Цей «жахливий націоналізм»
Або Про московську локшину й українські вуха
Для початку наведу майже повністю одне з недавніх повідомлень знаної вітчизняної інформагенції УНІАН, послугами якої користується чимало ЗМІ. «Влада Москви дозволила російським націоналістам 2 серпня провести мітинг у російській столиці на підтримку терористів на сході України. Про це УНІАН повідомили в націоналістичній організації «Євразійський союз молоді»... Повідомляється, що мета російських націоналістів — «порятунок Донбасу і звільнення Києва». На мітингу планується виступ «відомих» політичних діячів, військових фахівців, збір гуманітарної допомоги і пожертвувань на користь жителів «Донецької» і «Луганської народних республік», визнаних в Україні терористичними організаціями. Після мітингу пройде двогодинний «благодійний патріотичний» концерт на підтримку лідера терористів «ДНР» Ігоря Стрєлкова та «вільного Донбасу». «Запрошуємо до участі всі організації, які виступають на захист росіян і за свободу Донбасу, Новоросії та Малоросії від зрадників і русофобів. Запрошуємо усіх небайдужих російських людей прийти на мітинг і підтримати нашу спільну боротьбу за руський мир», — заявляють організатори. Організаторами виступають Правоконсервативний альянс, Євразійський союз молоді, Націонал-патріоти Росії, Права платформа, Національно-визвольний рух і інші праворадикальні організації».
Ніщо не ріже очі, крім «руського миру» (треба — або «русский мир», або «російський світ», бо давня Русь до всього цього не має ніякого відношення)? А даремно. Тоді ще одна цитата, цього разу коротка, зі статті Ірини Виртосу «Кілька крапок над «і»нформаційною війною», опублікованої сайтом «Телекритика» під рубрикою «Медіаетика»: «Ніде правди діти, сплеск націоналізму під час Майдану й після пішов на користь праворадикальних груп. У ситуації, коли захищати Україну — це круто, всі ці «-ізми» (націоналізм, нацизм, фашизм тощо) розквітають буйним цвітом».
Тут, безперечно, значна частина читачів «Дня» обуриться: хіба ж можна говорити про український націоналізм як про щось суто негативне, та ще й ставити його в один ряд з нацизмом та фашизмом? І взагалі — виходить, що захист України від російських агресорів породжує суспільне зло?
А тепер порівняймо першу і другу цитату. Виходить, що Росія й Україна — це фактично однотипні країни та суспільства. І там влада толерує націоналізм, і тут. І там лютують праві радикали, і тут. І там погано, і тут погано... Ґвалт!
Усе це від того, що поняття «націоналізм» абсолютна більшість українських журналістів та політологів уживає так, як його «зварили» у повоєнний час в ідеологічній кремлівській кухні, а потім з допомогою «ідейних друзів СРСР» та «корисних ідіотів» в університетах та ЗМІ Заходу зуміли на якийсь час нав’язати значній, якщо не переважній частині світової інтелектуальної спільноти. Навіщо? Задля того, щоб дезорієнтувати й розколоти останню та полегшити реалізацію експансіоністських планів Москви. Сьогодні ж триває використання цього поняття Кремлем фактично для тих самих цілей.
Ленін розрізняв два різновиди націоналізму: націоналізм народу-гнобителя, тобто шовінізм та імперіалізм, і націоналізм гнобленого народу, який мав революційно-демократичний характер, служив ідеологією визволення. Так само вважав і Сталін — ще в 1941 році він категорично заперечував, що німецькі нацисти є націоналістами, бо ж вони прагнуть світового панування. Але невдовзі, ще під час Другої світової війни, позиція Сталіна радикально змінилася, — адже треба було ідеологічно обґрунтувати війну проти українців, білорусів, литовців, латишів, естонців, які боролися за свою свободу проти російсько-радянського імперіалізму. І тоді націоналізм був ототожнений із нацизмом та оголошений страшним усесвітнім злом. Пропаганда всіляко розписувала страшні злочини націоналістів, їхню мерзенність і продажність. З’явився навіть такий словесний покруч, який не витримував жодної критики з раціональних позицій: «німецько-українські націоналісти». Втім, жодних заперечень проти цього порушення правил логіки не було: хто в імперії Сталіна щось критикував, той швидко опинявся на Колимі...
