ВIТЧИЗНЯНА ЖУРНАЛIСТИКА ТА ЇЇ КАМЕНI СПОТИКАННЯ
Низька якість української журналістики обумовлена, насамперед, тим, що вона страждає на ті ж хвороби, що й суспільство в цілому. Приблизно те ж спостерігається й в економіці, й в політиці. Якщо те, що має нас розважати, не розважає, а те, що має нас орієнтувати в житті, нас тільки дезорієнтує, то нічого дивного немає в тому, що економіка нас не збагачує, а політика нас нікуди, власне, не веде. Королівство кривих дзеркал — це тільки казка. Якщо розбити криві дзеркала, крива дійсність нікуди не зникне, а прямі дзеркала в кривому світі нікому не потрібні, більше того, їх там навіть технічно важко виготовляти. Проте це можливо, але для цього потрібно постійно працювати над політичними і економічними умовами. Але рецепт цей нудний — адже казка має бути романтичною, адже там «Одним махом сімох побивахом», а не копітка щоденна робота над каменями спотикання українського суспільства.
КАМІНЬ ПЕРШИЙ — ВІДСУТНІСТЬ ЧІТКИХ ЦІЛЕЙ
На жаль, в українській журналістиці взагалі відсутні цілі, а значить, і критерії для будь-яких оцінок. Потрібно вважати А хорошою людиною — будемо вважати. Потрібно брудом облити — будемо обливати. В усьому цьому проглядається тенденція відсутності власного руху. Тут журналісти явно беруть приклад iз політиків — завжди і за будь-яких умов намагаються залишатися на поверхні. Адже це тільки в нас (може, ще в Росії) можливі ліберали-націоналісти й комуністи- риночники. Більшість партій так і кажуть, що основна їх мета — прийти до влади. Нагадаємо, що основна мета Скалозуба також була «в генерали», але полковник, судячи з усього, значно чіткіше розумів цей процес, ніж сучасні політичні сили. Принаймні, відповісти на запитання, які саме поліпшення (не особисто для себе, а взагалі) можуть принести очолювані партійні об’єднання, багато лідерів можуть тільки дуже туманно.
Багато журналістів, в приклад політикам, намагаються наговорити багато, але не чітко. Таким чином, вони зберігають свободу маневру. Для цього вони намагаються звільнитися від власних думок, але при цьому вловити емоційну складову інформаційного потоку. Така позиція гарна для того, хто говорить, але не для того, хто слухає. Приблизно те ж у політиці — робити закони добре, а жити за ними погано; і в економіці — збирати бюджетні гроші добре, а отримати їх неможливо. Таке можливо тільки в одному випадку — коли говорять не для того, щоб слухали, а закони пишуть не для того, щоб їх виконували, і податки збирають не для того, щоб вирішувати державні проблеми. Тобто тоді, коли засоби не відповідають реальним цілям.
У принципі, визначити реальні мотиви і цілі тих чи інших дій політичних сил для української журналістики завдання посильне, та виглядає воно сьогодні не інакше, як моветон у світській розмові. Складається враження, що всі чекають на маленького хлопчика, який скаже: «А король-то — голий!».
КАМІНЬ ДРУГИЙ — ІНФОРМАЦІЙНІ ЗАВАЛИ
Інформаційні завали виникають тільки за однієї причини — якщо ми не знаємо, куди рухатися, то й не знаємо, яка інформація нам буде корисна. Тому журналісти ставляться до інформації як до пиріжків: свіжа — краща. При цьому абсолютно ясно, що не кожний гарячий пиріжок якісний. Українські журналісти цілком спроможні робити матеріали, які не втратять актуальності й через рік, але для цього вони повинні усвідомлювати, для чого це робиться. Якщо журналіст буквально тоне в інформації, ці питання його навряд чи хвилюють.
Інформаційні завали значно небезпечніші, ніж це здається на перший погляд. Вони серйозно деформують психіку людини. Людина — одна з небагатьох тварин, здатних дивитися на предмет відразу двома очима. В порівнянні з комахою вона бачить набагато менше, але якість побаченого нею зображення — вища. Тобто, мала кількість інформації може стати джерелом безлічі аналітичних думок. У комах якраз навпаки — багато інформації і мало аналізу. Інформаційні завали повертають нас до фасеточного зору — коли складні фігури бачаться легко, а простої побачити неможливо. Кому потрібна людина-комаха? Можливо, тому, хто хоче її роздавити?
