Як здобути скарб?

У психології існує схема, яка ілюструє процес формування навичок. Початок професійного шляху — це перехід із неусвідомленого незнання до усвідомленого незнання, коли людина розуміє, що вона хоче, але не знає, як це втілити у життя. Щоб повноцінно працювати, потрібно перейти на рівень усвідомленого знання, але втілити це самостійно вкрай складно, терміново потрібна стороння допомога: увага редакторів, професійних журналістів. Де здобути цей коштовний скарб? В університетах пропонують тільки «штучні каміння», це не може задовольнити. Потрібно йти до редакцій і шукати.

На пошуки скарбів я вирушила ще до вступу на факультет журналістики. Подолавши страх, я ходила по газетах, часто відразу на прийом до головного редактора, і говорила, що мені вкрай необхідно друкуватися в їхньому виданні. На щастя, мені жодного разу не відмовили. Так я дописувала в шість місцевих газет, дві з яких мають всеукраїнський статус. З кожним разом пропонувати свої матеріали ставало легше: можна було показати вже надруковані тексти, які свідчили про деякий досвід.

Я змінювала видання, бо стикалася з недосконалими, «пошкодженими діамантами». Мене не відсторонювали від роботи, мене просто ігнорували. Весь досвід, набутий мною по редакціях, був пов’язаний тільки зі спостереженням і ані трохи з увагою старших колег. Я спостерігала за порушенням професійної етики, недосконалістю матеріалів і «особливостями журналістського спілкування». Я бачила, як не потрібно працювати.

Тільки одного разу я потрапила до редактора, який не ставився до мене, як до порожнього місця. Він був досвідченим, професійним, порядним. Перед тим як відправляти мене на завдання, давав корисні поради, морально налаштовував, розповідав, як поводитися з тією чи іншою людиною, на що звернути увагу, яке запитання поставити, а потім, коли текст було написано, я узгоджувала з ним усі правки. Це був мій перший справжній «діамант». Але редактор пішов із газети, і майже одразу я припинила туди писати. Сталася подія, після якої я зрозуміла, що треба прагнути більшого.

Після 2 курсу хотілося спробувати себе в київській газеті, але втілити в життя це було майже неможливо. Одного разу я побачила оголошення про набір до Літньої школи журналістики «Дня». Ця газета існувала поза межами моєї журналістської реальності, але я вирішила спробувати і взяти участь у конкурсі. І чудо сталося! Цікаво, що можливість працювати у найкращій газеті України існувала ще десять років тому, на рівні неусвідомленого незнання, коли я навіть не думала про те, що стану журналістом.

Х Літня школа журналістики газети «День» стала для мене цінним відкриттям. Я майже вперше побачила, як журналісти прагнуть мудрості та збагачення, бажають вдосконалення за допомогою старовинного рецепту обміну інформацією між поколіннями. І головне, я відчула, як це відбувається на практиці.

Кожного дня школярикам приділяли багато уваги, ми могли поставити будь-яке запитання, порадитися, подивитись, як відбуваються усі процеси в редакції. До нас приходили цікаві гості: журналісти, історики, політики... Можливість бачити й розмовляти з ними давала розуміння, що все в житті можливо, потрібно тільки бажати цього та... багато працювати. В «Дні» наснага іноді переходила у виснаження, але все рятувала любов до своєї справи.

Окрім того, що у старших колег можна було запитати все, що потрібно, я отримала хороший тонус для саморозвитку від спілкування з однолітками. Вони мене вразили, здивували, зачарували. Якщо чесно, раніше я не зустрічала таких впевнених, талановитих, професійних дівчаток та хлопців, і мені цього не вистачало. Без сумніву, «День» обрав найкращих. Більшість зі школяриків були набагато краще за мене обізнаними у професії, вони ширше дивилися на події та писали кращі тексти. Я вчилася у них. Навіть звичайне спілкування наповнювалося низкою відкриттів не тільки у професійній сфері, а й у культурній: я доторкнулася до регіонів нашої країни, їх особливостей.

Цікаво було, коли у «Дні» нас, егоцентричних і самовпевнених, намагалися долучити до загальноредакційного життя, до колективної роботи. Для цього кураторам потрібно було мати велике терпіння і витривалість. Мені здається, що головне почуття в редакції — це щира любов одне до одного та до людства в цілому, бо без любові неможливо вийти на такий рівень взаєморозуміння.

В останні дні Літньої школи деякі школярі говорили, що здобули нову родину. Дійсно, стосунки в редакції можна назвати родинними в найкращому сенсі. Наче батьки, старші колеги хотіли, щоб ми виросли досвідченими, впевненими та мали здоровий глузд, про нас піклувалися, бо розуміли, що майбутнє журналістики залежить від нас. Ось так, у приємній, але потужній атмосфері редакції відбувався перехід молодих журналістів із рівня усвідомленого незнання до рівня усвідомленого знання. Для нас настав відповідальний і складний час, у «Дні» дали це зрозуміти.

Повертаючись до схеми, зазначу, що існує перехід між неусвідомленим знанням (навички проявляються на інтуїтивному рівні, стають вищим ступенем професійності) та неусвідомленим незнанням (навички застарівають, втрачають актуальність). Рано чи пізно це може статися з будь-яким журналістом, який не спілкується з молоддю, бо тільки молодь допомагає відчувати сучасність та вносить свіжі потоки думок, поглядів. Взаємозв’язок — це мудро і просто. Взаємозв’язок — це Літня школа журналістики «Дня».

До речі, додому я привезла повну «скарбничку з діамантами»: знаннями, емоціями та впевненістю, що обрала найкращу в світі професію. Це дуже важливо.