У бік, протилежний арістотелевому

Серед низки ретроспективних показів на фестивалі документального кіно «Docudays UA» — стрічки відомого документаліста Сергія Буковського. Українському телевізійному глядачу режисер відомий, зокрема, як автор дев’ятисерійного документального серіалу «Війна. Український рахунок», присвяченого Другій світовій війні. У 2003 році цей фільм демонстрував у своєму ефірі канал «1+1», який, власне й замовив режисеру виробництво стрічки. Це були ще ті, «роднянські» «плюси». Тоді в інтерв’ю виданню «Кінотеатр» Сергій Буковський говорив: «Ми зійшлися з паном Роднянським у тому, що про Україну в Другій світовій війні потрібно сьогодні говорити. Тим більше, що різні європейські телекомпанії (Бі-Бі-Сі, наприклад) такі фільми випускають і саме про нас. А ми за останні 10 років нічого подібного не зробили. На мою думку, — хоч я не істина в останній інстанції, — так багато ще треба розповісти!»

До речі, показ цієї стрічки сьогодні, напередодні 65-річчя з Дня перемоги, поки в Москві розвішують портрети Сталіна, знову був би актуальним. Але зараз — не про це, а про те як багато ще треба розповісти і про те, чому досі майже нічого не розказано.

Не складно уявити собі, що тема українського телебачення на фоні подібних фестивалів і такого кіно виглядає майже безпомічно. Це просто різні світи. Тим не менше, Сергій Буковський у спілкуванні з аудиторією минулої неділі цю тему зачепив. І тоді й стан справ на телебаченні, і в нашому суспільстві здався ще жалюгіднішим.

Про це свідчить, як кажуть, історія з життя Сергія Буковського.

Один із нинішніх молодих телеменеджерів одного з загальнонаціональних українських телеканалів, подивившись короткометражку режисера «Завтра свято», відреагував на неї буквально так: «Я нічого не зрозумів...». Зауважимо, що короткометражка, про яку йдеться, була знята в 1987 році. Вона — про існування людини в межах системи. «Я нічого не зрозумів» із вуст тих, хто сьогодні вирішує, що пускати в ефір, а що — ні, може означати нездатність сприймати режисерську естетику, або ще гірше — нерозуміння теми. Ось вам і рівень українського медіа-менеджементу — і естетичний, і, так би мовити, світоглядний.

Не даремно, висловлюючись про рівень нашої «телевізії», кобзар, а відтепер і радіоведучий «Культури» Тарас Компаніченко, вдається майже до філософії та згадує арістотелеву притчу, «коли повія зустріла філософа і сказала: подивися, за мною йдуть юрби, а за тобою — одиниці. Аристотель їй на це відповів, мовляв, я йду вгору, а це важко, натомість іти вниз завжди легше. Рівень телебачення продиктований ситуацією в суспільстві, яке фактично знищене, — продовжує Тарас. — Вони будують суспільство не індивідуальностей, а олігархів і плебсу. Тому все те, що веде догори, що розраховане на виховання індивідуального — нікому не потрібно».

А поки «ті, хто не зрозумів», нас спрямовують у бік, протилежний арістотелевому, Сергій Буковський разом із Валерієм Балаяном та Вікторією Бондар знімають майже глобальне документальне кіно — про зміни в межах східноєвропейського простору з 1975 до 1991 рр. на всіх можливих рівнях — починаючи від державного, завершуючи індивідуальним, тобто про кожного з нас. І для кого б ви думали? Ні, не для нас, совків, а для європейського каналу «Арте», який, власне, і замовив режисерові це багатосерійне документальне дослідження.

Годі говорити, що найперше таке кіно і такі режисери потрібні українському суспільству. «Так багато ще треба розповісти!» — казав Сергій Буковський у 2003-му. А зараз треба розповісти ще більше! Хоча, звісно — й це визнає режисер — таке кіно приречене на існування тільки в межах суспільного мовлення.

Відтак, «День» звернувся до нового керівництва НТКУ, яка, як відомо, і є громадським мовленням, щоправда, в зародковому стані. Чому таке кіно українські документалісти знімають не для українських телеканалів? — запитали ми у Єгора Бенкендорфа, генерального директора НТКУ.

— На мій погляд, немає трагедії в тому, що, погоджуся з вами, геніальний режисер Сергій Буковський знімає фільм для французького каналу. Геній, на мій погляд, знаходиться поза межами й поза часом. У пана Буковського, наскільки я знаю, це вже не перший міжнародний проект. Ми всі пам’ятаємо його проект «Назви своє ім’я по буквах» і цей фільм був прекрасний. — Передає прес-служба Першого Національного слова генерального директора каналу. — Проте є багато проектів, які він зняв в Україні. Я радий, що наші режисери й не лише режисери — взагалі люди мистецтва вийшли на міжнародний і, не побоюся цього слова, світовий рівень. Щодо української документалістики в цілому, я бачу розвиток, і досить бурхливий розвиток її на всіх українських каналах. І хочу особливо відзначити, що кількість уже переходить в якість... Подібні проекти будуть на НТКУ. Під висловом «подібні проекти» я маю на увазі не створення клону проекту Сергія Буковського — це просто абсурдно. Я маю на увазі документалістику як жанр і формат. У нас є стратегічне й програмне бачення подібних проектів. У нас є сили й можливості для створення таких проектів. У нас є місце в перспективній мережі для цих програм. Ми робитимемо фільми й історичні, і про сучасну Україну, й науково популярні як окремий напрям.

Як будуватиме новий очільник НТКУ «добре, різнобічне телебачення» «з пріоритетом національних інтересів»? (Про це він заявив в одному зі своїх інтерв’ю).

Підказка: минулої неділі Сергій Буковський зізнався, що хотів би зняти документальний фільм про Ліну Костенко...