«Треба розуміти наслідки Не-читання...»

Хоч якою б великою була пітьма, ми повинні забезпечити наше власне світло

Стенлі КУБРИК

Минулого тижня усьоме зі щорічною фотовиставкою газети «День» головний редактор видання Лариса Івшина завітала до Луцька. Окрім відкриття Фотовиставки «День»-2013, відбулася і змістовна розмова Лариси Олексіївни зі студентами, викладачами Східноєвропейського університету імені Лесі Українки, журналістами, іншими читачами газети про українську ідентичність, нові виклики та власну відповідальність кожного з нас. Пропонуємо вам найцікавіші фрагменти діалогу.

ПРО БIБЛIОТЕКУ ГАЗЕТИ «ДЕНЬ»

Лариса ІВШИНА: — Бібліотека була однією з моїх мрій — спосіб підготувати українців до випробувань. Бо народ, який не дуже добре знає свою історію чи не засвоїв її уроки — як добрі, так і гіркі, — матиме безкінечні проблеми. Незважаючи на складнощі, територія Розуму повинна поширюватися і зміцнюватися. І це єдине, що буде насправді міцною базою стабільного розвитку нашої прекрасної країни, яка зараз має такі проблеми саме тому, що багато чого ми не зробили вчасно.

Чи можна обійтися без книжок газети «День»? Так, цілком. Але треба розуміти наслідки не-читання. Ми часто себе порівнюємо з Польщею (особливо волиняни). Ми саме тому так драматично в політичних циклах відстаємо від польського суспільства, що не зробили кілька дуже важливих речей. У поляків теж були свої розколи і втрати. Вони зробили з цього глибокий висновок. Коли Гедройц у Парижі творив свою «Культуру» — часопис, який зробив інтелектуальну революцію в головах поляків, невеличке коло інтелектуалів дуже багато працювало над тим, щоб консервативне польське суспільство, особливо селянство, сприйняло ідеї, які виробляла еліта. Вони невтомно працювали над цим суспільством. І коли настав час, це суспільство змогло підтримати інтелектуалів у їхній боротьбі за нову Польщу.

Можна жити без книжок газети «День», можна не читати газету «День», але наслідки будуть такі: темнота розростатиметься. І всі ті люди, які відчувають себе відповідальними за настрої у своїх містах, школах, повинні визначати, що вони можуть зробити для того, щоб розумного, інтелектуального було більше.

ЛАРИСА ІВШИНА: «ЧИ МОЖНА ОБІЙТИСЯ БЕЗ КНИЖОК ГАЗЕТИ «День»? ТАК, ЦІЛКОМ. АЛЕ ТРЕБА РОЗУМІТИ НАСЛІДКИ НЕ-ЧИТАННЯ. МОЖНА ЖИТИ БЕЗ КНИЖОК ГАЗЕТИ «День», МОЖНА НЕ ЧИТАТИ ГАЗЕТУ «День», АЛЕ НАСЛІДКИ БУДУТЬ ТАКІ: ТЕМНОТА РОЗРОСТАТИМЕТЬСЯ. І ВСІ ТІ ЛЮДИ, ЯКІ ВІДЧУВАЮТЬ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА НАСТРОЇ У СВОЇХ МІСТАХ, ШКОЛАХ, ПОВИННІ ВИЗНАЧАТИ, ЩО ВОНИ МОЖУТЬ ЗРОБИТИ, ЩОБ РОЗУМНОГО, ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОГО БУЛО БІЛЬШЕ»

Понад десять років минуло з часу презентації «бабусі» нашої бібліотеки — книжки «Україна Іncognita». Тут є такі статті, як «Римський світ на Півдні України», статті видатного філософа Сергія Борисовича Кримського про Софію Київську, а також «Севастополь — місто чиєї слави?». І сьогодні ми розуміємо, наскільки це мало б велике значення, якби всі взялися перечитати свою історію в контексті сьогоднішніх кримських подій. Кожна стаття тут залишається до сьогодні дуже актуальною.

