Євген ГЛIБОВИЦЬКИЙ: «Хотілося б, щоб політики не намагалися займатися журналістикою, а журналісти — політикою»
— Ця премія присуджується вже майже десять років. Таким чином Інститут намагається відзначити людей, які доклали зусиль до того, щоб в Україні щось змінювалося, та в той чи інший спосіб суттєво вплинули на ситуацію в країні. Кілька років тому лауреатом цієї премії став В’ячеслав Піховшек. Я отримав заохочувальну премію, як було сформульовано, — «за правдиве висвітлення подій довкола справи Гонгадзе». Для мене справа Гонгадзе певною мірою особиста і, відповідно, я сприймаю цю премію як визнання роботи впродовж останніх півроку результативною. Власне, своїми нервами, недоспаними ночами, охриплими голосами, часом — лайливими словами — ми в полеміці й протистояннях розширювали межі свободи слова. Це — справа дуже багатьох журналістів. Думаю, що ця премія стосується всіх цих людей. Хоча краще б не існувало підстави для таких розслідувань і таких премій...
— Країна нинi перебуває в політичній кризі. Чи бачите ви як політолог вихід із цієї ситуації?
— Політолог? Швидше за все, політизований оглядач. Світло в кінці тунелю є завжди, просто не завжди відомо — чи то кінець тунелю, чи назустріч їде поїзд. Я б, вiрніше, — з такої загальногуманітарної площини — сказав, що душа очищується через страждання, а політика чи економіка — через кризу. Якщо виникає криза, якщо виникає конфлікт, значить, щось десь не працює. Значить, у чомусь є проблема. І тоді люди починають шукати — де проблема? І починають її вирішувати. Очевидно, часто вирішувати проблеми складно. І через те ми бачимо протистояння, накал емоцій, але, зрештою, все має якось вирішитися. Скажімо, у хірурга, коли він оперує хворого, є два варіанти наслідків: або хворий одужає, або — помре. Те саме ми бачимо нинi в Україні: або в країні переможе демократія, або те, за що ми боролися останні десять років, просто згине, й Україна знову стане пісенною ностальгією маргіналів.
Нинi розмови про свободу слова — як про жінок чи про футбол: балакають усі, у кого язик без кісток. Водночас, при практично повній відсутності усвідомлення елітами зв’язки «медіа — суспільство», вони добре вміють використовувати переважно медіа. Ми вже переживали в Україні експерименти, коли штучно висмоктувалися із пальця якісь події й роздувалися, коли діяльність цілого ряду достатньо впливових політиків взагалі жодним чином не відображалася на сторінках газет чи на екранах телебачення. Тиск на медіа продовжуватиметься, мабуть, ще з добре покоління. Водночас, справа журналістів — просто інформувати. Не «висвітлювати», як ми звикли за радянських часів це називати, а інформувати — розповідати про речі, які відбуваються. З іншого боку, вони нам можуть подобатися чи не подобатися, але для нас, журналістів, наші особисті вподобання, симпатії й антипатії повинні залишатися на кухні. У тих жанрах, у яких не передбачено авторську позицію — таким жанром є новини, — авторської позиції не повинно бути. Вона може бути в авторських програмах. І тут, на жаль, в українському телепросторі є дуже багато програм, які подаються як об’єктивний зріз чи підсумок, а насправді є авторськими з усією притаманною суб’єктивністю. Неприпустимість такої практики в першу чергу стосується тих структур, які iснують за рахунок коштiв платників податків.
— Які головні принципи, аспекти подачі мають бути присутні, на вашу думку, в інформаційному мовленні?
— На моє глибоке переконання, в Україні немає жодного телеканалу, який би мав «повноцінні» новини. Інакше кажучи, щоб вони були забезпечені технічно, творчо, організаційно, структурно й існували б у конкурентному середовищі. Одна з причин — у тому, що у всіх без винятку каналів є дуже серйозні матеріальні проблеми. По- друге, є політичні причини. Часом інформація, яка заслуговує на якусь увагу, з’являється не в той час і не в тому місці, де вона має з’явитися. Або з’являється інформація, яка насправді на увагу не заслуговує. Тенденція, яку ми спостерігаємо останні кілька років, полягає в тому, що українські політики дуже майстерно навчилися створювати, як ми це називаємо, — альтернативну логіку. Тобто є події, які розвиваються за певним сценарієм: політики вигадують ще кілька обставин і, базуючись на тих самих подіях, зовсім по- іншому показують картину й наполягають, щоб медіа, близькі до них, подавали події так само за цією квазілогікою. І, відповідно, часто людям важко з новин на телебаченні зрозуміти: що ж реально відбувається в країні. Третя причина недосконалості новинних програм — це відсутність досвіду. По суті, нинi ми мусимо за кілька років пройти той шлях, який наші західні колеги проходили за багато десятиліть. Перший позитивний наслідок політичної кризи, про який ми можемо говорити, — це те, що рамки свободи слова серйозно розширилися. Ми тепер абсолютно буденно робимо те, про що рік тому не могли мріяти. Україна вже мала період свободи слова десь у 1992—1994 рр., просто тоді українська журналістика була замолода для того, щоб ту свободу якимось чином перетворити в систему. Гадаю, що нинi ми стали більш розумними, більш досвідченими. Ми точно стали більш битими. Хотілося б бачити — думаю, що висловлюю думку дуже багатьох журналістів — ситуацію, за якої журналіст робить свою роботу, політик — свою. І політики не намагаються займатися журналістикою, а журналісти — політикою. В основному це в них погано виходить.
