сидить з мертвою дитиною на руках і плаче. Це було страшно. Коли я побачила ці кадри, то в ефірі була вже не ведучою Оленою Фроляк, а просто мамою і людиною. Для батьків немає нічого страшнішого, як поховати свою маленьку дитину, яка загинула через чиюсь халатність. Після ефіру теж виникла розмова з приводу емоційності студійної підводки, але я була незламна, і сказала, що в даному випадку емоції виправдані, тут вони доречні і мають бути почуті і відчуті людьми. На закид «це вже новини», я відповіла: «Так це не новини — це людська трагедія». Мені дуже хотілося, щоб людям, що причетні до цієї трагедії, було соромно. Я намагалася це зробити і зробила. Ми, насамперед, люди, а вже потім — ведучі і журналісти.
— Ваш стиль роботи інколи порівнюють зі стилем Тетяни Міткової. Як ви до цього ставитеся?
— Мені дуже приємно, незважаючи на кількість порівнянь з різними ведучими, прочитаних мною. Але коли виходить Тетяна Міткова, її енергії більше, ніж у всіх ведучих, разом взятих. Я її дуже поважаю за харизму, небайдужість і співпереживання. У чому ми дійсно подібні, так це у швидкості слів за хвилину, «тараторю» я так, як вона, хоча швидко розмовляю з дитинпривезла з Івано-Франківська VHS. В той час на СNN вже забули про такий формат. Але коли оголосили мій виступ (кожен практикант повинен був захищати свою країну і студію), то двоє техніків привезли на таці, загорнену у червону мантію з бантиками, потрібну апаратуру, яку «відкопали» десь на складі. У нас би так не панькалися. І якщо кажуть, що у американців — пластмасова посмішка, то нехай — вона все одно залишається посмішкою.
— А чому ви встигли навчитися за час роботи у команді Дмитра Кисельова?
— Насамперед, Дмитро — дуже освічена людина. У нього я прагну перейняти вмiння акумулювати слова у тексті. В одному реченні він говорить те, що я говорю у абзаці. З інформації він вміє витягнути не тільки найголовніше, а й відкопати інтригу, філософію, тему для багатьох досліджень. Це вищий пілотаж.
— Як ви ставитеся до критики з уст професіоналів-телевізійників?
— Я, звичайно, прислуховуюсь, але до конструктивної критики. Що стосується «Фактів», то я готова поговорити про верстку, роботу ведучої, журналістів, редакторів, операторів у порівнянні з іншими каналами. Але коли просто говорять, що «Факти» заангажовані, і все тут, то цього я не розумію.
— Ведучий новин найчастіше потрапляє під «перехресний інтерес» глядача і господарiв каналу. Коли, на вашу думку, інтерес глядача буде переважати інтерес керівництва і що для цього повинно змінитися у суспільстві?
— Я завжди казала: «Україна має такі новини, на які заслуговує». Коли зміниться Україна: її закони, її суспільство, її настрій, ставлення до неї, а також її позиція у світі — новини будуть кращими і вільнішими, але поки що...
— Зараз дуже часто, особливо після виборів, мусується питання, що Україна розділена на Західну і Східну не тільки географічно. Ви виросли на Івано-Франківщині, працюєте в Києві. Чи відчуваєте ви цю розмежованість i яке ваше ставлення до цього ствердження?
— Про яку розмежованість може іти мова? Я маю багатьох друзів в Західній Україні, і я знаю, чим вони живуть. Вони думають, як заробити гроші, як вивчити своїх дітей, як кудись поїхати, чогось навчитися і побачити. Їх цікавлять речі абсолютно аполітичні. Їх цікавлять вони, і це нормально. Це нас колись вчили думати про всіх. А про розмежованість говорить купка людей, які чимось ображені і хо чуть привернути до себе увагу. ства. В іншому не намагаюсь працювати під когось.
— Нещодавно ви отримали премію «Телетріумф». Що для журналіста значать такі відзнаки? Чи не розбещують вони його?
— Я так не думаю. В Україні взагалі бояться когось розбестити. «Мочити» у нас люблять, а зайвий раз похвалити — ні. Після ефіру я завжди дякую команді за хороші матеріали. Я не роблю це для проформи — просто людині важливо почути, що її працю оцінили. Заслужена похвала завжди корисна — вона стимулює роботу. Головне не задерти носа і не уявити себе одразу Філом Донах’ю.
— Що вам дав досвід практики на СNN у роботі на ICTV?
— Ця практика була ще у 1993 році. Я побачила, як працюють західні журналісти, які виїжджають на подію на власному авто, з мобільним телефоном, і доки добираються на місце, то встигають зібрати максимум інформації. Після цього самі ж монтують сюжет і виходять у ефір. Там нас вчили оперативності, самостійності і вміння самим приймати рішення. Було дуже цікаво і корисно. Я добре запам’ятала, як нас навчали тому, що думка ведучого взагалі нікого не цікавить. Абсолютно ніяких емоцій — це американський стиль. За слова «на мою думку» тебе автоматично звільняють iз роботи. На запитання, чи варто показувати кров, тоді ще президент CNN Тед Тернер сказав: «Навіть кров у кадрі повинна бути красивою... Вона не повинна викликати відрази і бажання вимкнути телевізор».
Ще запамятався випадок, коли всі приїхали з касетами «Betacam», а я