ПРО ЗАКОНОМIРНIСТЬ СИТУАЦIЇ В КРАЇНI

Л. І.: — Ми живемо в такий час, коли готової відповіді на всі питання немає ні в кого. Книжки, які ми готували для наших читачів усі ці роки, були передбачені саме для тих людей, які розуміли, що колись кризові часи в Україні таки настануть. І, слідуючи словам Кіплінга, треба бути готовим. Бути готовим до тих випробувань, які, очевидно, мали б відбутися, бо Україна, отримавши незалежність 1991 року, була дуже складною, різнобарвною. Загальне домінуюче відчуття сформулював наш автор Джеймс Мейс: «Незалежність здобула УРСР». Здебільшого це було так. Механічне перетікання усього того, що було в головах людей, звичках, непереосмисленій історії... А потім ще додалися негативні тенденції. У нас не відбулося того, щоб бізнес став ринковим. Ринковим, власне, стало все суспільство. Що є абсолютно неправильно. Не відбувалося перезаснування країни, яка вже в 1990-х роках повинна була створювати каркас країни майбутнього. Потім було створено кланово-олігархічну систему. Власне, з 1994 року повернулися люди з радянським типом мислення. І, законсервувавши цю систему, вони почали «упаковувати» пострадянську власність. І це «захопливе» заняття триває до сьогодні, проте вже в інших формах. А творення? На кому, власне, лежало творення? Звичайно, були фрагментарні острівки нового: в головах людей, в істориків. До речі, я завжди казала, що в Україні є по-справжньому патріотична партія — це партія українських істориків. Вони створювали нову історію. Писали її в тих університетах, де було лідерське ядро. Звісно, першопрохідцями багато в чому був бізнес, хоч яким би він  був у наших умовах. Але системно, на жаль, це не робилося. Тому щодо того, що ми зараз бачимо, моє враження таке: що Партія регіонів просто виявилася тупиковою гілкою олігархічно-кланової системи. На ній усе провалилося в тартарари, і в цих пожежах народжувалося розуміння нового майбутнього України. Чи була країна, знову-таки, готова по-новому прийняти це майбутнє? Боюсь, ні. Але була нова молодь, були кращі з багатьох людей, які не могли сидіти вдома і які бачили цей шанс. У будь-якому разі я дуже хотіла, щоб країна могла розвиватися еволюційно, обирати найбільш достойних на виборах. Але мріяти про це можна, реалізувати складно. Поки що йде велика боротьба, і вона не буде легкою на майбутнє. Тому що співвідношення цієї нової України, що наростає, і тої, яка вже вписалася в ці правила, їх зрозуміла, хоче їх по-новому освоїти, хоча називається нібито новою політичною хвилею, буде непросто змінюватися.

ПРО РОСIЙСЬКI ЗМI ТА ВНУТРIШНЄ «РОЗЗБРОЄННЯ»

Антон БОГАЧУК, студент-політолог: — Хочу запитати вас як головного редактора газети. Зараз практично всі російські ЗМІ відверто брешуть стосовно ситуації в Україні. Як ви ставитеся до тих, хто, можливо, вимушено  чи за гроші, але говорить неправду про ситуацію, яка відбувається?

Л. І.: — Це питання не лише російської преси. Можна сказати сміливо про українську пресу, яку багато років ніхто не катував і пальці в двері не вставляв для того, щоб не робити позитивне, а робити низькоякісне і примітивне. Це теж і наша проблема. Треба починати з того, що українська журналістика завинила перед українським суспільством.

Бо якби ми почувалися зараз у нормальній, добре влаштованій державі з хорошою армією, було б інше ставлення. Ми як газета були пропагандистом ідеї, що Україна має бути членом НАТО. Україна була за півкроку до того, щоб бути членом НАТО. А якщо зараз запитаємо політологів, за яких умов Україна не стала членом НАТО, то, на мою думку, це теж буде цікавий діалог. Хтозна, чому Україна не отримала Плану дій щодо членства в НАТО? Внутрішній аспект і зовнішній.

А. Б.: — Головна внутрішня причина, чому Україна не вступила в НАТО, — це саме територіальні претензії з боку Росії на Чорноморський флот, на те, що саме в Криму він має бути.

Л. І.: — Можливо, це десь і мало місце, але по факту — ні. До речі, в номері газети «День» від 6 березня вийшов матеріал Миколи Сірука, де викладено передісторію питання (див. № 41, «Переосмислення ролі НАТО»).

