У Порошенка горить сарай

У деяких професіях у людей є домінантне відчуття, без якого можна стати міцним середняком, але вершини не дістатися. Для журналіста це допитливість. Якщо тобі не хочеться засунути свого носа у свіжу новину (а бажано самому її роздобути, першим опинитися на місці події або біля джерела інформації), то у тебе немає важливої деталі, що робить людину журналістом. Ті, хто працює на путінському телебаченні і в інших підрозділах інформаційних військ, це люди зовсім іншої професії. Їхнє домінантне відчуття — ненависть. Вони професійно ненавидять: західний світ у цілому і кожну країну окремо. Особливо ненавидять Америку і Європу. Окремо ненавидять Україну. Ненавидять, я сказав би, неквапом. Зі смаком. Із відтяжкою.

Нині навіть у російських телесеріалах спеціально вводять персонажів з українськими прізвищами, що спілкуються дивною говіркою, яка, мабуть, на думку авторів, має свідчити, що цей персонаж — українець. І якось так завжди виходить, що всі ці персонажі-українці або повні кретини, або цілковиті покидьки. З особливою скрупульозністю підбираються учасники політичних ток-шоу, які нібито представляють Україну. Тут два варіанти. Або це емігрант, який уже давно живе в Росії, оголошений в Україні в розшук. Приклад — Володимир Олійник, який чудово вписується в загальний хор тих, хто поливає Україну брудом і оплакує її неминучу кончину. Або це В’ячеслав Ковтун, абсолютно незамінний у російському телевізорі, оскільки важко знайти другу таку смішну і безмовну грушу для побиття, яка погодилася б символізувати Україну.

Людина, головне професійне почуття якої — ненависть, теж може бути щасливою. Щастя до неї приходить, коли з об’єктом ненависті трапляються неприємності. Минулого тижня мешканцям російського телевізора привалило щастя. Конфлікт Порошенка із Саакашвілі остаточно набув характеру гучного скандалу. Із цієї нагоди в студії програми «Вечер» від 11.09.17 було влаштовано справжнє свято. Щастям світились обличчя більшості «експертів». Особливо щасливим був сам ведучий. Розмова зайшла про миротворців ООН.

«А чи буде нам там із ким домовлятися?» — з глибокою заклопотаністю запитав Соловйов артистів свого лялькового театру. І пояснив причину свого занепокоєння, яка була насправді джерелом його щастя. — «Саакашвілі йде на прорив». — Ці слова були сказані таким тоном, ніби йшлося про прорив танкового корпусу, що раптово опинився в районі Чистопрудного бульвару і з боями проривається до Кремля.

Після чого Соловйов видав ще одну сенсацію, яка, з його точки зору, повинна була остаточно поховати залишки репутації президента Порошенка, хоча від цієї репутації після трьох років старань Соловйова і його колег, здавалося б, мало що повинно б залишитись. «Президент Порошенко похвалив прикордонників за те, що вони не влаштували стрілянину», — цю фразу Соловйов сказав так, як ніби Президент України зробив щось жахливе, наприклад, з’їв когось у прямому ефірі. — «Ось Борис Миколайович Єльцин не посоромився стріляти з танків по своїх політичних противниках», — додав Соловйов. На моїй пам’яті це був перший випадок, коли Соловйов згадав першого президента Росії у позитивному сенсі. Напевно, якби Єльцин 1993 року розпорядився скинути на бунтівний парламент Росії атомну бомбу, він став би в очах Соловйова головним героєм російської історії, затьмаривши собою навіть Путіна.

Михайло Саакашвілі справді цього разу переходив український кордон не у цілком банальний спосіб, але в російському телевізорі цю подію було подано як набагато драматичнішу і значимішу, ніж історичний перехід Суворова через Альпи. Принаймні, їй приділялося значно більше ефірного часу, ніж внутрішнім проблемам Росії, не кажучи вже про такі дурниці, як ракетно-ядерні провокації північнокорейського лідера.

«Порошенко не з власної волі дав команду не застосовувати силу проти Саакашвілі», — зі знаючим виглядом розмірковував Соловйов. «Американці ведуть подвійну гру», — підхопив колишній депутат Верховної Ради Спиридон Кілінгаров, — «вони однією рукою підтримують Порошенка, другою — Саакашвілі. Навіщо це знадобилось американцям, Кілінгаров не пояснив.

Натомість із важливим оголошенням виступив інший колишній депутат Ради, той самий Володимир Олійник. «З учорашнього дня немає України, є територія», — повідомив Олійник. Заради справедливості треба зазначити, що подібні заяви Володимир Олійник робить щоразу, коли він опиняється в російському телевізорі. А оскільки він там опиняється мало не щодня, то питання про остаточну ліквідацію України можна було б уже закрити, але ж тоді втратила б будь-який сенс присутність Олійника в російському ефірі, а, можливо, що й узагалі в Росії.

Ідею України як міражу творчо розвинув політолог Володимир Корнілов, який підтвердив, що «України як держави немає», і повідомив, що «Україна — це Сомалі під боком у Росії». І всі ці страшні речі й апокаліптичні заяви були засновані лише на одному факті: на успішному переході Михайлом Саакашвілі українського кордону.

Увесь цей час найцікавішим об’єктом для спостереження на цій передачі було обличчя американського політолога Аріеля Коена. Поки мешканці соловйовської студії змагалися в тому, хто більше гидоти наговорить про Україну і хто надійніше її поховає, на обличчі американця з’являлися дедалі нові вирази. Спочатку подив. Потім розгубленість. І, нарешті, обурення. Нарешті, Коен не витримав і, коли Корнілов сказав, що Україна — це Сомалі, прямо-таки накинувся на Корнілова. «А ви були в Сомалі?» — почав чіплятися до Корнілова уїдливий американець. У Сомалі Корнілов, звісно, не був. Він і в Україні був востаннє вже досить давно. А що базікає всякі нісенітниці, так його саме задля цього і звуть у телевізор.

Політолог Дмитро Куликов вирішив допомогти громадянам України доброю порадою. «У вас єдиний спосіб зберегтися — зробити диктатуру», — пояснив Корнілов. І негайно вирішив головне українське кадрове питання: «Єдиний кандидат у диктатори — Тимошенко». І тут же, не перевівши дихання, Куликов дає українцям іншу пораду, прямо протилежну: «Республіки Донбасу заявили про свою готовність утворити нову українську державу. Це єдиний шанс». Поза сумнівом, уся Україна, затамувавши подих, слухала у цей момент поради політолога Куликова. І коли політолог Куликов упродовж однієї хвилини стверджує, що єдиний шанс для цієї країни встановити диктатуру Тимошенко і єдиний же шанс для цієї самої країни підкоритися бандитам з «ЛДНР», то залишається порадіти за Україну. Адже їй стільки шансів дав Куликов. І всі єдині.

Конфлікт Порошенка і Саакашвілі подарував російському офіціозу вишукане блаженство. Важко сказати, кого з цих двох людей Путін і його обслуга ненавидить більше. Але те, що ці двоє — найненависніші для російської влади політики — це факт. А з країн найненависніша ними — Україна. Тому що всерйоз вирішила порвати з радянським і імперським минулим. Тому що не дала себе підкорити і захопити. Тому що зберегла почуття власної гідності. Ну як можна не ненавидіти таку країну? Як можна не радіти її великим і дрібним неприємностям?