Вибір між скальпелем і гомеопатією

Шкода, дуже шкода, що «Глас народу» Євгена Кисельова (НТВ) не можуть бачити по всій Україні. Тим часом, чесно кажучи, такий резонанс, який викликають зараз ці передачі у Києві, а особливо дві останні: з Анатолієм Чубайсом і Григорієм Явлінським, з Володимиром Жириновським і Борисом Нємцовим, я за час всієї нашої передвиборної кампанії чула лише одного разу, після пам'ятного — і на жаль, єдиного, — «Епіцентру» у вигляді дебатів, в якому брала участь більшість тогочасних кандидатів у президенти. Цікаво спробувати проаналізувати, чим викликаний цей резонанс? У ситуації, коли не тільки вже чужа країна і чужі проблеми, а й, смію думати, вже погано зрозумілі простим українцем нюанси пристрастей і позицій російських політиків. Себто гостроти проникнення, стурбованості їхніми проблемами (навіть за подібності до наших, навіть якщо мова про Чечню) все ж немає. Зате вже після перших ефірів «Гласу народу» ми отримали і нше: ефект «Погляду», який у пріснопам'ятні часи радянської перебудови приголомшив досі небаченою розкутістю обговорення закритих до того довгі роки тем. Так, напевно, зараз подібне все ж приголомшує менше — та все ж, що мало статися з суспільством, щоб гостра дискусія між політиками, дискусія без масок і стримування емоцій, дискусія на ТБ аж ніяк не демократичної країни, сприймалася б нами знову як щось шокуюче, вже майже забуте, давно небачене на вітчизняних екранах?

Востаннє, здається, подібну дискусію ми бачили майже півтора року тому, в шоу «5 х 5» — та й то з відомими застереженнями, у зв'язку з тією концепцією, яка була прийнята вітчизняними телевізійниками щодо політичних полемік. Концепція ця передбачає, що власне полеміка є лише елементом, хоч і центральним, але не єдиним — шоу. І що головна дійова особа на цьому шоу — телевізійний ведучий, такий-собі Карабас-Барабас, який смикає за мотузки маріонеток, себто учасників програми. Зрозуміла обумовленість і, звісно, навіть деяка вимушеність подібної концепції: це своєрідна прихована цензура — руками самих телеведучих, з точки зору розуміння ними політичних реалій і інтересів влади.

На жаль, наші телеканали, на відміну від російських, ніколи не ризикнуть будувати довгостроковий політичний проект на можливості дискутувати політикам без авторитарних посередників, які пишаються тим, що цензуру можна вдягнути у форму «авторської передачі». Так само, як у наших умовах була б неможлива ситуація, що виникла в ефірі «Гласу народу», коли А.Чубайс і Г.Явлінський по-різному трактували позицію відомого російського правозахисника Сергія Ковальова. І протягом 20 хвилин під час прямого ефіру телевізійники знайшли С.Ковальова десь у Пермі, звідки той грунтовно прокоментував суперечку політиків в студії.

У нас подібне було б неможливим не тільки тому, що і прямого ефіру давно немає, і що техніка — не та, і телевізійні кадри, особливо в регіонах... Головна причина в тому, що нашому ТБ не потрібна істина (навіть відносна — якою вона завжди буває), наше ТБ її боїться, як чорт ладану — і не може не боятися за монопольної залежності телеканалів від влади, виступаючої, навіть за внутрішніх розбіжностей, єдиним фронтом там, де треба приховати, а що ж відбувається «на самом деле». Тому все, що на нашому ТБ затівається в сенсі політичних проектів — це завжди бажання щось зробити в професії, це і конкурентна боротьба, що теж позитивно. Але з точки зору суспільних інтересів — це завжди або пропаганда, або камуфляж, видимість демократії. І поки що нічого на нашому ТБ не свідчить про грядущі зміни.

Під час зустрічі в студії «Проти ночі» («1+1») один з авторів сценарію « Великих перегонів» Дмитро Джангіров не тільки визнав високу міру лояльності цього проекту до влади — з огляду явної неможливості існування подібного проекту в іншому випадку. Але й заявив, що зараз він не бачить можливості існування на нашому ТБ навіть такого проекту, навіть з такою високою мірою політичної несвободи. Рамки звузилася, сказав п. Джангіров, і спростувати цю думку автора «Перегонів» нам поки немає чим. Навпаки, було сумно спостерігати, як ведучий «Проти ночі» Володимир Оселедчик всіляко намагався пом'якшити не таку вже й незвичайну гостроту цієї бесіди з п. Джангіровим — що демонструвало гранично малий простір для «кроку ліворуч, кроку праворуч» у студії «1+1». І це — на каналі, який зараз практично єдиний з усіх загальнонаціональних, завдяки саме своєму нічному ефіру, все ж демонструє реальний діалог різних точок зору на серйозні й актуальні проблеми суспільства. Не торкаючись при цьому питань глобальних для нашої країни в їхній гранично-реалістичній постановці, та все ж вибудовуючи деякий простір для громадського видиху. На інших каналах, як і раніше, і в близько немає такого «багатодумства» в рамках. А один і той же десяток осіб, які окупували новини всіх телеканалів, окрім деяких регіональних, — якщо, скажімо, не О.Волков, то В.Медведчук, якщо не І.Шаров, то Л.Кравчук — вже просто набив оскому.