А. Б.: — Було три причини, чому відмовилися: 1) великий тиск Кремля і президента Путіна на Євросоюз; 2) президент Ющенко був недостатньо рішучий і революційний у цьому плані; 3) боялися взяти Україну, яка мала багато проблем внутрішніх і зовнішніх, — одностайності не було.

Л. І.: — ...Це — друга «серія». Перша — була в іншому, я її дуже добре знаю, тому що всі ці речі розгорталися в мене буквально перед очима.  Пригадую, коли було прийнято «Воєнну доктрину», в якій було написано, що кінцевим її пунктом вважати вступ до НАТО. Секретарем ради безпеки тоді був Євген Марчук, він провів це як закон навіть через парламент, у якому на той час були й голосували регіонали. Це було унікально. А президентом ще був Кучма. І через деякий час Кучма запитує Євгена Кириловича: «Що ви таке прийняли?»... А відбулося ось що: під час однієї із зустрічей із Путіним на Чорному морі Кучма і Путін на кілька днів випали з уваги преси. І коли повернулися, тоді вирішили змінити це, видалити кінцевий пункт «вступ до НАТО». Головою Адміністрації на той час був Віктор Медведчук. Це треба знати всім політологам по пунктах. Я як свідок процесів вам кажу, що це було так. Після чого Євгена Марчука було звільнено з посади секретаря РНБО. На певний час він став міністром оборони, створив ще Білу книгу — стратегічний бюлетень, але знову-таки дуже недовго.

Українське суспільство було в стані анабіозу. У нас є багато чого читати для того, щоб заколисати. А для того, щоб думати і бачити сигнальні маяки тривоги, треба бути більш готовим. Усе це пропускали, і вважається, що тільки з Януковичем почалася ця реакція. Ні. Нас затягували і хотіли перетравити, як удав кролика, всі ці роки. Був спалах 2004 року, звісно, але він, як ви всі розумієте, потрапив не на зовсім підготовлену в політичному сенсі команду, яку, до того ж ,роздирали протиріччя.

«ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА МОЛОДЬ І СПРАВЖНІЙ ПАТРІОТИЗМ МАЮТЬ ІТИ В МАСИ НЕ З КИЙКАМИ, А З КНИЖКАМИ ГАЗЕТИ «День», — ЗАУВАЖУЄ НАЧАЛЬНИК ПСИХОЛОГІЧНОЇ СЛУЖБИ СНУ ІМЕНІ ЛЕСІ УКРАЇНКИ ТЕТЯНА КУЛИК

Незрілість українського суспільства є проблемою і є козирем тих, хто хоче використати все, і неправду, проти України, як-от російські ЗМІ. Вони використовують зараз всю зброю пропаганди холодної війни, і це дуже шкода. Там є всі відтінки антиукраїнськості. Їхнє завдання зрозуміле. Ми повинні ставити собі своє. Ми знали, що в нас поряд серйозний сусід, який ніколи не відмовлявся від зазіхань. Більше того, Путін абсолютно відверто всім казав: «Я не вважаю вас державою». Ми повинні були задуматися про причини такого ставлення і про те, що ми маємо зробити, щоб мінімізувати ризики. На жаль, майже нічого з цього не було зроблено. І в сфері безпеки. Що звинувачувати російських журналістів? Якщо ми самі роззброїлися, причому не лише в ядерному сенсі — ми допускали, щоб нашими силовими відомствами керували іноземці, допускали, що два керівники служби безпеки знаходяться за кордоном, і дуже багато чого. Суспільство повинно думати над цим, а журналістика повинна максимально намагатися схиляти людей до того, щоб вони мали над чим думати. І тоді не треба буде звинувачувати тих, що вони роблять свою чорну справу. Ми будемо сильні, ми не будемо настільки боятися їхніх отруйних прийомів.

ПРО САМОАНАЛIЗ I ПАТРIОТИЗМ

Богдана НАЛИВАЙКО, студентка-журналістка: — Як пояснити людям зі Східної України, що українську мову треба любити й поважати?