Ототожнення націоналізму та нацизму було потрібне Кремлю та його європейським пахолкам не тільки для дискредитації політичних опонентів більшовизму; слід було замаскувати, і якнайглибше, соціалістичний характер гітлерівського режиму, де інтереси «трудящих арійців» були захищені значно краще, ніж інтереси робітників в СРСР (про колгоспників я мовчу: вони тоді не мали паспортів, отож юридично стали кріпаками сталінської системи). Ясна річ, соціалізм Гітлера був тоталітарним, як і соціалізм Сталіна та його наступників; але не можна було допускати й думки про типологічну схожість обох систем. Адже це ставило під сумнів головні ідеологічні засади та цілі не лише правлячих компартій, а й комуністичного руху на Заході. А на додачу легіон лівої та ліволіберальної професури у вишах світу свідомо чи несвідомо повівся на сталінську пропаганду: бо ж якщо на засадах ідей Маркса і Леніна, які ця професура високо цінувала, практично побудований тоталітарний соціалізм, то чого варті академічні досягнення і високий суспільний статус цієї професури? От і покотився — на радість Кремлю — ідеологічний маразм по світам; автор цих рядків сам чув, як освічена європейська панянка на міжнародній конференції закликала якнайшвидше «покінчити з останнім у Європі диктатором», яким є — міцніше тримайтеся за стільці! — «жахливий білоруський націоналіст Лукашенко».
То що, будемо на радість Кремлю продукувати в наших ЗМІ такі ж дурниці?
Смію стверджувати, що жодна постколоніальна держава не спиралася на ноги, якщо в ній не діяли потужні націоналістичні партії та рухи. Звичайно, радикальний націоналізм може призвести до кризи і навіть катастрофи у національному розвитку. Проте ще гірші наслідки має відсутність дієвого націоналізму: держава може просто де-факто розпастися, припинити цілісне існування, як це сталося із Сомалі. Адже націоналізм — це саме той політичний рух, який кладе почуття патріотизму в основу своєї ідеології і практики; «націоналізм — це перетворення відданості своїй нації у тверді принципи та програми», як відзначає The Concise Oxford Dictionary of Politics (в українському перекладі — «Короткий Оксфордський політичний словник», К., Основи, 2006). А для постколоніальної держави це і є найголовнішим — створити спільну Patria, Батьківщину для всіх мешканців території, звільненої від влади метрополії. Таке завдання на певному етапі розвитку мусить відсунути на другий план різні підходи до вирішення соціальних та економічних питань. Згаданий словник наголошує: «Тож не дивно, що, скажімо, партія Індійський національний конгрес в Індії напередодні незалежності змогла об’єднати під прапором націоналізму такі різні постаті, як модернізатор та апологет раціонального планування Джавахарлал Неру, марксист Крішна Менон та противник індустріалізації індус-аскет М.К. Ганді». Об’єднання на ґрунті націоналізму можливе і після здобуття державної незалежності, навіть упродовж тривалого часу, якщо цій незалежності щось перманентно загрожує. Так сталося в сучасному Ізраїлі. Знову процитую Оксфордський словник: «Як і чимало форм націоналізму, сіонізм, будучи його окремою формою, толерантно ставиться до значного ідеологічного розмаїття: можна бути релігійним або світським сіоністом, вірити в капіталізм чи соціалізм у державі Ізраїль». Власне, за класичним висловом Франца Фанона, націоналізм є ліками, необхідними для лікування людства від недуги колоніалізму (можна додати: в усіх різновидах останнього, включно із інформаційними, економічними, геополітичними).
Ну, а те, що в російських (й услід за ними в багатьох вітчизняних) ЗМІ звуть націоналізмом — то шовінізм, імперіалізм, расизм. До речі, німецькі нацисти насправді були расистами: вони на перше місце ставили расу, і не випадково їхні спрямовані проти «неповноцінних» народів законодавчі акти звалися Нюрнберзькими расовими законами. Расистами наразі є і ті, хто закликає до «єдності слов’янських народів» (підставте на місце «слов’янських» інший прикметник — «арійських», і отримаєте гітлерівське гасло в чистому вигляді). Саме для того, щоб російський (і не лише російський) обиватель ужахнувся від самої лише думки про українських націоналістів, йому підсовують «картинку», де показують російських расистів і неонацистів, яких називають цим самим словом та натякають, що всі націоналізми, мовляв, однакові...
Чи потрібне якесь особливе резюме? Як на мене, слід просто припинити користуватися стереотипами російсько-радянської пропаганди та західних «корисних ідіотів», натомість називати речі їхніми власними іменами.
