Як «завоювати маси»?

«На прикладі книжки Герцштейна ми повинні зрозуміти, що якщо ми — росіяни — знову допустимо в нашій країні тоталітарний режим, то програємо війну з ним, як німці в 1945 році»,  — так завершується передмова до книжки Р. Герцштейна «Война, которую выиграл Гитлер». Це застереження смоленського видавництва «Русич», в якому 1996 року побачила світ книжка американського історика, сьогодні сприймається зовсім інакше, ніж два десятиліття тому...

Герцштейн докладно описує, як німецькі націонал-соціалісти успішно укорінювали свою антилюдську ідеологію в свідомості громадян Третього рейху. Нацисти вкладали величезні кошти не лише у виробництво зброї, а й у створення пропагандистського апарату, який безпосередньо або опосередковано контролював німецьку пресу, видавництва, радіо й кінематрограф. У Німеччині функціонували Імперське міністерство освіти та пропаганди, Головне управління кіно, Управління ілюстрованої преси, Німецьке бюро новин, Німецька студія пропаганди, Імперське радіотовариство, Німецький щотижневий кіноогляд, Імперська палата кіно тощо.

АПЕЛЮВАННЯ ДО «СОВКА»

Ефективно мобілізувавши методи і засоби впливу на суспільну свідомість співвітчизників, гітлерівці зуміли виграти пропагандистську війну, зазнавши нищівної поразки у війні мілітарній.

Завдяки добре зрежисованій ідеологічній пропаганді, яка заполонила засоби масової інформації, нацистам вдалося зазомбувати німецький народ. Про нього — головного об’єкта пропаганди — з презирством висловився Геббельс, який очолював пропагандистський апарат НСДАП: «Народні маси зазвичай значно примітивніші, ніж ми собі уявляємо. Виходячи з цього, пропаганда має завжди залишатися простою й одноманітною.  Пропаганда сама не володіє якимсь набором фундаментальних методів. Вона має одне-єдине призначення: завоювання мас».

Такої ж позиції дотримувався й Гітлер: «Вся пропаганда має бути популярною, й її інтелектуальний рівень має бути пристосований до того рівня, який притаманний більшості тих, кому ця пропаганда адресована. Тобто що для більшої маси вона призначена, то нижчим має бути її інтелектуальний рівень». Це ідеологічне кредо/кліше нацистського фюрера нині успішно втілює в життя на телеекрані Дмітрій Кісельов, улюбленець Владіміра Путіна, для якого об’єктивність не має нічого спільного з пропагандою, як і пропаганда не має нічого спільного з істиною. Головне — апелювання до совкової, зашореної маси, посадженої на інформаційну дієту.

Путіну таки вдалося одурити пересічних громадян Російської Федерації, занурити їх у світ брехні, ненависті й інтриг, втиснути в їхню свідомість агресивну імперську свідомість, націлену лише на розширення «русского міра» з його тоталітарним сприйняттям світу.

ТЕЛЕБАЧЕННЯ СТВОРЮЄ ІЛЮЗІЮ

Пропагандистські традиції й методи відомства Пауля Йозефа Геббельса в російських ЗМІ були зауважені давно, але належним чином Україною не були оцінені. Це й не дивно — упродовж двох десятиліть антидержавні сили привільно почувалися на Печерських пагорбах. І лише внаслідок революційних подій у Києві, коли через пролиту кров невинно убієнних на тлі силового протистояння в Криму по суті почалося формування модерної української політичної нації, нова влада з’ясувала, що інформаційний простір Української держави вже давно окупований.

На початку 90-х років минулого століття поряд із текстуальним колоніалізмом в Україну прийшов неоколоніалізм візуальний — кіно і телебачення. А з ним тотальна психологічна війна — пересмикування фактів, дезінформація, блефування, напівправда, відверта брехня. Брутальне насильство над розумом українців усіляко заохочувалося підконтрольною Москві владою та бізнесом. Це й не дивно: телебачення створює ілюзію участі в громадському житті держави, причетності до подій, що відбуваються в країні.

Що й говорити, семіотика напрочуд ефективна, дуже дієва й часто майже не помітна. Так, приміром, у російсько-совєтських фільмах про війну портрет Сталіна завжди висить на стіні житлової кімнати, кабінету, будівлі. Це далеко не банальне відтворення сценаристом/режисером колориту епохи. На підсвідомому рівні у телеглядачів закріплюється образ Йосифа Віссаріоновича як непогрішимого «вождя» й натхненника всіх перемог «великого совєтского народу». Непомітно формується ностальгія за тими часами...

В арсеналі сучасних російських кінематографістів широко застосовується важливий та ефективний психологічний прийом й інструмент «начіплювання ярликів»: УПА — зграя бандитів, фашистських прихвоснів; оунівці — гітлерівські посіпаки, нацистські наймити; НАТО — потенційний агресор тощо. Інформація подається таким чином, що глядачеві немає потреби надто напружувати мозок і аналізувати. Антисоціальна/антидержавна поведінка сумнозвісних «тітушок», брутальні дії «Беркуту» значною мірою породжені/завдячують «виховним» прийомам чужинецького телебачення. Насамперед російського.

Георг Зіммель свого часу висловив таке судження: «Угруповання, особливо угруповання національних меншин, перебуваючи у конфліктній ситуації... часто відмовляються вести діалог зі своїми опонентами, що запевняють їх у своїй до них терпимості. Бо інакше цілісність їхньої опозиції, без якої вони не можуть продовжувати свої змагання, буде порушена... Для деяких угруповань намір знайти ворогів для того, щоб міцніше об’єднати своїх членів і щоб угруповання усвідомлювало життєву важливість такого об’єднання, може бути виявом політичної мудрості». Сьогодні ми це спостерігаємо в Криму, в Донецьку, в Харкові...

На думку американської дослідниці Еви М. Томсон, «мілітаристській культурі росіян найкраще протистояти не силою зброї, а свідомою відмовою від затягування в пливучі піски міфології «родіни-отєчєства».

ЧАС  ПЕРЕХОДИТИ У НАСТУП

Оскільки ведемо мову про інформаційну війну проти України, то початком виходу з інформаційно-ідеологічного колапсу може бути цілковита заборона трансляції совєтсько-російського пропагандистського сміття. А хто ностальгує за пріснопам’ятним минулим — нехай купує «тарілку» і донесхочу споглядає «братні» заідеологізовані серіали.

На озброєння треба взяти виразно українську, глибоко патріотичну ідеологію, яка остаточно згуртує суспільство в єдиний повноцінний організм, сформує ефективні органи державного управління. Бо саме патріотизм як основа державної ідеології є фундаментом будь-якої державної конструкції. Час й самим переходити в наступ на інформаційному полі битви. Наступати і перемагати. Найпарадоксальніше, що зміцнювати український патріотизм, творити українську політичну націю допомагає путінська Росія зі своєю імперською пихою.

Повертаючись до вже цитованого фрагменту передмови до книжки Р. Герцштейна «Война, которую выиграл Гитлер», зауважимо, що путінський режим неодмінно програє викоханому гебнею політичному порядку, який нині панує в Росії. І програє тим скоріше, чим згуртованішими, сильнішими й патріотичнішими будуть українці.