Л. І.: — У нас недавно була стаття Сергія Грабовського та Ігоря Лосєва під назвою «Українська Вандея: занедбані регіони» ( «День» №      40 від 5 березня ц.р. — Ред.). Я завжди все намагаюся пояснювати не з точки зору претензій, а з точки зору вини. Я вважаю, що Україна дуже мало зробила для Сходу, Півдня й Криму. З точки зору проектів — соціальних, культурних, будь-яких, які б разом робили люди, університети, державні програми тощо. Мають бути хоча б мінімальні зусилля. Саме це й дається взнаки. Приклад — російська версія «Дня». Багато хто це не розумів і не сприймав. Я це пояснюю: друзі, для мене є принциповим донести українську суть. Трансформоване розуміння української історії. Я хочу донести це тією мовою, яку та людина сприйме. Якщо ти хочеш знайти спільну мову — шукай її.

Українське суспільство звикло до кожного мати претензії. А мені подобаються люди, які до чогось ставляться гіпервідповідально і кажуть: це й наша вина. Зараз час великого самоаналізу, і ми повинні подумати: в чому ця вина, як її виправити і як із цим працювати далі. Тоді буде набагато більш продуктивна розмова. Скільки зусиль було докладено всіма для тих самих студентських обмінів, для поїздок у Донецьк? Хто у цій залі був у Донецьку? П’ять осіб. Наша вся країна приблизно в такому стані: мало хто до кого куди їде. Контакти, які виникають через мережу чи через телебачення, — це дуже приблизна картина. І тому одне із моїх гасел таке: паралельно чи попереду з європейською інтеграцією повинна йти внутрішньоукраїнська. Нам потрібно навчитися розмовляти з людьми із різних регіонів не докорами і претензіями. Дуже багато було зроблено абсолютно невиправданих речей із позиції суперправильних західних регіонів, які володіють вищим знанням щодо інших. Це нашкодило. Бо якщо ти починаєш із того, що «я крутіший», тебе не почують. Треба спробувати зрозуміти, знаходити інші теми. І це не тільки просвітницька робота.

До речі, у «Підривній літературі» є, з передмовою Петра Кралюка, цікавий маловідомий твір Бандери, про якого багато хто говорить, але мало хто читає. Це дуже цікава його робота як мислителя. І, до речі, Бандера не бойовик, а інтелектуал. І ті, хто багато волає зараз про Бандеру, так само дуже мало його читають. Якщо неінтелектуальна публіка береться за складні речі, вона завжди все спрощує, і це дуже людей лякає. Коли я сама дивилася деякі сюжети, які висвітлювали певні події в Луцьку, якби я не була родом із Волині, я б подумала, що тут люди взагалі не мають уявлення, як треба висловлювати свої почуття, згоду і незгоду. Це була за останні роки, по-моєму, найменш приємна картинка, яку теж треба осмислити і подумати про наслідки трансляції цієї картинки. Висококласний патріотизм виглядає дещо інакше. Всім, і палким патріотам, треба працювати над собою.

ВРАЖЕННЯ

Григорій ПУСТОВІТ, голова ВОДА:

— Хочу подякувати Ларисі Олексіївні, керівництву СНУ за те, що вони в пошуку, вони дають нам можливість іншими очима подивитися на цей світ, в іншому ракурсі. З фотографій ми бачимо, яким насиченим є життя навколо нас, ми відчуваємо щирі емоції та прояви людей на світлинах. Це переконує нас: країна має майбутнє лише тоді, коли є люди, які хочуть змінити світ на краще. Очолювана вами газета справді змінила людей. Бажаю молоді учитися рухатися вперед і змінювати себе, але не лише себе: «Змінився — допоможи іншому в цьому».

Ірина КОНСТАНКЕВИЧ, заступник голови правління благодійного фонду «Фонд Ігоря Палиці — Новий Луцьк», докторант СНУ:

— Приїзд до нашого університету Виставки газети «День» дуже знаковий. Лариса Олексіївна не могла не приїхати у такий складний час, коли більше запитань, аніж відповідей. І мені здається, що керувалися саме оцими бажаннями: ми — вас почути, а ви — нам підказати. Очевидно, якщо говорити про питання, які стоять перед усіма нами, то варто звернутися до серії «Підривна література» і пригадати, що в цій серії є книжка Андрея Шептицького «Як будувати рідну хату». Нам усім треба звернутися зараз до цього питання: «Яким має бути наш новий дім?». І відповіді є саме в цій книжці: це мають бути і християнські, й національні цінності. І коли ми говоримо про те, які є рецепти цього процесу будівництва, я би хотіла навести приклад газети «День». За 17 років, відколи існує газета, 15, відколи є фотовиставка, — велика Бібліотека газети «День», віртуальні проекти, які є на сайті, англомовні, російськомовні, україномовні видання — це приклад того, як будувати рідну хату.

