Три послання
Росія останні півтора року живе Україною. Середньостатистичний росіянин, прийшовши з роботи, влаштовується біля телевізора й, відсьорбнувши пива, цікавиться: «Ну, й чо там у хохлів?» Сама Росія всі ці півтора року теж шле Україні всілякі послання: від «зелених чоловічків» у Криму й «гумконвоїв» з бронетехнікою, бурятськими танкістами, псковськими десантниками й іншими атрибутами братської любові до багатогодинних «вікон ненависті» російського телевізора, з якого постійно ллється «хунта», «бандерівці», «укрофашисти».
За минулий тиждень таких послань було чимало, але я б виділив три, як найбільш, на мій погляд, характерні й типологічно чисті.
• Перше послання від популярного російського поета, письменника й публіциста Дмитра Бикова, який особливо полюбився російській інтелігенції своєю участю в чудовому проекті «Громадянин Поет». Так от, поет і письменник Дмитро Биков у передачі «Особлива думка», що вийшла 13.05.2015 на «Эхе Москвы» фактично освідчився в коханні до України, щоправда, як це прийнято у великих поетів, любить він її досить дивною любов’ю.
Ось пряма цитата: «Мені страшенно цікава Україна, тому що вона доповнює Росію, це наш двійник такий цікавий, невидимий двійник, пересмішник, по-ахматовски кажучи, це теж така пара до російської свідомості. І вона має бути з нами, я дуже, до речі, поділяю думку людей, які впевнені, що Україна — невід’ємна частина «русского мира». Кінець цитати.
І далі поет і письменник Дмитро Биков пояснює, пересипаючи свою мову цитатами з класиків, а поет і письменник Дмитро Биков ще й чудовий літературознавець! — як він розповідає про Маяковського! — заслуховуватися можна, так от, Биков пояснює, що Україну треба прив’язувати до себе не «залізом і кров’ю», а навпаки, любов’ю, оскільки так міцніше.
• Будучи людиною широко освіченою, поет і письменник Дмитро Биков не може не знати про концепцію культурної травми, розроблену видатним польським соціологом Петером Штомпкою. Культурна травма — це той шок, який суспільство переживає від згубної зовнішньої дії і який відштовхує людей від джерела цієї негативної дії. Культурна травма Великої Вітчизняної на багато років зробила слово «німець» лайкою в російській мові. І ніякі Гете з Бетховеном тут не допоможуть, лише час і делікатність. Культурна травма колоніального гніту відштовхнула індусів від британців з їхньою культурою й технологіями. Не випадково Махатма Ганді всюди ходив з ручною прядкою — символом боротьби за свободу й незалежність, оскільки прядка означала відмову від усього британського, зокрема й відмову від британських товарів.
Прикладами культурної травми усипана історія й сучасність, і не розуміти, що Україна зараз переживає дуже глибоку культурну травму, джерело якої Росія, що сприймається вся цілком, з усіма тельбухами, з усіма своїми арміями, церквами, з великою російською культурою, з усім, що в ній є, — не розуміти цього, означає бути повним закінченим Нарцисом, який не бачить у білому світі нічого, окрім свого божественного й усе затьмарюючого пупка.
• Прикладів послань з Росії другого типу так багато, що виникає проблема вибору. У порядку авторського свавілля вибрав колонку патріотичного публіциста Єгора Холмогорова, опубліковану в «Известиях» 10.05.2015. Називається «Народження нової зірки». Цей текст можна вважати посланням не лише Україні, а й усьому світу, а наводжу його тут, упритиск до послання від Дмитра Бикова, щоб показати, до якого «русского мира» письменник і поет Дмитро Биков запрошує приєднатися Україну.
Отже, ось він, «русский мир», голосить, як прищипнутий вустами одного зі своїх проповідників: «Росія постала перед усім світом як сильна військова держава, що володіє ультрамодерною зброєю (дивимося на «Армату»), непохитним героїчним бойовим духом (дивимося на Моторолу на параді в Донецьку) і упевненістю у святості своєї справи (дивимося на те, як Шойгу хреститься, проходячи під іконою Спаса на однойменній башті). Кінець цитати. Не знаю, як вам, шанований читачу, а мені особливо сподобалося про Моторолу на параді. Утім, про святість справи Шойгу і про непереможну «Армату» теж непогано.
