Відкрити політичні шлюзи!
День у день, дивлячись вітчизняні інформаційні програми, ловлю себе на відчутті, що десь уже все це бачила. А коли побачила в газеті «Факты» початок книги Леоніда Кучми, не могла стриматися від сміху. Ну, звісно ж, я працювала в «Киевских Ведомостях», коли напередодні виборів 1994 року там почали друкувати спогади Леоніда Кравчука...
А ще тоді ж ми «пройшли» все те саме, чим і нині заповнені сторінки й ефір пропрезидентських ЗМІ: що наша зовнішня політика — найзовнішня, й зовнішніше не буває, й що Україну, нарешті, визнали в усьому світі. Що головне — «лише б не було війни» (навіть у бувалих, здавалося б, іміджмейкерів рука не піднялася вирізати цей ментальний крик із натовпу під час недавнього ходіння в народ Леоніда Кучми в Ялті). А основне досягнення — що в незалежній Україні не було кровопролиття.
Так само був заповнений ефір 94-го «обжимансами» Л.Кравчука з головами місцевих адміністрацій та їхнім почтом. До речі, й «підгодовані» поп-зірки тоді також співали «за Кравчука», хоча, звісно, не в таких масштабах, як зараз. Але — було, було, було... Через це, як і Леонід Макарович, Леонід Данилович не любить згадувати про стан свого «головного конкурента» — економічної ситуації в країні, вважаючи за краще обійтися коротким заклинанням на кшталт «тільки сліпий не може побачити...» наших успіхів.
Що ж стосується ексклюзивів... Можливо, з приходом у президентську команду Дмитра Табачника з'явиться незабаром і щось свіженьке. Поки ж, за моїми спостереженнями, таких ноу-хау всього три. По-перше, небачений досі в Україні масштаб виливання бруду на суперників Президента. Відрепетовано прийомчик було ще в ЗМІ, підконтрольних Павлу Івановичу Лазаренку, в бутність його прем'єр-міністром. Причому навіть почерк нинішніх іміджмейкерів Л.Кучми той самий: матеріали з грубою антирекламою продукуються з одного центру, розсилаються в різні видання, їх автори, як правило, нікому не відомі, якщо це взагалі не псевдоніми. Ну, скажімо, хтось із журналістів або вчених бачив колись того ж політолога Петра Мілосердова, який дуже продуктивно працює для «Фактов», а тепер його опуси з'явилися вже й у «Киевских Ведомостях»? Хтось чув його запитання на прес-конференціях тих же Є.Марчука, О.Мороза, О.Ткаченка, про діяльність яких віртуальний Петро Мілосердов переважно просторікує?
Ноу-хау №2 можна назвати всеукраїнську безперервну «урочисту лінійку» багатопартійного блоку партій «Наш президент — Леонід Кучма» й об'єднання «Злагода». Арсенал їхніх бойових заготовок на ТБ невеликий — засідалівки й шоу-концерти, але галасу достатньо.
І, нарешті, третій ексклюзив: демонстрація мускулів його, Леоніда Даниловича, міжнародної підтримки. Можна було лише поспівчувати співробітникам тих посольств в Україні, які були змушені споглядати на головному каналі країни їхнього перебування — УТ-1 — президентів і високопоставлених представників своїх держав у ролі фону для першого актора в українському селі — Леоніда Даниловича (крім як у селі, глухій провінції, де ще не навчилися поважати не лише себе, але й інших — таке більше ніде неможливе!).
От на таку неміч мускулів міжнародного фону (після такого малозрозумілого саміту у Львові, після невдалих миротворчих зусиль у Югославії) й «впала» в українську дійсність і українські ЗМІ тема Дагестану й терактів у Росії. Й те, як ця тема втілюється на телеекранах, викликає багато питань. З одного боку — начебто все логічно: пильна увага, погляд у контексті України, розробка різних версій того, що відбувається. З іншого — все більш відчутне бажання ввести й цю трагедію російської дійсності в передвиборний арсенал нашого Президента. Для початку «Інтер» , фактично повторюючи московську інформацію, втім, дуже детально та постійно розповідає про події в Дагестані й у своїй 20-хвилинці перед програмою «Час» ГРТ. Потім у суботу «Інтер» показує авторську програму Сергія Доренка, в якій той, залишаючись вірним собі, з прокурорсько-суддівськими інтонаціями й публіцистичним пафосом сталінських часів закликав громадян Росії схвалити «килимові бомбардування» на Кавказі. Звісно, й подібні виступи, й відповідна відеокартинка з Дагестану — ніби самі по собі вражаючі аргументи на користь «стабільної» ситуації в Україні, що зберігається завдяки мудрій і далекоглядній політиці Леоніда Кучми. Що ж, немає проблем — зрештою, й «елементи надзвичайного стану» можна пояснити виключно турботою про громадян ввіреної тобі країни...
Але тут, м'яко кажучи, відзначився нічний канал «Проти ночі» («1+1») , який зробив усе можливе, щоб розвіяти будь-які ілюзії щодо цього, й те, що «Інтер» робив і робить м'яко, вкрадливо, викласти прямим текстом.