Дуже хочеться, щоб до наступного приїзду Лариси Олексіївни до Луцька ми стали більш розсудливими, інтелектуально зрілішими, щоб наша «гуманітарна аура нації» стала ближчою нам і світові. І в цьому, я переконана, допоможуть книжки Бібліотеки «Дня». Адже це далеко не «заколисуюча література», це глибокі речі, які спонукають до пошуку, до переосмислення, перезавантаження свідомості. Кожен мислячий українець знайде там щось для себе, і ці книжки стануть своєрідною бронею нашої національної ідентичності та спонукатимуть нас до усвідомлення й удосконалення українського характеру, про який якраз говорила Лариса Олексіївна Івшина.

Тетяна КУЛИК, кандидат психологічних наук, начальник психологічної служби СНУ імені Лесі Українки:

— Мудрість, розум і толерантність головного редактора газети «День» Лариси Івшиної не можуть не викликати щирого захоплення. В її словах відчувається глибока пошана до всіх народів, і найперше    — до жителів усіх куточків України. Фотовиставка і книжки Бібліотеки «Дня»    — потужний заклик до консолідації, до поміркованості й розважливості в усьому, до національної самоідентифікації та превалювання раціонального зерна. Інтелектуальна молодь і справжній патріотизм мають іти в маси не з кийками, а з книжками газети «День».

Юлія МАЛЄЄВА, журналіст ІА «Волинські новини»:

— Я щороку відвідую фотовиставки «Дня». І щоразу дивуюся майстерності авторів. Кожна мить, схоплена на світлині, сповнена глибоких смислів. Чи це кадри з повсякденного життя, чи з певних подій. Не думаю, що фотовиставка кого-небудь залишить байдужим. Особливо вражають фотопортрети людей старшого віку. На їхніх зморених важкою працею обличчях можна прочитати історію всього нашого народу. Коли споглядаю такі світлини, то пригадую маленькі руки моєї бабусі: сухі, у зморшках, але такі теплі й лагідні, і вони так пахли свіжоспеченим хлібом... Серію «Підривна література» повинен прочитати кожен мислячий українець. А ще, на мою думку, за цими книжками наші представники політикуму і влади мали би складати іспити. Ще в університеті доводилося читати щоденник Тараса Шевченка, він справив на мене незабутнє враження. Неодмінно перечитаю його знову.

Аліна ДЕМЧУК, студентка Інституту філології та журналістики СНУ:

— Як майбутній журналіст, я переконана, що формат фотовиставки — це справді діалогічно ефективний засіб, щоб пробудити людську свідомість: люди бачать фото, обговорюють їх. Психологи стверджують: людина краще сприймає інформацію візуально, тому інколи влучна світлина краща за абзаци тексту. Фотовиставка «Дня» відбувається уже не перший рік, і це одна з родзинок газети, яку чекаєш: а що ж вони запропонують нам цього разу? Фотовиставки потрібні суспільству, щоб демонструвати грань соціальних проблем крізь призму фотомистецтва.

Щодо книжок газети «День», то серія «Підривна література» з’явилася вчасно, саме тоді, коли наша розбурхана свідомість готова її сприйняти, і це дійсно чудово, коли розумієш, що вся (маю на увазі тематично об’єднана) «вибухова» публіцистика вмістилась у 15 книжечок. Найбільше мені сподобався «Щоденник» Тараса Шевченка тому, що це література, яка буде актуальною завжди. У Шевченка багато облич: шкільний Шевченко, живописний Шевченко, університетський Шевченко, літературний Шевченко, і от «щоденник» Кобзаря відкриває нам оту незвідану раніше сторону — Шевченко-Людина. Так, такий самий, як і ми з вами, в житті якого теж були переживання, обурення, злети й падіння, який творив і жив в Україні. Тому ця книжка займе особливе місце на моїй книжковій полиці.

«День» висловлює вдячність Східноєвропейському національному університету імені Лесі Українки та колективу його бібліотеки, а також благодійному фонду «Фонд Ігоря Палиці — Новий Луцьк» за співпрацю та підтримку у проведенні Днів «Дня» у Луцьку.