КАМІНЬ ТРЕТІЙ — ПЕРЕМОГА НАД СТРАХОМ
Ті, хто працює на журналістській кухні, часто бачать прояви страху як у вищих, так і в нижчих ешелонах потоків інформації. Зверху вниз ідуть крики, лайка, звинувачення в некомпетентності. Іншого і не доводиться чекати, оскільки якщо інформаційний (політичний, економічний) човен пливе за течією, то невідомо, чого чекати від дійсності — він, човен, завжди може наскочити на мілину або перекинутися. До речі, така велика кількість новин на українському екрані — також результат нестабільності, страху. Телевізійники із задоволенням працюють у новинах, віддаючи перевагу їм, а не іншим програмам. Мотив простий — новини є завжди, а програми закриваються. То навіщо собі голову морочити і боятися опинитися на вулиці? Ця пропозиція все ж знаходить попит у суспільстві — громадяни як зачаровані дивляться новини, боячись пропустити якусь життєво важливу інформацію. Яку саме, вони не знають, але це тільки посилює страх.
КАМІНЬ ЧЕТВЕРТИЙ — ЗВІЛЬНЕННЯ ІНІЦІАТИВИ
Тут ми переходимо до мікрорівня стосунків. Ні в журналістиці, ні в політиці, ні в економіці не створено заохочення ініціативи на мікрорівні. Українці забороняють оточуючим себе українцям бути кращими за себе. Не тільки ешелони верховної влади, а вся система управління, починаючи з єфрейтора в армії, створена за принципом роботи батога без пряника. І це досі працює, оскільки за допомогою батога можна досягти швидких результатів. Однак батіг, будь то фінансова удавка або звичайне хамство, знищує ініціативу знизу. Він, як наркотик, просочує систему влади, перетворюючи людей в садистів-начальників і мазохістів-підлеглих. У результаті знищується гігантський творчий потенціал народу і не розвивається ні політика, ні економіка, ні журналістика.
Тим часом сьогодні перед Україною стоять такі завдання, що навіть якщо весь наявний потенціал людей направити на їх вирішення, а не на гризню між собою, то все рівно їх досягнення не буде блискавичним. Українцям є куди рухатися, але найбільше їм заважають розвиватися... українці.
Нинішню передвиборну кампанію вже охрестили війною компроматів, а значить, політики і журналісти почнуть експлуатувати недоліки, а не достоїнства нашої дійсності. Недоліків, звичайно, більше, але в черговий раз достоїнства так і залишаться незатребуваними. Недолік досить показати, а ось достоїнство важливо відчути, а тому роботи з ним куди більше. Перехід iз негативного на позитивне мислення — це серйозна культурна революція, без якої Україна навряд чи увійде в духовний контакт з Європою. Негативне мислення вже котре століття заважає українцям позитивно сприймати самих себе. А це означає, що вони не в змозі створити самі собі умови для розкриття національної ініціативи.
КАМІНЬ П’ЯТИЙ — ПОШУК КОНКУРЕНТІВ
Якщо ми заговорили про входження України в Європу, то шлях туди лежить тільки через конкуренцію з нею. Українці хочуть не стільки конкурувати, скільки наслідувати. Найбільше це помітно в журналістиці. Вітчизняні журналісти вважають за краще йти вже уторованим шляхом, ніж копітко створювати щось нове. За можливість наслідувати на екрані західних або російських зірок йде досить напружена штовханина ліктями, яка повністю витісняє зусилля із створення власної телешколи. Зрозуміло, що такий провінційний підхід нічого не дасть не тільки світовій культурі, але навіть не залишить глибокого сліду в своїй. Питання про те, чи можуть українські журналісти конкурувати із західними або російськими колегами, не має відповіді, поки хто-небудь не спробує.
Але ж в економіці й політиці те саме. Ніколи не забуду відповідь головного інженера «АвтоЗазу» на запитання, чи будемо ми розробляти свої автомобілі, а не тільки «Деу» збирати. Світило інженерної думки здивувався: «А навіщо? Весь світ йде до глобалізації». Тепер легко зрозуміти, що українці ще довго залишатимуться без національного автомобіля.
Українські політики також не горять бажанням здивувати світ унікальними розробками. З точки зору політтехнології ні касетний скандал, ні вже використані передвиборні технології не є чимсь революційним. Це швидше погано скопійовані розробки іноземного зразка.
Список каменів спотикання можна продовжувати, але і цих п’яти досить, щоб зрозуміти, що хвороби нашої журналістики — тільки відображення хвороб нашого суспільства. Їх важко вилікувати, але якщо вилікувати, автоматично вирішується цілий комплекс проблем в інших сферах. Можна сказати: «Ви спочатку зробіть культурну політику, побудуйте ефективну економіку, а потім уже і до журналістики справа дійде». Але як побудувати, якщо журналістика є комунікатором між усіма сферами життя країни? Якщо вона передає бруд і всякі дурниці, а раціональне зерно вхопити не в силах? Інформаційні потоки — кров сучасного суспільства, і якщо ця кров заражена — захворіє весь організм.