Почнемо з того, що програма вийшла в ефір саме в понеділок, у день, коли пролунав вибух на Каширському шосе. Однак ведучі програми не визнали за необхідне хоча б єдиним словом виявити співчуття, якийсь спільний біль, що, напевно, відчувають і багато українців хоча б через те, що, взагалі-то, це природно — відчувати біль за кожну людину, яка гине, тим паче, за мирне населення. Але ведучим і, передусім, Данилові Яневському, здалося природнішим відразу ж «узяти бика за роги» й приступити до реалізації потреби, що прямо-таки розпирала Данила, — розвінчати, затаврувати ганьбою, вбити сарказмом і Росію, батьківщину світового тероризму, як ще виразніше було сказано Данилом у «Проти ночі» у вівторок, і безпорадну, корумповану, політиканствуючу єльцинську верхівку. Оцінити запал Яневського можна навіть за першим його запитанням до гостя студії — директора Інституту українсько-російських відносин при РНБО(У) Сергія Пирожкова: «Як довго ми будемо закривати очі на те, — запитав ведучий, — що в Росії йде громадянська війна?.. Із застосуванням усіх видів зброї». Анітрохи не збентежений обережним зауваженням Пирожкова про те, що це, взагалі-то, внутрішня справа Росії, Яневський продовжував монотонно педалювати лише одну з можливих версій того, що сталося: «провокація влади». Щодо тероризму своє завдання ведучі вбачали в одному: довести, що він у світі не тільки ісламський. А як вам такий діалог: один з телеглядачів, який зателефонував до студії, запропонував поміркувати над тим, на чому засновуються всі конфлікти російської центральної влади з Кавказом, і які можуть бути шляхи розв'язання конфлікту. «Коротше, що їм там треба, на тому Кавказі?» — адаптував проблему Яневський. Пирожкова, який спробував говорити про волелюбні кавказькі народи, Данило перебив наступним запитанням: «Які там, на Кавказі, у Росії стратегічні інтереси?» «Там є нафта», — відповів Пирожков. «Так треба й сказати! А Самотлор?» «Взагалі-то, йдеться й про цілісність Росії» «Та скільки можна вже про це говорити! Он розвал Союзу стався, і нічого. Нарешті, в них Сибір є... Але всі вони (росіяни) хочуть жити в теплому Криму»...
Ось після діалогів такого рівня, нарешті, підійшли до головного, заради чого, власне, й город городили. «Ось у нас у країні, деякі кажуть, — почав здалеку Д.Яневський, — антинародний режим. Та чи можна собі уявити, скажімо, Онопенка чи Базилюка(!!! — Н.Л. ) з вибухівкою?» Володимир Оселедчик, услід за гостем студії, наголосив: «В Україні — не можемо. А ось у Росії...»
Не обговорюватимемо самий тон і професіоналізм усього, що відбувалося в студії. Важко й не погодитися з думкою того ж Сергія Пирожкова й багатьох телеглядачів, що все те, що відбувається зараз у Росії, — це наслідок багатьох причин, у тому числі й політичних спекуляцій. До речі, й більшість з тих, хто додзвонився до студії, із запропонованих варіантів відповіді на запитання: «Що є причиною вибухів у Москві: кавказький конфлікт, провокація влади, терорист-одинак, збіг обставин?» — вибрали саме «провокацію влади». Але хіба ж це було приводом лише для того, щоб обгудити владу в Москві? Й заспівати щодо ситуації в Україні: «все хорошо, прекрасная маркиза»? Й продекларувати багато разів: ось у Росії таке є, а в нас немає, є привід порадіти! Хіба навіть та ж позиція тих, хто зателефонував до студії, не спонукала до обговорення причин, чому українці схильні пов'язувати теракти в Росії передусім з «провокацією влади»? Що це — недовіра саме до влади Росії або до влади взагалі? Зрештою, чи відчувають себе українці захищеними нашою владою? Чи вірять у її здатність адекватно реагувати на різноманітні процеси в країні, в тому числі, в зв'язку з проблемами кримських татар?.. На жаль, про все це, напевно, говорили б, тим більше, що набагато неоднозначніше на ситуацію в Росії й Україні дивилися й ті, хто телефонував до студії. Але завдання перед собою ведучі поставили зовсім інше — не аналіз проблеми, не дискусію, не зондування громадської думки, а її зомбування однозначним трактуванням і нав'язуванням певної установки.
І це тим прикріше, що взагалі- то, за нашої нинішньої ситуації із свободою ЗМІ, коли для ТБ небезпечно не просто допускати в ефір якісь «незручні» для влади думки, а вже небезпечно провокувати навіть сам процес мислення щодо «гарячих» політичних і соціальних тем, поява «Проти ночі» сприймалася гідним кроком «1+1».
Але, на жаль, інтерактивний проект з начебто циркулюючою громадською думкою поки що вилився в авторсько-жорстку й ідеологічно- упереджену (про що, до речі, кажуть нерідко й телеглядачі, які додзвонилися в студію «1+1») програму Данила Яневського, якщо мати на увазі найцікавішу частину нічного каналу — в понеділок, із підзаголовком «Громадська думка».
Схоже, проблема «кризи жанрів» стає зараз актуальною не тільки для наших політиків і їхніх іміджмейкерів, але й для креаторов власне ТБ. І біда, по-моєму, не в тому, що немає родзинки в технологіях. А в тому, що й у житті, що протікає під покровом старіючої влади, й, відповідно, на ТБ, втрачено щирість пориву, яка можлива лише за виразності етичної мотивації: в ім'я чого? Виправдання (на кшталт «меншого зла») — є, а посилання — немає. І так само, як навряд чи Дмитро Табачник зможе так само натхненно повторити інтригу 94-го, так і ТБ не піде далі, доки в його коридори не прийдуть нові люди із зовсім по-іншому поверненими головами й з абсолютно незашореними мізками.
Поки що, незважаючи на новий сезон, жодної такої особистості на нашому ТБ не з'явилося. Особистості, яка б знаменувала собою якісно новий рівень його. Сподіватимемося, що насправді такі люди вже сформувалися, вже готові вийти з коконів (або підпілля), й залишилася тільки справа за малим: відкрити політичні шлюзи...