У своїй інавгураційній промові Л.Кучма продекларував свою прихильність до вільної преси, до діалогу в ім'я консолідації різних сил у суспільстві. Але чи послідує щось реальне за деклараціями? Поки що навіть саму інавгурацію жоден канал не подав у режимі реальної ситуації — не тільки з боку килимової доріжки до Палацу «Україна», а й з боку пікетників, які стояли навпроти «України» і кричали, за повідомленням Центру журналістських досліджень, услід гостям в дорогих шубах: «Як вам не соромно?! Зрадники! Ганьба!». Не найкращі відчуття, у тому числі й у зарубіжних журналістів, викликало й те ставлення до ЗМІ, яке було продемонстровано під час інавгурації. Навіть ті з них, які подолали декілька бар'єрів перешкод, виставлених перед представниками ЗМІ, далі фойє Палацу не потрапили. За церемонією українські й іноземні журналісти спостерігали... з екрана телевізора в спеціально відведеній для цього кімнаті. Поки не зрозуміло, чи то підкреслена зневага до ЗМІ — це «технічні недоробки» й «атавізми», чи то пресі ще раз вказали на її місце?

Втім, були цього тижня й більш приємні враження. На УТ-1 вийшов відеофільм Євгена Глібовицького «Вода смерті. Хроніка закарпатської повені» . Не знаю, як для кого, але для мене термін «фільм» на ТБ означає присутність не тільки деякого цілісного осмислення проблеми й, безумовно, авторського погляду — що цілком можливо і в талановитій, але просто ТБ-програмі — а й виразного образного, художнього вирішення теми. У цьому сенсі, можливо, я з Євгеном Глібовицьким і посперечалася б, оскільки, на мою думку, саме до фільму він все ж не дотягнув. В першій серії — хроніці власне повені — деякий Образ, метафору створювала сама по собі залишена у вічності відеокамерами Вода, Стихія. А от друга серія, присвячена вже наслідкам і причинам закарпатської трагедії, виявилася явно не такою пластичною, явно перенасиченою «говорячими головами» чиновників, збоями ритму. У результаті, по-моєму, не вийшло викликати у глядача, окрім бажання отримати інформацію для роздуму, ще й емоційний, душевний відгук. Але вже те, що на нашому ТБ, та ще й на УТ-1, з'являється проект, в якому не просто показується героїзм у подоланні стихії (який дійсно був) і величезний обсяг проведених на Закарпатті робіт (що теж безумовно), але ще й робиться спроба системного аналізу причин того, що відбулося — сам по собі факт відрадний. Причому глибина аналізу була така, що автори не задовольнилися відповідями, які лежали на поверхні (ну, мовляв, ліс вирубали браконьєри), а й задавалися запитаннями: а чому вирубали? Хто конкретно рубав? А тепер вирубувати перестануть, чи що? І це — лише один із декількох серйозних прикладів саме такого підходу до проблеми.

А от передача з циклу «Версії Ольги Герасим'юк» («1+1») про людей, котрі живуть нині в чорнобильській тридцятикілометровій зоні — стала дійсно Образом часу, в якому ми живемо, Епохи, яка нас під себе підім'яла, і Шляху, яким поки, ледь не єдиним, можна від цієї епохи ніби втекти, ніби викреслити себе — з неї, або її — з себе? Ну нормально, коли з тих героїв передач, яких завжди, ось вже другий рік, знімає Ольга Герасим'юк — простих людей, аж ніяк не тих, які приймають присягу Президента у Палаці «Україна» — тільки самосели в тридцятикілометровій зоні виявилися єдиними (!) щасливими (!) громадянами України?! Тут, у зоні, натуральне господарство — і можливість забезпечити себе необхідним для того, щоб не розкошувати, але і не гинути з голоду. Тут, у зоні, вони у себе Вдома — і не вмирають від туги в чужих краях, як, кажуть, трапилося вже з сотнями їхніх евакуйованих сусідів. Тут, у зоні, у них своєрідне братство — за однаковим способом життя і за духом — і навіть «бандити», котрі прибиваються сюди, або бомжі поводяться тихо, ловлять рибку, і майже не крадуть. Тут нещодавно народилася здорова дитина... Єдине, мабуть, що їм заважає — це втручання в їхнє життя тієї ж держави. От недавно колодязі засипали, а то облави влаштовують, або ще щось... А тим часом сюди, до них, і евакуйовані приїжджають на літо, щоб запастися вирощеними власноручно овочами на їхню голодну там, на чужині, зиму... Образ цілої цивілізації поліщуків, яку ми втратили. І образ України, яку ми втратили, і Зони, яку ми набули — як завжди, у Ольги Герасим'юк багатомірний і передбачає можливість найрізноманітніших глядацьких асоціацій і роздумів. А пластичне, режисерське вирішення теми, операторська робота цього разу були навіть не як завжди у «Версіях...» гранично професійні, а ще більш бездоганні і талановиті, як, до речі, і звукове оформлення передачі. Поки що Ольга та єдина на нашому ТБ, яка може говорити про конкретні людські долі, ситуації так, що перед очима глядача з'являється цілий світ, у тому числі і його власний. І та єдина, яка знає, коли, як і де саме помовчати так (у сенсі Паузи) — щоб насправді сказати не менше. Сказати про головне — тугу за нормальним, добрим, світлим, щасливим життям, яка живе в кожному з нас, незалежно від того, чи здається нам, що його (такого життя) у нас не було ніколи, або його у нас забрали, або воно ще попереду...