Як дивитися Громадське телебачення Росії, якщо вам менш як 50

Любі друзі! Учора в Росії розпочав роботу новий телеканал.

Громадське телебачення Росії, задумане з незрозумілою метою, яке не отримало ефірної частоти, відкинуте Міністерством оборони, непідконтрольне суспільству, не незалежне від держави, не очікуване глядачем, все ж таки вийшло в ефір. Це диво.

«Шлях попереду складний і тернистий» —ці слова презентації ГТР учора, в перший день його мовлення, звучали особливо часто й гучно. Бажаючи полегшити цей шлях молодому, недосвідченому глядачеві, ми розповімо, як поводитися з новим телевізійним каналом.

Особливий шик — дивитися ГТР на вінтажному девайсі. Але це не для всіх. Навіть якщо ви вмієте голитися небезпечною бритвою, робите знімки камерою «ЛОМО», набираєте номер на дисковому телефоні і самі вмикаєте батьківський телевізор пультом, знайти в телевізорі цей канал — завдання для асів, не мучтеся, відкрийте сайт ГТР. Тим паче, що тут на вас чекає сюрприз: мовлення каналу не завжди просто висне — інколи його заїдає особливим чином, як справжній вініл.

Перше, що приверне вашу увагу на сайті, — його оформлення і логотип. Юному глядачеві це навряд чи нагадає щось, окрім графіки телеканалу «Дощ», але ті, кому за 45, безпомилково впізнають у цьому рожево-блакитному, ніби змазаному друкарським браком «О» (Общественное телевидение. — Ред.) милу втіху свого дитинства. Якщо подивитися на літеру через особливі червоно-сині окуляри в картонній оправі, які в минулому столітті до таких от змазаних картинок додавалися, можна, здається, спостерігати давній спецефект — стерео. Це аби було зрозуміліше, таке собі олдскульне 3D.

Якщо трансляція розпочалася, ви побачите перші, перебудовного зразка, поліекрани, а також класичні заставки новин з картою рідної країни і майже забутий прийом: накрізне ведення ефіру. Як, бувало, з віджеями за часів музканалів, що їх дивилися ваші батьки, або з дикторами за дідової юності. Закінчується одна передача — і живий диктор пов’язує її з іншою. Адже не можна просто так, мовчки, потрібна зв’язка. І диктори тут не у віртуальній студії знімаються, а в реальному вестибюлі телецентру «Останкіно», в ліфті, в апаратній. Точнісініко як у 80-і знімала молодіжна редакція Центрального телебачення, яка тоді зухвало відкинула студійні декорації на користь модного індастріалу — шорстких голих стін телецентру, його бетонних сходів, робочих кімнат, обшитих дірчастою ДСП, моніторів та кольорових дротів.

Перед вами — жива телевізійна історія. На якому із загальноросійських каналів вам зараз покажуть опитування перехожих на вулиці? Де ще ви ще почуєте закадровий балалайковий передзвін у сюжеті про село і запального Майкла Джексона в репортажі про велике місто? Де згадають усі ці імена — «Людина, Земля, Всесвіт», «Є лише мить», «Голос народу», «Це ви можете»? Де вам так чітко викладуть мету й завдання нашого суспільства: «Жити гідно, жити чесно, жити в радість. Усе просто й зрозуміло»?

Де, нарешті, вас вітатиме справжній Геннадій Селезньов? Ні, любі друзі, не той, що з групи «Рождество», а голова Державної думи другого скликання, колишній головний редактор газети «Правда», колишній головний редактор газети «Комсомольская правда» — ще за тих часів, коли її нинішній головний редактор писав до неї замітки з Байкало-Амурської магістралі. Товариш Селезньов, член ради Громадського телебачення, наголошує: канал допоможе нам зрозуміти, що таке історія держави Російської. І запевняє: ГТР — це всерйоз і надовго.

Звичайно, попервах проколи неминучі, особливо за такої масштабної реконструкції. То слово «модератор» недоречно проскочить у мовленні когось із дикторів, то виб’ється із загальної гамми бузкова краватка ведучого новин, то в апаратній, серед пультів 80-х і комп’ютерних моніторів 90-х, трапиться раптом плазмова панель початку нульових.

Та все ж це за моєї пам’яті перший проект, що є настільки цілісним стилістично, що настільки точно відтворює телевізійну естетику інших часів. Який не просто крутить старі передачі, а створює особливу, нетутешню атмосферу. І це є таким незвичним, таким свіжим — неможливо надихатися.

