Якщо про кіно говорять, значить воно існує
Наживку, як завжди, підкинув майстер провокації Дмитро Корчинський. Підкресливши, що він єдиний у студії не-кінематографіст, пан Корчинський щиро здивувався. По-перше, числу фільмів, знятих за десять років, — їх виявилося 300. По-друге, тому, що їх не можна подивитися. І, по- третє, змісту деяких iз цих самих трьох сотень. У них то чиясь голова з’явиться з унітаза, то кактус не залишить когось байдужим. Ні касі, ні серцю! А кому?
Нікому — відповів власник одного з «найкрутіших» київських кінотеатрів «Кінопалац». Це фільми низької якості, аргументував він. У відповідь на це живий класик, кінорежисер Ю. Іллєнко, який уже рік перебуває в глухому захисті з приводу своєї «Молитви про Мазепу», вважав за краще говорити про непідготованість глядача. На захист режисера, а заодно й усього авторського кінематографа з усією силою своєї ерудиції став культуролог Вадим Скуратівський. Він нагадав, що знятий 1919 р. «Кабінет лікаря Калігарі» залишився непоміченим сучасниками, а нинi він вважається класикою. Йому насмілився заперечити газетяр, тонкий знавець кіно Олег Вергеліс, який нагадав про провал українських фільмів у прокаті. Хмизу в багаття студійного дійства підкинули постановник «Чорної ради», який поскаржився, що його творчість преса замовчує, і режисер із молодих, фільм якого було заборонено для показу Міністерством культури з міркувань моралі.
Дискусія на високих тонах, яка розгорілася на лаві учасників, немовби розрядила можливе протистояння між головними учасниками дискусії — представницею того самого Мінкульту Ганною Чміль і стовпом вітчизняного незалежного кіноменеджменту Олександром Роднянським. На цьому майданчику панувала майже блаженна атмосфера. Ганна Павлівна говорила про пріоритети держави у сфері кіно. Як завжди — розумно й виважено. Єдиний раз вона дозволила собі емоційну реакцію, коли зізналася, що наприкінці минулого року вона була розчарована: Україну не прийняли до системи EUREMA Н E (об’єднання кіновиробників та дистриб’юторів європейських країн. — Ред. ), яка б давала нашій країні пільги в кооппродукції. І причиною цього, за її словами, була абсолютно інша, ніж усі ті, які називалися до цього в студії, — репутація країни у світі.
Зріз ситуації, який отримали глядачі завдяки дискусії, а також ємнісним сюжетам журналістки Зінов’євої, вийшов фотографічно точним. І не безнадійним. Виявилося, що попри нові часи, цехові проблеми залишилися тими ж, що й до розвалу вітчизняної кіносистеми. Глядач, як і раніше, голосує ногами. Грошей на геніальні постановки також не дають. Той, хто розподіляє державні кошти на кіно, завжди не має рації. Авторське й дебютне кіно повинна підтримувати держава, а комерційне — само себе прогодує. Режисерів-професіоналів немає, тямущих сценаристів — і поготів. Для самовираження потрібно їхати на Захід. Глядачі керуються своїми інстинктами, вперто ігноруючи високе й духовне. Самозакохані творці сидять у вежі зі слонової кістки та створюють образи збоченців.
Цей випуск «Подвійного доказу» нагадав давню літературну байку. Після виходу «Дванадцяти стільців» група літераторів під якоюсь будівлею обговорювала питання: Ільф і Петров — це явище чи ні? І «Явище, тим часом, спускалося сходами. Воно палило», — прокоментував це один із батьків Остапа Бендера. Так і з українським кіно. Воно існує. І в цьому зайвий раз переконала надмiрна емоційність тих, хто виступав у передачі. Явище, якого немає, не викликає ніякої реакції.
Порятунок потопаючих — справа рук самих потопаючих. Це — з тих же Ільфа і Петрова. І тому зрозумілий відносний спокій почесного президента «1+1» Олександра Роднянського під час дискусії. Адже загальновідомим є факт, що цей телеканал був заснований саме кінематографістами. Особлива культура відрізняє все, що на ньому робиться, — від новинних сюжетів до авторських програм. Тут за часів, коли всі були схильні думати, що «кіна більше не буде», було зібрано найкращі кіносили країни. Зі здійснених кінопроектів «1+1» — картини Романа Балаяна «Два місяці, три сонця», Нани Джорджадзе «1001 рецепт закоханого кухаря» (номінація на «Оскар» 1997 р.), Режиса Варньє «Схід — Захід» (номінація на «Оскар» 2000 р.). На потік поставлене виробництво телесеріалів. Таким чином, телебачення, підбив підсумки в студії другий ведучий «Подвійного доказу» Анатолій Борсюк (між іншим, кінематографіст із 30-річним стажем), у даний момент може стати своєрідною нішею для вітчизняних кінематографістів. І розмови про неможливість самореалізації митця в Україні можуть виявитися розрахованими на довірливого слухача.