• Далі патріотичний публіцист Єгор Холмогоров пояснює, що «велика російська культура — це культура, що б’ється», й викладає суть «русского мира» решті людства, зокрема й Україні та Дмитру Бикову, який Україну в цей «руський мир» втягує.
«Це свято (70-ліття Перемоги. — І.Я.) продемонструвало самі можливості військової культури як символічної мови, як коду, яким може бути записане практично будь-яке актуальне повідомлення (як, наприклад, передане військовою піснею послання Одесі). Удруге за півтора року Росія застосовує свою найстрашнішу зброю — велику російську культуру, й, сподіваюся, з не меншим успіхом». Ось так, поете і письменнику Дмитро Биков. Виявляється, велика російська культура — це найстрашніша зброя, яку Росія застосовує для свого панування. А ви кажете, коханням...
Не треба було б зараз прекраснодушним росіянам на кшталт поета і письменника Дмитра Бикова публічно зазивати Україну в «русский мир», оголошувати її частиною цього світу. Ось саме зараз не треба. Слова й символи деколи міняють значення на прямо протилежні. Ви можете наклеїти собі на лоб свастику й усім говорити, що це стародавній символ руху. Але не дивуйтеся, що у ваш лоб регулярно стукатимуть, пощастить, якщо кулаками. У словосполученні «німецький порядок» не було нічого спочатку поганого. Німці й насправді пунктуальні й відповідальні. Але не варто було б в повоєнні роки в Сталінграді або в Ленінграді вішати на стіну плакат: «Встановимо німецький порядок у нашому місті!». Автора цілком могли повісити поряд з плакатом.
• Поняття «русский мир» для України, та і для значної частини решти людства, сьогодні заповнюється не Чайковським і Менделєєвим, а Моторолою, Гіві та Хірургом, його смисли формулюються не Бердяєвим і Сахаровим, а депутатом Железняком і письменником Прохановим. І зрештою главою та деміургом цього цілком вигаданого, уявного «русского мира», — Володимиром Путіним. Тому сьогодні реальне значення поняття «русский мир», незалежно від того, який сенс хотів би вкласти в це поняття кожен з нас, — все більше зближується з поняттям «фашизм». Тому всім людям, які бажають добра Росії й Україні, варто було б, хоч би на якийсь час, заховати його подалі.
Третя група послань, що походять з Росії до України, йде не через федеральні ЗМІ, оскільки автори цих послань від федеральних ЗМІ відрізані давно й міцно. Це письменник і журналіст Віктор Шендерович, який зараз намагається відбитися від звинувачень у екстремізмі. Це журналіст і редактор «Ежедневного журнала» Олександр Риклін, який у мить, коли я пишу ці рядки, швидше за все, уважно вивчає ту бурду, яку йому принесли в камеру замість сніданку. Ці люди і їхні однодумці не намагаються розпалювати ненависть до України (у голові таке не вкладеться!), не говорять про братський народ (яке братерство — війна ж, можливо, потім, а може й ніколи, розберемося після війни).
Мабуть, найкращим посланням Україні цього, третього, типу стала доповідь «Путін. Війна.», яку 12.05.2015 представила партія РПР — Парнас. Цим партія виконала обов’язок перед своїм співголовою Борисом Нємцовим, який цю доповідь задумав, готував, але не зміг завершити через не залежні від нього обставини.
• У доповіді детально, з фактами, фотографіями й показаннями свідків доведена участь російських військ у війні з Україною. Доведений їхній вирішальний внесок у всі без винятку військові успіхи ДНР і ЛНР. Доведене постачання Росією озброєння, бронетехніки й боєприпасів донецьким терористам. Автори доповіді обрали найкращу мову для діалогу з Україною — ту, що веде до викриття злочинів путінської влади в Україні.
Ось це саме та мова, якою російські патріоти можуть й мають говорити з Україною. Мова, що наближає кінець путінського режиму. Мова чесності й відвертості. І якщо цією мовою говорити достатньо довго й послідовно, то коли-небудь, можливо, в розмові між росіянином і українцем можна буде вжити словосполучення «російська культура». І при цьому не наштовхнутися на холодок в очах і голосі співбесідника.
