Треба змінювати не тільки наші закони, а й наші обличчя
Мало хто задоволений минулим телевізійним роком у творчому плані. Не радують надмірні веселощі розважальних програм (переважно російського виробництва), що з’явилися за останні півроку. Із пам’ятних подій всі назвали трагічні Скнилів і Дубровку, навіть парламентські вибори відійшли на другий план. Адже саме хвилі політичного інтересу ми зобов’язані появою на каналі «1+1» «Подвійного доказу» і «Я так думаю», піків журналістського злету цього року.
Чим молодші наші експерти, тим більше їм подобається те, що вони бачать і що роблять. Оптимізм досвіду — в іншому. У вимогливості до себе, яка приходить після осмислення помилок.
Отже, ПІДСУМКИ РОКУ:
ПАМ’ЯТНІ ПОДІЇ. ЩО ЗМІНИЛОСЯ В ПІДХОДАХ І ТЕНДЕНЦІЯХ?
ЯК 2002 рiк ЗБАГАТИВ ВАШ ОСОБИСТИЙ ДОСВІД?
Людмила ДОБРОВОЛЬСЬКА, ведуча ТСН:
— Рік цей — не кращий і не гірший від попередніх років, і, сподіваюся, — подальших. Це справжній Рік України у світі — з перманентним зволіканням виплат компенсацій сім’ям тих, хто загинув у російському Ту-154 над Чорним морем, iз періодичним розпалюванням-вщуханням «навколокольчужних» пристрастей, iз нашим парламентом, який все більше нагадує про японську боротьбу сумо. Та аж ніяк не в класичному її варіанті (бо у нас парламент являє собою двох надувних сумоїстів, що намагаються не стільки зіштовхнути один одного з помосту, скільки — ще і ще раз ткнувши противника цвяхом, зменшити його в розмірах). Для самих українців — це рік скнилівської трагедії, рік «успішної» спецоперації зі звільнення заручників на московській Дубровці, і ЩЕ один в потоці років незавершених справ про вбитих і тих, що зникли, журналістів. У світі — це черговий рік пошуків живого або мертвого першоджерела всіх бід роду людського Осами бен Ладена. Якщо намагатися охарактеризувати минаючий вітчизняний ТЕЛЕ-2002, то — оскільки ТБ взагалі, а інформаційні програми насамперед — суть дзеркальне відображення українського політикуму і українського суспільства — протягом року країна бачила СЕБЕ.
Щодо особистого мого досвіду — рік, що минає, нічого тут не додав, хіба що ще раз нагадав нам усім, що — ще ніколи і нікому не заважав професіоналізм, а в це поняття входять всі заповіді журналістського Євангелія — не вбий, не збреши, не бійся, не лінуйся… Порушення деяких із них («не лінуйся», скажімо), гарантує спокійне життя «ніякого» вже журналіста у спокійному болоті. Мабуть, найбільша зараз спокуса — начхати на «не вбий» — розмахуючи мечем свого слова. Почім даремно рубають голови, намагаючись зробити собі таким непочесним шляхом — і роблячи! — ім’я. І не дай Боже, щоб у наступному році ми влаштовували «розбiрки» всередині цеху — хто більш маститий, етичний, чесний або чистий, ніж його колеги.
Катерина ЄРМОЛОВИЧ, продюсер інформаційної служби каналу ICTV:
— Однiєю із пам’ятних телеподій особисто для мене було освітлення трагедії у Львові, на аеродромі Скнилів. Мені здається, що ми запропонували нашим глядачам досить толерантну форму подачі інформації. Було дуже важливо не переступити межу і правильно вибрати інтонацію подачі матеріалу, оскільки в емоційному плані людські трагедії залишають глибокий слід у серці.
На жаль, у цьому році на українському телебаченні, на мій погляд, так і не з’явилися професіонально зроблені, розважальні й соціальні ток-шоу власного виробництва — мені їх дуже не вистачає. Наприклад, на російському телебаченні їх безліч. Також не вистачає дитячих програм, яких, знову ж, у російських колег значно більше. Дуже шкода, що нашим дітям частіше за все доводиться задовольнятися переглядом мультиплікаційних та художніх фільмів.
Якщо говорити про рік, що минає, можна сказати, що наші «Факти» намагалися робити акцент на соціальній тематиці, намагалися впливати на вирішення соціальних питань. Ми намагалися на перший план виводити Людину і її проблеми, і головне — можливі шляхи їх вирішення.
Світ розвивається — і ми повинні за цим стежити, щоб випереджати хід розвитку подій хоча б на півкроку.