Немає реклами. Немає котирувань, рухомих рядків, нижньої третини, анімованих банерів. Немає криміналу і дорожніх випадків. Немає звичного інформаційного порядку денного. Ні протоколу президента, ні засідань уряду, ні вилазок опозиції. А є зліт шукачів скарбів під Нижнім. Поява ведмедя перед мешканцями Холмська. Парусна регата в Сочі. «АвтоВАЗ» випустив нову «Ладу-Калину», символом «Універсіади» став симпатичний звір лайка, шамани Бурятії відкрили небо. Хочете закордонні новини? В Америці торнадо, в Каннах викрали прикраси. Неприємності з Великої землі на кшталт заборони чиновникам мати рахунки за кордоном чи затримання іноземного шпигуна сюди потрапляють, але розчиняються в потоці екологічно чистих регіональних новин. Картина дня виходить дробною і загалом милою — на городі бузина, у столиці сусідньої республіки дядько. Великі страшні новини рідше повторюються. Інформаційна служба ГТР прагне не нагнітати. Але і не відходить від проблем. У репортажі про те, як трьом тисячам хлопців і дівчат пов’язали на Червоній площі червоні галстуки, повтореному у всіх недільних випусках, не приховували — «сучасна молодь не завжди може розповісти про історію піонерії».

ГТР не скуте в рухах. Мало хто зараз може собі дозволити провести неспішну обідню годину за розмовою про сільське господарство. Була така галузь у радянській економіці — творці нового каналу ведуть справу так, немов вона і нині є. «Знайомтеся! — запрошує ведучий. — Новий герой Ютуба!» І повідомляє нам ім’я Василя Мельниченка, байдуже, що новим воно було півтора місяці тому. Надворі кінець жаркого травня, на екрані шарфи й снігові замети, і якою ж приємною є ця свобода від вульгарної сезонної прив’язки.

А темп? Жодних нервів, короткого монтажу, шарпаної камери. М’яка кольорова гамма. Приглушена фільтрами картинка. Плавні, неквапливі наїзди-від’їзди. Ніхто нікуди не поспішає, не тараторить, не підвищує голосу, не прискорює титрів. Вільно розляглися в ефірі 8 циклових передач, 6 випусків новин, 3 документальних і 3 художніх фільми. І ви не поспішаєте. Не зараз, так через годину, а то й увечері, ну або завтра-післязавтра — все повторять не раз, не двічі й не тричі, побачите, встигне.

Свобода від злободенності не означає, що ГТР не бачить сучасності. Але й до неї канал має свій підхід. Щирий дитячий подив сяє в його погляді на цей шалений новий світ. Ось сюжет про православного диякона, який виконує death metal, і священика, який раніше був боксером; саме ці незвичні, дивні прикмети нової епохи і слугують тут за інформаційний привід. Ось повідомлення про гей-акцію, забезпечене довідкою про те, що таке Міжнародний день боротьби з гомофобією. Ось камера каналу впритул, з відкритим ротом роздивляється хуліганів, яких упіймали за стріляниною зі стартового пістолета. Їм доводиться говорити, затуляючи обличчя руками: замащувати обличчя ГТР ще не вміє. Ведучі можуть сплутати айпед із айподом. Ну а ви, шановні юні читачі, хіба не плутаєте Леніна з Левітаном? Чи знаєте ви, що таке Байкало-Амурська магістраль?

Слід розуміти, друзі, що ГТР — перший проект масового працевлаштування ветеранів телемовлення. Звичайно, і раніше ТБ, особливо федеральне, пам’ятало про цю важливу місію і ставило старих вояків Держтелерадіо на важливі посади. Але для ГТР це принципова і послідовна позиція. Патріархи й ветерани держуправління, театру, літератури складають раду Громадського телебачення — серед 25 його членів навряд чи знайдуться п’ятеро молодших за шістдесят. Ветерани телебачення обіймають на каналі керівні посади, ведуть більшість передач, а також, судячи з усього, сидять за камерами і пультами, пишуть закадрові тексти, створюють наповнення і оформлення каналу. Представники спритних передпенсійних поколінь тут поки що підмайстри та учні, вони роблять для каналу те, що складно виконати поважним наставникам: їздять на завдання, рухаються в кадрі, заходять в інтернет.

Телеканал, схоже, і справді може нас об’єднати. «Суспільство наше роз’єднане», — каже нам кореспондент ГТР; і вона має рацію. Ви з бабусею давно дивитеся в різні сторони — але тут ваші погляди можуть зустрітися. Вдивіться в монітор. Відчуйте, що вона любила й ненавиділа. Спробуйте зрозуміти, чому вона прагне побачивши Сергія Ломакіна.

Навряд чи ви зможете поділити емоції, що відбиваються на обличчях старших членів родини, коли вони дивляться Громадське телебачення. Люди, сміючись, розлучаються зі своїм минулим і часто пускають сльозу, зустрічаючись із ним після довгої розлуки. Але коли минуле повертається всерйоз і надовго, почуття бувають складнішими.

Цілком імовірно, що хтось із ваших дорослих, дивлячись ГТР, плаче і сміється водночас. Але ви стримайтеся від сміху. «Прекрасное далеко, не будь ко мене жестоко» — не випадково звертається до глядача одна із заставок нового каналу. Не будьте жорстокими, друзі. Дурна то справа — сміятися над старістю; ідеали і смаки наших батьків і дідів — легка мішень. Не смійтеся, не треба. Насправді все досить серйозно.

Матеріали по темі:

У Росії розпочало мовлення громадське телебачення