Віталій ГАЙДУКЕВИЧ: Можу поважати лише за послідовність
Новий сезон каналу «1+1» був відзначений виходом нових політичних передвиборних шоу. Для того щоб зацікавити глядача, доволі розбещеного й пересиченого як мінімум за останні три роки такого роду проектами, знадобилися нові обличчя на екранах. Таким вдалим придбанням для каналу «1+1» виявився молодий перспективний тележурналіст Віталій Гайдукевич, ведучий двох програм — «По суті» і «Про головне». Головна його відмінність полягає в тому, що він не шукає ні хорошого, ні поганого у співрозмовників, а просто хоче побачити конкретні результати роботи політиків, домогтися від них чесної відповіді на гострі запитання й сподівається, що хоча б через п’ятнадцять років рівень політики в країні стане хоч трохи вищим.
— Як ви перейшли на канал «1+1»?
— Зважав, напевно, на таке правило, що більш як три роки в одному колективі працювати не можна. Навіть не так. Не можна працювати в одному напрямку, і якщо не міняти компанію, то треба поміняти щось у собі. Бо настає застій. Ось саме так і вийшло з НТН — пропрацював там практично три роки. Звісно, свою роль зіграла ситуація з некоректною поведінкою власника по відношенню до колективу, коли керівництво каналу не змогло підтвердити, що зі зміною головного редактора у журналістів залишиться право на професію, що не буде цензури. Ми намагалися декілька тижнів добитися прямої відповіді. Залишаться ті ж правила гри чи ні, чи будуть нам розповідати: ось це ми любимо, а ось це ми не любимо? Оскільки ми з Ілоною вели саме дискусійні проекти, то нас це стосувалося насамперед і ми могли постраждати першими.
— З чим ви прийшли на «1+1»?
— Спочатку я прийшов на нічний випуск ТСН. Тобто зрозуміло, що формат не зовсім той, у якому я працював до «плюсів», але в будь- якому разі я обговорював, що хочу бачити там гостя. Нічний ефір передбачає аналітичний формат, і гість там був би адекватний.
— У вас є якийсь внутрішній трепет перед політичною елітою, мовляв, ось до мене в студію прийшла людина, яка на трибуні виступає, закони підписує?
— Люди, присутні у владі, — депутати, міністри — аж ніяк не є елітою суспільства. Немає трепету — вони всі однакові, низькоякісні, не доросли до рівня європейського політика. І заслуговують на те, щоб їх не просто сварили, а «били ногами» за те, що вони роблять. Тому, коли вони приходять у студію ось з такими пальцями (показує «козу»): «Ось я з Кабінету Міністрів, у мене там стоїть п’ятнадцять осіб охорони». Нічого, крім презирства, до цієї людини не відчуваєш. Зараз немає жодного політика, якого можна повноцінно поважати за послідовність. І якщо немає можливості відповісти чесно на гостре запитання приблизно так: «Я не можу сказати. Точиться внутрішня боротьба, за відповідь може вчепитися опозиція, ми намагаємося консолідувати рішення». Ось це розумна відповідь. А що в результаті ми чуємо? Купу слів, словесне нетримання — бозна-що.
— Які люди стають експертами в програмі «По суті», за яким принципом відбираються?
— Це представники різних громадських організацій, фондів, науково-дослідних інститутів. У експертів є своя позиція. І якщо порівнювати її з позиціями політичних сил, точка зору експертів іноді може збігатися чи ні з поглядами політичної сили.
— Можна було б урівноважити ці погляди?
— Я намагаюся врівноважити тим, що експертам перед ефіром ставлю чітке завдання — ви повинні лаяти всіх (!) політиків, які представляють три політичні сили, які, так чи інакше, були при владі. Результатів їхньої роботи не видно. І в одних, і в других, і в третіх час перебування при владі був різним, а результат однаковий. Тому експерти мають повне моральне право висувати претензії до результатів їхньої минулої роботи, претензії до того, про що вони не говорять по суті. У нас також є претензії й до експертів, які не вміють висловлюватися коротко і зрозуміло простій людині. Ідея формату полягала в тому, що ми говоримо про механізми розв’язання конкретної проблеми, в конкретні часові рамки, за конкретні кошти, конкретними силами. На останній з програм я сказав експертам: «Добродії, я не хочу, щоб ви оперували словами типу «дефлятор бюджету». Цього ніхто не розуміє. Це звучить як лайливий вислів. Ви когось кудись послали. Від вас я хотів почути: для розв’язання проблеми треба прийняти п’ять законів, їх можна розробити. Напрацювання обговорюється тиждень, два, три, місяць. Через місяць ми ухвалюємо ці п’ять законів. Пан «Ікс» стежитиме за виконанням цих законів. Результати очікуються через півроку, рік. Час минув, ви відзвітували. З п’яти законів ми розробили чотири, з них працює два, результат ми маємо щодо одного. Все говоримо простими словами». Але цього не розуміли ні експерти, ні політики. Хоча з експертами нам вдалося впоратися, вони нарешті навчилися чітко й зрозуміло висловлювати свої думки, не ідеально, звісно, але вони вчаться.
— Наскільки важко бути журналістом зі сталими принципами?
— У нас не та країна, в якій можна мати стовідсотково сталі принципи. Напевно, ніде такого не може бути. Адже якщо я незалежний журналіст — я стрингер, і ні на кого не працюю. Я видаю абстрактний матеріал, а потім продаю його якійсь компанії. Хто купив, того й тема. Лише так можна бути стовідсотково незалежним.