Олександр МЕЛЬНИЧУК, заступник шеф-редактора інформаційно-аналітичної служби телеканалу «Інтер»:
— Передусім згадуються дві події. В Україні, безумовно, парламентські вибори. У міжнародному масштабі — теракт на Дубровці в Москві. Зрозуміло, що це умовний перелік і дуже короткий. Проте найгостріші спогади пов’язані саме з цими подіями. Вибори до Верховної Ради — тому що я політичний журналіст. Цікаво було стежити за тим, як розгортаються події, коріння яких — у голосуванні 31 березня.
Але прогрес помітний. Змінилося багато що. І, можливо, тому, що ми самі виросли. Мені здається, багато журналістів більш чітко стали розуміти свою роль і те, що вони повинні або не повинні робити. Починають на рівних спілкуватися з політиками і владою, і якщо не диктувати свої умови, то давати зрозуміти, що мають право голосу і голос, який чують. Так, із передвиборної кампанії, цитую, «українські ЗМІ вийшли з перекошеним обличчям». Але це була дуже гарна й корисна школа для всіх.
А в ситуації з Дубровкою, можливо, десь навіть і «перегнули». Дуже багато страху нагнали, чи що… Хоч, це не кіно. Це реальне життя, про яке ми і розповідаємо. Принаймні намагаємося це робити.
Рік, що минає, для нашої iнформаційно-аналітичної служби був досить напруженим. На колесах, можна сказати, провели реорганізацію служби — розділили команду на українську і російську редакції і збільшили обсяг інформаційного мовлення. Дві редакції — це вже змагання. На подію їде дві людини, які роблять СВОЇ сюжети. А судді — глядачі.
2002 рік особисто для мене ознаменувався тим, що я повернувся в ефір як ведучий програми «Подробиці тижня». А той час, поки працював «за кадром», дарма не пройшов. Принаймні, так говорять колеги.
Зараз у нас з’явилося багато нових ідей, які, сподіваюся, зможемо реалізувати наступного року. Але не будемо забігати наперед. Адже ще не закінчився старий рік.
Володимир ЗДОРОВЕГА, професор Львівського національного університету ім. І. Франка:
— 2002 рік приніс нам одну дуже трагічну подію — трагедію на Скнилівському летовищі. Але Україна була втягнута й в другу трагічну подію, хоча й не зі своєї вини, — московську. І загалом, на мою думку, 2002 рік не був прихильним до нашої держави та народу. Власне ж, роки не закінчуються чи не починаються тридцять першим грудня чи першим січня. Адже той рік, який ми прожили, продовжується, і ті події, які розпочалися, скажімо, у 2001 році, вони продовжуються і, мабуть, будуть розвиватися в наступному 2003 році. Україна переживає чергову кризу, яка негативно відбивається на нашій долі, обличчі, іміджі, тому що ми у 2002 році виявилися перед світом у дуже непривабливому світлі. Ми, український народ, колишні виборці, можемо пред’явити дуже серйозні претензії до тих, кому ми довірили свою долю (я маю на увазі Верховну Раду). Треба міняти не тільки наші закони, чого ми не робимо, а й наші обличчя. Хоча світ не завжди справедливий до нас, але він дивиться саме на реальні обличчя нашої країни, Верховної Ради, Президента. Треба також спитати і в нас самих, чому ми такі? Я оптиміст і вірю, що в наступному році ми станемо мудрішими, вимогливішими до себе і до тих, кому ми довіряємо, передаємо свою владу в руки.
Безумовно, телебачення з кожним роком стає найпопулярнішим засобом передачі інформації. Але ніде так не проявляється тиск, як на телебаченні. І якою б популярною не була газета, більшість аудиторії (приблизно 80%) черпають інформацію саме з телеекранів. У нас є чимало доброго — вважаю прекрасними передачі «Я так думаю» Анни Безулик та «Подвійний доказ» Анатолія Борсюка та Дмитра Корчинського («1+1»). Багато чого змінюється на «Інтері». Цікава інформація може бути й по Новому каналу. Однак з’являється все більше можливостей, щоб маніпулювати громадською думкою. Деякі наші видання мають дуже позитивні якості. Але вони, порівняно з телебаченням, є поживою для невеличкої купки інтелектуалів, людей, які ще справді читають. З’явилося багато нових програм, переважно розважального характеру. Багато чого змінюється на самих телеканалах, навіть на Першому Національному багато чого є повчального та цікавого. Отже, окремі передачі є, але загальна інформаційна політика їх стосовно того, як вони подають інформацію, дуже однобічна й одноманітна.
